Вже 31-го липня у Львові знову розпочнеться фестиваль просто неба “Faine Misto”, який зародився 13-ть років тому у Тернополі.

 Як зазначили організатори фестивалю по його закінченню торік, “Faine Misto” – не просто музичний фестиваль, а місце, яке ставало точкою єднання.

«Faine Misto» для багатьох давно перестало бути просто музичним фестивалем. Це вже не лише сцени, хедлайнери чи кілька днів гучної музики посеред літа. Для тисяч людей «Faine Misto» стало тимчасовою державою зі своїми кварталами, паспортами, ритуалами, внутрішніми жартами й відчуттям приналежності, яке складно пояснити тим, хто жодного разу не мав фестивального досвіду.

Але починалося все зовсім не з великої концепції чи продуманої культурної стратегії. Співзасновник фестивалю Володимир Пасяка сьогодні згадує перші роки майже з самоіронією.

«Ми абсолютно все зробили неправильно. Кожна річ, яка була зроблена, була зроблена неправильно. Ні місії, ні цілі, ні розуміння потреб людей», — говорить він про перший фестиваль 2013 року. Тоді команда ще не думала категоріями «ком’юніті», «культурної платформи» чи «фестивального міста». Це був радше хаотичний ентузіазм молодих людей, які намагалися створити подію без досвіду, системи чи розуміння масштабів індустрії. Сам Пасяка на той момент бачив лише кілька українських фестивалів і чесно визнає, справжнього уявлення про те, як працюють великі open-air події, не мав.

Переїзд із центру Тернополя на територію летовища став для фестивалю місцем кардинальних змін.

Простір раптом відкрив перед організаторами зовсім інший горизонт. «Я просто задався питанням: «А що з цим взагалі робити ?» І тоді вперше прийшло розуміння, що треба десь вчитися, підглядати, як це все працює». Володимир згадує цей момент майже як зіткнення з чимось більшим за самих організаторів.

Величезна територія аеродрому перестала бути просто локацією. Вона перетворилася на можливість. «Ти був захоплений масштабами території. Закрадалося бажання, тут треба щось робити. Але що — ніхто не знав».

Десь тоді народилася головна ідея, яка згодом і зробить «Faine Misto» одним із найвпізнаваніших фестивалів країни, фестиваль — це не лише сцена. «Ми зрозуміли, що фестиваль — це більше, ніж просто музика. Це не просто прийти ввечері під сцену погопцяти й піти додому. Тут можна побудувати цілий світ».

Фестиваль вчився на власних помилках

Попри романтичність сьогоднішнього образу фестивалю, його розвиток складався з дуже приземлених помилок. Неправильно розташовані сцени, черги, фудкорти, що нагадували міський ярмарок, і десять туалетів на дві тисячі людей. «Я став у чергу до туалету й зрозумів, щось тут не так», — сміється Пасяка.

Саме ці провали стали для команди першими справжніми уроками. Організатори почали не просто проводити фестиваль, а аналізувати його як живу систему. Уже після фестивалю 2014 року Володимир сидів над картою аеропорту й буквально креслив майбутнє фестивалю. «Мені було цікаво зрозуміти рентабельність, як це все правильно вибудувати, щоби фестиваль був не мінусовим, а прибутковим».

Паралельно з фінансовими прорахунками народжувалося щось важливіше, розуміння психології власної аудиторії. Команда поступово відмовлялася від класичної моделі, де організатор головний і єдиний творець події.

«На багатьох фестивалях було так, організатор — це король. А в нас з’явилося інше відчуття, люди мають відчувати, що це їхній фестиваль, а ми — лише інструмент у їхніх руках».

З’явилася та сама «файномістівська» клієнтоорієнтованість, яку конкуренти тоді сприймали майже як слабкість. Організатори постійно спілкувалися з аудиторією, запускали опитування, питали думку людей про фестиваль і поступово будували навколо себе не просто публіку, а спільноту. «Ми хотіли знайти точки дотику з людьми, щоби наш рух відбувався в унісон».

