– Ти розбагатіла і тепер не маєш права від мене йти! Я не дозволю віддати такі гроші чужому чоловікові! – Чоловік був у паніці.

– Я хочу розлучитися негайно, – заперечила дружина

Сергій Петрович не міг повірити, що дружина піде від нього. Вони одружилися одразу після школи, виростили двох дітей. Колишні почуття вже згасли, але у чоловіка була вагома причина не допустити розлучення.

— Невже в нашому житті не було нічого доброго, нічого такого, що варто було б триматися, Зоя? Адже у нас діти. І в нашому віці якось дивно щось змінювати.

Чоловік намагався достукатися до дружини всіма доступними способами. Не те щоб після стількох років спільного життя він все ще палав до неї юнацькою пристрастю, але зовсім недавно Зоя Василівна отримала велику спадщину, а це, на думку її чоловіка, було достатньою підставою для збереження шлюбу.

Сергій Петрович завжди був притискний і розважливий, свого шансу не пропустив би ні за які пряники. Матінка його, Наталя Леонідівна, порадила синові спробувати вмовити дружину вмовити залишитися, волаючи до онуків, совісті та спільних спогадів.

Сергій Петрович підключив своє красномовство, але нічого не виходило, дружина вперлася і стояла на своєму.

— Не бачу сенсу залишатися разом, Сергію. Діти виросли та живуть окремо, вони нас зрозуміють. А спогади… це ще не все, що потрібне жінці, навіть у моєму віці.

Зоя Василівна давно не любила чоловіка, жила з ним просто за звичкою. Останнім часом він ставав усе буркотливішим і прискіпливішим, а схильність докоряти і вважати кожну копійку була характерна для нього і на початку їх стосунків.

— Я зустріла іншу людину і хочу негайно розлучитися.

Сергій Петрович не міг думати ні про що інше, як про зраду дружини. Особу нового залицяльника Зої Василівни вирахувати було нескладно. Кілька разів простеживши за невірною дружиною, Сергій Петрович нарешті застав її в компанії незнайомого чоловіка.

Суперник був ровесником Сергія Петровича, і це його трохи заспокоїло. Не вистачало ще, щоб усе місто дізналося, що його кинули заради молодого хлопця. Пара сиділа в кафе, попивала каву та трималася за руки.

«Як діти, їй-богу!» — поскаржився Сергій Петрович.

— І що вона знайшла в ньому? – питав він, зводячи руки до неба, сидячи на кухні своєї матінки Наталії Леонідівни.

— Ось ти скажи мені, мамо, хіба може жінка, яка прожила з чоловіком сорок років, раптом ні з того, ні цього піти набік? Чого їй не вистачало?

Наталя Леонідівна цілком допускала такий варіант, таки життєвого досвіду в неї було більше, але сина треба було підтримати. Також її пильної уваги та участі вимагала чимала сума грошей, що випливала з їхніх рук, надумай Зоя Василівна зажити своїм життям.

— Ти, Сергію, з’ясував, що там за птах цей новий друг? – вирішила взяти бика за роги Наталя Леонідівна. – Де живе? Чим займається? Може, він на Зойкіною спадщину зацікавився, а сама вона йому без потреби? Тоді б ти дружині своїй очі розплющив, вона б розлучалася і роздумала.

– З’ясував, нормальний мужик, начебто. Працюєте у нас на підприємстві, удівець, діти дорослі. Не схоже, щоб він на гроші націлився, змушений був визнати син.

– Тоді чого йому треба? – Здивувалася мати.

— Мамо, ти Зойку давно бачила? Вона для свого віку виглядає чудово, стежить за фігурою, завжди одягається добре. Ось він і клюнув. Я навіть не впевнений, що він про гроші знає.

— А, то він за прекрасною Зоїною душею та гарними очима мисливець! — реготнула матінка.

