Територіальні претензії у сучасній Європі здаються нереальними, про яку б країну Євросоюзу ми не говорили б. Саме об’єднаність майже трьох десятків країн стримує радикальні настрої окремих політиків стосовно ймовірних територіальних претензій. 

Час від часу у просторі з’являються натяки з боку певних крайніх у Польщі на певні інтереси стосовно Львова чи інших територій Західної України. 

На цій світлині, яку продемонстрував Микола Бандрівський у Фейсбук, ви бачите лицеву частину пічної геральдичної кахлі із розкопок на Стрийському замку на Львівщині, на якій зображено польського орла. Отож, ще чотириста років тому отакі-от кахлі та й інші речі “маркували” на наших західноукраїнських землях польську присутність, констатує автор посту і далі викладає свою версію того, якими землями поляки користуються сьогодні у межах теперішньої держави Польща.  

Зрештою, оця тема: “поляки і чужі землі” є доволі болісною для сьогоднішніх поляків. Бо вони чудово розуміють, що у будь-який момент за цими територіями прийде справжній господар цих земель.

Більшість з нас чудово знає, що сьогоднішня Польща ще досі утримує в межах своїх кордонів такі корінні західноукраїнські території як Надсяння, Лемківщину, Холмщину та Підляшшя, що ми звикло називаємо “нашим Закерзонням”.

А ось тут і криється якийсь дивний парадокс з нашою українською ментальністю. Бо про ці наші землі (які зараз не у нас) знають майже усі, але більшість лиш киває головою мовляв: “так, то наше, але…” І чомусь при цьому (на державному рівні?) не проводять паралелі з анексованим Кримом, який в такий самий дикий спосіб вирвали з тіла України.

Ви гадаєте, що забравши в українців Надсяння, Лемківщину, Холмщину і Підляшшя то поляки врешті вдовільнилися..? Та де там…

Наприклад, ще у 2015 (тобто, майже одразу, як в Україні запалала війна з росіянами), то маргінальні польські спільноти створили організацію “Реституція кресів”, яка ставить собі за ціль повернути полякам все рухоме і нерухоме майно, втрачене ними у Львові і по інших західноукраїнських містах під час Другої Світової війни. Керівник “Реституція кресів” Конрад Ренкас, який тоді працював заступником проросійської партії “Зміна” заявив, що Україна повинна сплатити Польщі всі рахунки, тобто реституцію.

Цей маргінал лякав тоді нас (українців) тим, що коли Україна вступить до ЄС, то ніби-то ми тоді будемо змушені повернути полякам усі кам’яниці і земельні ділянки у Львові і по інших містах колишньої “Східної Малопольщі” (так у передвоєнний час польські шовіністи переназвали українську Галичину і Волинь).

Однак, з лютого 2022 року це питання активно не обговорюється.

Отож, так виглядає, що “офіційна і неофіційна” Польща відклала питання репарацій від України, до більш слушного (для поляків) часу, вважає Микола Бандрівський. 

Натомість, пару літ тому президент Польщі, Кароль Навроцький заявив, що ще одна європейська держава – на цей раз Німеччина – винна Польщі репарації (дослідно: “…щоб побудувати партнерство з західним сусідом на правді та добрих відносинах, ми маємо вирішити питання репарацій від Німеччини, яких я, як президент Польщі, однозначно вимагаю для спільного блага. За наше майбутнє ! Репарації не замінять історичну пам’ять, але Польща, як прифронтова держава і ключова країна східного флангу НАТО, потребує справедливості, правди, чітких відносин з Німеччиною та репарацій від неї”).

У всіх тих польських (територіальних ?) претензіях, є один нюанс, який не хочуть чути у Варшаві, а саме: значна частина Західної Польщі складається із корінних німецьких земель, які згідно з Рішенням Ялтинської і Потсдамської зустрічей у 1945 році передали соціалістичній Польщі. Сьогоднішні поляки гордо називають ці – відібрані у німців -землі “Ziemie Odzyskane” (“Повернені Землі”). Зрештою, ось перелік тих корінних німецьких земель, які досі входять до складу польської держави:

Сілезія з центром у місті Вроцлаві (колишнє німецьке місто Бреслау)

Східна Бранденбургія з центром у місті Гожув (колишнє німецьке місто Ландеберг)

Померанія з центром у місті Щецін (колишній німецький Щеттін)

Східна Прусія з центром у місті Ольштині (колишній німецький Алленштайн)

Гданськ (колишнє німецьке місто Данціг)

Балтійське узбережжя до Одри і Ніси-Лужицької (див. за: Михайло Мельник).

А тепер не менш цікаве: із усіх цих німецьких земель, які нині перебувають у складі Польщі, у другій половині 1940-их років було насильно депортовано від 10 до 12 мільйонів німців, що було зроблено згідно з Рішенням у Потсдамі від 17 липня 1945 року).

Усе німецьке майно (будинки, земельні ділянки та інше), яке залишили німці під час їх виселення, було передано втікачам-полякам з Галичини і Волині.

І тоді – чотири роки тому – 1 вересня 2022 року лідер польської партії «Право і справедливість» Ярослав Качинський заявив, що Німеччина має виплатити репарації на суму $1,32 трлн за втрати Польщі під час Другої Світової війни (аргументом Качинського було те, що у 1953 році владою в Польщі керували комуністи, які під тиском Радянського Союзу відмовилися від репарацій).

У відповідь на такі польські апетити, МЗС Німеччини оголосило, що їхня позиція з 1953 року незмінна і вони відмовляються виплачувати полякам відшкодування.

Отож, з німцями та їхнім урядом, який принципово не схиблює з національних позицій, все ясно.

А як поведеться наш офіційний Київ і ті декілька одіозних фігур у Кабінеті Міністрів і Офісі Президента, коли поляки – за свою допомогу у теперішній війні – викотять Україні чергові свої претензії..?

І це вже буде не словоблудство через якусь там ефемерну “волинську різню”, а конкретні цифри у додачу до географічних карт із новими пунктирними лініями кордонів…