Паспорти, квартали і народження фестивальної держави

Справжня трансформація фестивалю відбулася у 2018 році. Після фінансової кризи й величезних боргів команда зрозуміла, що просто хороший лайнап більше не працює. «Ми мало чим відрізнялися від інших фестивалів. Максимальна концентрація на артистах, але поза сценами — просто гасла». 

Тоді організатори вирішили буквально матеріалізувати головну метафору фестивалю — місто. На території з’явилися райони, квартали, вулиці, власні інституції та фестивальна «державність». Центральний парк, Chinatown, тематичні зони, внутрішні «міські» правила, Конституція Файного Міста, Паспорт Файної Людини, РАЦС, храм із пастором,  усе це поступово перетворювало фестиваль на окрему реальність зі своїми законами та ритуалами. «Хотілося дати людям відчуття приналежності до чогось важливого».

Саме паспорт став одним із найсильніших символів цієї нової системи. Люди перестали бути просто відвідувачами, вони ставали мешканцями Файного Міста. «Паспорт — це ідентифікація. І ось це відчуття, що ти став Файною Людиною, спрацювало найсильніше».

Фото: Vova_Moon @FAINE MISTO 2021

Організатори надихалися європейськими фестивалями, зокрема угорським Sziget, де також існує система фестивальних паспортів і квестів. Але в Тернополі ця ідея поступово вийшла далеко за межі просто розваги. Фестиваль почав жити за власною внутрішньою логікою. Тут святкували свої «державні» свята, проводили маскарадні ходи, вигадували внутрішні ритуали й навіть намагалися перетворити конфлікти на частину гри. Однією з найбільш незвичних ідей став імпровізований «Суд Файного Міста». Його хотіли запустити після того, як організатори почали шукати способи реагувати на порушення правил без агресії чи каральної атмосфери.

На фестивалі діяв «Патруль Файного Настрою», служба, яка слідкувала за безпекою й атмосферою. Команда помічала, навіть проблемні ситуації можна інтегрувати у загальну концепцію фестивалю. «Я подумав: чому би не зробити так, щоб самі люди вирішували, що робити з порушниками?» Ідея полягала в тому, що десятеро випадкових відвідувачів ставали «присяжними» й після обговорення вирішували, яке жартівливе покарання має отримати порушник, віджимання, публічні вибачення, морозиво для іншої сторони конфлікту чи «спокута гріхів» у фестивального пастора. «Кругом мали бути тільки хороші новини. Людина всюди мала отримувати позитивний досвід».

Поступово ця гра поглинула не лише відвідувачів, а й саму команду. Організатори, волонтери, охорона, артисти, підприємці, всі ставали частиною спільної історії. «Ми почали вірити в те, що робимо. У якийсь момент зрозуміли, що самі вже живемо всередині цієї системи». Навіть внутрішня робота команди перетворилася на частину фестивальної культури. Під час багатогодинних планірок організатори не лише обговорювали логістику чи бюджет, а й намагалися знайти головний сенс кожного нового фестивалю. «Ми починаємо і закінчуємо зустрічі гаслом: «Кожен камінь має значення». Організатори намагалися зробити так, щоб кожен учасник фестивалю відчував себе не обслуговуючим персоналом чи підрядником, а співтворцем окремого світу.

Навіть робота зі світовими зірками вписувалася у цю філософію. Пасяка згадує, що райдери іноземних артистів команда сприймала не як перелік «зіркових забаганок», а як спосіб створити для них відчуття дому посеред нескінченних турів. «Райдер — це відображення їхнього дому на колесах». Саме тому організатори намагалися максимально адаптуватися під потреби артистів, від технічного забезпечення до побутових деталей. Іноді це межувало з абсурдом, коли команда домовлялася з гуртом The Rasmus, менеджеру довелося пояснювати, що в Тернополі немає потрібного чотиризіркового готелю. «Вони сказали: «Часу ще багато — можете побудувати»». Для Пасяки ця фраза згодом стала майже фестивальним принципом, якщо чогось бракує — це не причина відмовлятися від ідеї.