— Тоді ти маєш подумати, що йому сказати, щоб від Зойки відштовхнути. Зустрінешся з ним, поговориш, наплетеш того-сього, він і втече, діло-то! — мати пристукнула долонею по столу, ніби підводячи межу під цими стосунками.

— Та де я його зустріну, мам? Ми не друзі, до лазні разом не ходимо,— почухав у потилиці Сергій Петрович.

— Ну, то сходіть! Ти ж із мужиками з роботи в лазню ходиш, невже в когось із цим новим Зойкіним дружком спільних знайомих немає? Світ тісний, синку, а в нашому місті, вважай, що все, якщо не друзі, то друзі друзів.

Поговоривши на роботі з колегами, Сергій Петрович зрозумів, що мати має рацію.

Похід у лазню було заплановано наступної суботи, і він цілий тиждень морально готувався до цього серйозного заходу.

— Знайомтеся, мужики, це Сергій Петрович, працює у нашому відділі. А це Ілля Павлович, ми друзі та сусіди по дачі,— представив суперників один одному їхній спільний знайомий Андрій Кузьмич.

Відпочинок йшов своєю чергою, попарився, попив чайку, ще попарився. Нарешті, Сергію Петровичу вдалося залишитися з Іллею Павловичем віч-на-віч. У затишній чайній кімнаті чоловіки пили з м’ятою чай і ділилися історіями з життя.

— Смачний чайок,— говорив Ілля Павлович, сьорбаючи з чашки. — Моя дружина дуже всякі трави любила, сама на дачі вирощувала.

— Так, є такі жінки, і на роботі, і по хаті, ще й на дачі травички вирощувати встигають,— зітхав Сергій Петрович.— Не те, що моя Зоя! На роботі особливо не намагається, та й удома зайвий раз господарством не заморочиться. Все прибирання та приготування на мені, у неї то голова болить, то настрою немає.

Сергій Петрович скаржився на дружину так натурально, що ніхто не міг запідозрити його в обмані.

— Я їй багато разів пропонував, давай дачу купимо, будемо який урожай вирощувати, онукам ягоди, свіже повітря знову ж таки… Ні, ні в яку! Не буду, каже, я на дачі спину ламати, манікюр псувати! Я не ломовий кінь! Ти мене повинен пестити і плекати, а не працювати змушувати! — Сергій Петрович краєм ока поглядав на реакцію співрозмовника.

— Ну що ж, і таке буває, — погоджувався Ілля Павлович. – Не всім жінкам сільське життя подобається. Але я, якщо колись ще вирішу господиню до хати взяти, вибиратиму таку, щоб на землі працювати любила. Може, для твоєї дружини вигляд дуже важливий?

– Так точно! Всю зарплату на вигляд спускає, — підхопив тему співрозмовник. – Внукам зайвий раз цукерку не купить, все тільки на себе витрачає!

— Як свято яке, так одразу, ось це колечко хочу! Як зима, так нові чоботи подавай, минулорічні не годяться. Шуби щороку змінює! На курорт одна їде, навіть онука не бере! — Сергій Петрович так увійшов у роль, що мало не плакав від такої несправедливості.

— А мені скільки живемо, навіть піни для гоління не купила!

Ілля Павлович здивовано підняв очі.

— Так, так, повір! А якщо що не по ній, то починає бити посуд, у гараж ночувати виставляє, — Сергій Петрович увійшов у роль і малював портрет дружини найчорнішими фарбами.

— А моя Настя завжди найкраща — дітям і мені. Ось цей халат – один із останніх її подарунків, – Ілля Павлович продемонстрував добротний лазневий халат, у якому він сидів у чайній кімнаті, на відміну від Сергія Петровича, обгорнутого у простирадло.

При цьому чоловік зауважив, що співрозмовник постійно дістає з кишені телефон і гляне на екран.

– Що? Дзвінка від дружини чекаєш? – Сергій Петрович вдав, що не в курсі обставин співрозмовника.

