– А ти що думала, що тепер будинок твій буде? Е, ні, не дочекаєшся! Мій син заробляв на нього, будував, а ти сюди нового кавалера приведеш?

Два місяці тому я пережила страшну біду – загинув на війні мій Дмитро. Досі не можу в це повірити.

Ми прожили у шлюбі шість років. Коли побралися, коханий відразу до Бельгії поїхав, мріяв власний дім збудувати, не хотів на квартирі жити. Я його чекала і також без діла не сиділа. Завжди працювала і марно й копійки не витрачала

Згодом він повернувся і почав будівництво. Все власноруч. За рік таку гарну хату поставив – все, як ми мріяли. Разом ми почали ремонт, меблі обирали. Так тішились, як діти малі. Дитячу зробили, планували вже малечу заводити.

Та раптом почалась війна і всі наші плани довелось відкласти. Дмитро колись в танковому полку служив, його відразу мобілізували. Як мені важко було – ви не уявляєте. А тоді одного разу він написав, що кілька днів не зможе виходити на зв’язок. Більше я його не чула й не бачила. Сказали, що зник безвісти.

Я не втрачала надії, все вірила, що повернеться. Та кілька місяців тому мені повідомили – Дмитро загинув. Це відомо, лиш тіла нема. Не змогли забрати.

Було дуже важко прийняти це. Та не встигла я оплакати коханого я сталося дещо неймовірне. Якось на вечір хтось гримає у вхідні двері. Відчиняю – свекруха.