«Історії, які варто почути»: фестиваль після початку великої війни

Повномасштабне вторгнення поставило перед фестивалем питання значно складніше за фінансові труднощі чи організаційні провали, чи доречні взагалі масові музичні події під час війни? «Кругом були наративи, що open-air фестивалі — це танці на кістках». Та команда вирішила, що мовчання може бути ще небезпечнішим. За словами Пасяки, організатори бачили, як люди поступово закриваються в собі, перестають ділитися переживаннями й втрачають зв’язок одне з одним.

Паралельно виникала й інша проблема, падіння донатів для військових підрозділів. Сам фестиваль від початку відновлення працював як благодійна платформа для зборів на потреби «Азов». «Кошти були потрібні підрозділу, а донати з кожним днем ставали все меншими». Водночас команда розуміла, якщо фестиваль зникне ще на кілька років, спільнота може просто розпастися. «Ми відчували, що втрачаємо нашу аудиторію».

Організатори сформулювали для себе нову місію фестивалю, не розважити людей, а повернути їм відчуття живого контакту одне з одним. «Фестиваль мав стати майданчиком не про музику в першу чергу, а про те, щоб ми просто зустрілися і згадали, ким ми є». Так народилася концепція фестивалю 2023 року — «Історії, які варто почути». Замість традиційного старту з анонсів артистів команда почала з книги, до якої збирали історії самих відвідувачів. «Це мала бути історія живих людей, не професійних письменників, а людей, які скажуть, як вони відчувають насправді».

Пасяка згадує, що тоді фестиваль більше нагадував зустріч старих друзів після довгої розлуки. Люди приїжджали не лише слухати музику, а буквально проговорити пережите, втрати, страх, службу, волонтерство, евакуацію чи життя між повітряними тривогами. «Людей треба було просто трохи підштовхнути один до одного, щоби вони знову відкрилися».

Фестиваль остаточно перестав бути лише музичним івентом. Сьогодні сам Володимир прямо говорить: «Я давно не бачу фестиваль музичним івентом у буквальному сенсі». За його словами, зараз близько 60% ресурсів іде не на артистів, а на створення атмосфери, концепції та внутрішньої культури фестивалю. І водночас на благодійну складову. Якщо у перший рік фестиваль зібрав близько 7 мільйонів гривень для військових, то згодом суми зростали до 13 і навіть 20 мільйонів.

Територія свободи посеред війни

Попри переїзд до Львова й вимушену зміну формату, головна ідея фестивалю залишається незмінною — свобода бути собою. «Критерій свободи — це бути тим, ким ти є насправді. Залишити всі маски за межами фестивального порталу».

Пасяка особливо сумує за старими польовими фестивалями, коли музика звучала майже цілодобово, а на території жили тисячі людей. «Це місто жило саме по собі. Абсолютно контрольований хаос». Він переконаний, жоден урбаністичний фестиваль не здатен повністю замінити це відчуття окремого світу за межами звичної реальності. «Напевно, сльози навернуться на очі, коли це знову відбудеться».

Втім, навіть після всіх переїздів, криз, боргів і війни команда продовжує будувати фестиваль так, ніби це не просто подія, а жива система зі своєю філософією, пам’яттю та майбутнім. Кожен рік отримує нове гасло, «Земля майбутніх легенд», «На зламі епох», «Шлях, якого не було». Усі вони спроба осмислити стан країни й людей, які проходять крізь війну разом. «Ми вже по той бік зламу. І розуміємо, що шляхів попередників більше немає. Нам потрібно прорубувати свої».

«Faine Misto» тримається не лише на музиці, а на дуже впертому бажанні створити простір, де люди хоча б на кілька днів можуть знову відчути себе живими. І поки існує це відчуття, фестиваль продовжує існувати теж.

Мілена Козак

Читайте також: Пиво і вінілові платівки – ще це за фестиваль ?