— Якби… — зітхнув той.

— Насті не стало три роки тому. Добре ми жили, золота була жінка, а господиня, яких пошукати, — вдарився у спогади Ілля Павлович. — А зараз син має подзвонити, обіцяв приїхати увечері на вечерю з онуком. Такий гарний хлопчик росте, маленький, а тямущий. І в дочки діти чудові, часто приїжджають мене провідати.

— Дружна у вас родина, я дивлюся, — простяг Сергій Петрович, гарячково розуміючи, як розвинути таку тему. — А ось Зоя моя онуків не шанує. Не вози мені їх, каже, Сергію, від них у мене лише головний біль. Не хочу, мовляв, кашу їм варити, я краще у свій вихідний серіал подивлюсь. Я і подарунки їм на свята сам купую, якщо Зоя дізнається, що на онуків гроші витрачаю, такий скандал закотить!

Чоловік уважно стежив за суперником, і від нього не сховалося, як насупився Ілля Павлович.

Розмова тривала так само. Сергій Петрович відкривав співрозмовнику все нові неприємні грані характеру своєї дружини та із задоволенням спостерігав, як той усе більше похмурішає.

План матері вдався.

Наталя Леонідівна зателефонувала наприкінці робочого дня, Сергій Петрович збирався додому.

— Іди скоріше додому, Сергію. Я розмовляла з твоєю Зоєю, щось вона не в дусі, — казала мати.

– Чого б це? — здивувався син. — З ранку все було нормально, пісні співала, перед дзеркалом красувалася.

– Ти що? Чи не розумієш, чи що? Мабуть, з новим дружком розладналося після вчорашнього. Так ти йди і втішай.

Сергій Петрович кинув телефон у кишеню і поспішив до машини.

Дорогою дбайливий чоловік купив невеликий букетик квітів, чого за все життя більше пари разів не проробляв.

Зоя Василівна сиділа на кухні, впустивши голову на руки і схлипуючи. Сергій Петрович клопотав над невтішною дружиною.

— Ну, що ти, Зоєчко? Що трапилося? Розкажи мені! – просив він, делікатно погладжуючи плече дружини.

— Він кинув мене, Сергію! Ілля покинув! — Зоя не підводила голови і продовжувала схлипувати.

– Ах він негідник! — «обурювався» чоловік.

— А що ж сталося, Зоєнько? Він пояснив причину? — допитувався чоловік. — Не міг він так просто, без жодних пояснень. Це ж якось непорядно, не по-чоловічому це!

— Ах, ну яка причина, Сергію?! Щось белькотів про сім’ю, про онуків, про дачу свою… — Зоя Василівна висморкалася в хусточку, не підводячи на чоловіка очей.— І ще… там родич якийсь далекий з’явився, на спадок претендує.

— Який родич, що ти кажеш? – Чоловік напружився.

— Кажу, що плакала моя спадщина! Цей спадкоємець до суду подавати зібрався, мені може взагалі нічого не дістатись! – Зоя Василівна крадькома поглядала на чоловіка через притиснуті до обличчя долоні.

– Що ж робити? Не може бути, щоб ніякого виходу… Але ж ти можеш сама до суду подати! – осяяло Сергія Петровича.

— Так, я так і подумала, Сергію, але мені потрібна твоя допомога. Всі ці позови великих грошей коштують, а в мене нічого немає. Якщо твою машину продати … але все одно, гарантій немає ніяких, що спадок мені дістанеться!

Жінка знову почала схлипувати, Сергій Петрович похмурнів. Дружина бачила, як працює його думка, якщо продати машину, чоловік її втратить, а от спадщини він може так і не побачити.

«Синиця в руках» переважила, і чоловік ухвалив рішення.

– Та ти що? Як це машину продати? А я на чому їздитиму?

— Я тобі віддам, Сергію… якщо виграю суд.

— Саме так, якщо! Ні, я на такі жертви не згоден. І взагалі, коли ти багатою спадкоємицею була, то тобі до мене справи не було, а тепер ти ось як заговорила! Я завжди підозрював, що тобі лише гроші мої потрібні!

Чоловік увійшов у роль скривдженого чоловіка, про те, що дружина теж добре заробляла, він не згадував.

— Думаю, ти мала рацію, Зоя, нам краще розлучитися!

— Ти залишиш мене без допомоги? – не повірила Зоя Василівна. – Ми ж прожили разом стільки років!

— Вибач, Зоя, але ти сама винна.

Десь у глибині почулися кроки, дружина перестала схлипувати і підняла на чоловіка сухі очі. На дверях кухні з’явився Ілля Павлович.

— Що це означає, Зоя? Що тут відбувається? – Сергій Петрович переводив погляд із дружини на суперника. — Навіщо він прийшов сюди?

Чоловік підвівся з стільця і ​​ступив до чоловіка.

— Ілля прийшов, щоб допомогти мені з речами, Сергію. Не хвилюйся, ми скоро підемо.

– Як це підете? Ти ж сказала, що він тебе покинув? – не міг повірити чоловік.

— Ти цього хотів би, я розумію, — Зоя Василівна уважно дивилася чоловікові в очі. — Але чого я зрозуміти не можу, Сергію, невже за стільки років життя я тобі так набридла, що в тебе про мене й слова доброго не знайшлося?

– Це ти до чого? — уже розуміючи, про що мова, спитав чоловік.

— Я чула всю вашу розмову. Коли Ілля сказав мені, що йде з колегами в лазню, я одразу зрозуміла, що ти теж там будеш, і сказала про це йому. Але я не думала, що ти використовуєш цю зустріч, щоб наговорити про мене гидот. Коли Ілля зрозумів, до чого ваша розмова йде, він подзвонив мені, і я могла чути все, що ти казав.

Сергій Петрович згадав, як його суперник увесь час діставав із кишені телефон. Значить, ось воно що…

– І зараз ти тільки підтвердив мою думку. Тобі потрібні гроші, а не я. Он як ти занепокоївся, коли дізнався про спадкоємця. А коли сказала, що можу взагалі без грошей залишитись, ти недовго думав, перш ніж запропонувати розлучення.

— Ну, пробач мені, Зоя! — Сергій Петрович зробив страждальне обличчя і притис руку до серця.— Не йди, я не зможу без тебе!

— Не треба драм, Сергію, ти без мене чудово впораєшся. А якщо що, тобі Наталя Леонідівна допоможе. Гадаю, вона тобі цей сценарій у лазні й порадила, — Зоя Василівна посміхнулася і, підхопивши чемодан, покотила його до передпокою.

Ілля Павлович з великою сумкою в руках уже чекав на неї там.

– А ти впевнена, що йому потрібна ти, а не твої гроші? – чіплявся за останню соломинку чоловік. – Може, він теж на твою спадщину поквапився?!

— Сергію, твоє «теж» якнайкраще підтверджує, що я маю рацію,— дружина навіть не обернулася. — А з Іллею ми познайомилися ще рік тому, коли мови про спадок не було.

Ілля Павлович, що мовчав досі, обернувся на порозі.

— Коли ти мені на дружину у лазні скаржився, я одразу зрозумів, що ти за людина. Нормальний чоловік ніколи не буде чужому мужику про свою дружину гидоту розповідати.

Сергій Петрович зло косився на суперника. Той продовжував:

— І, тим більше, не кине жінку в біді. А ти ось що, поки дружина спадкоємицею була, на що завгодно був готовий піти заради грошей, а як вона допомоги попросила, то ти за машину свою вчепився!

І Зоя Василівна з Іллею Павловичем вийшли за двері. У глибині квартири надривався телефон, мабуть, дзвонила мати.

Джерело