Я живу у звичайному селі в Україні, де усі знають кожного. Мій чоловік, Іван, працює на заводі й весь час проводить на роботі. А я нещодавно зрозуміла, що закохалася. Тільки не в нього, а у його батька — Олександра Івановича.

Все почалося так тихо, що я й не помітила, коли між нами щось зародилося. Тієї весни всі були зайняті на полі. Тетяна Василівна та Іван пішли допомагати сусідам з посадкою, а я залишилася вдома готувати обід. Але після кількох годин я вийшла на двір і побачила Олександра Івановича біля річки. Він сидів на березі, рибалив та дивився на воду. Я теж вирішила приєднатися, начебто ненароком.

— Доброго дня, — сказала я тихо, присідаючи поруч. — Втомилися?

— Та ні, просто вирішив трохи відпочити від суєти, — відповів він, не дивлячись на мене, продовжуючи споглядати річку та сподіватися, що риба зловиться сама собою.

Ми сиділи мовчки та слухали, як тече вода. Десь здалеку було чути пташок і це здавалося найспокійнішим моментом у моєму житті. І тут, у тій тиші, я раптом зрозуміла, що саме в цей момент я відчуваю до свекра щось більше, ніж просто симпатію.

— Олександре Івановичу, — почала я нерішуче, — Ви колись були закохані так, щоб нічого не хотілося, тільки дивитися на людину?

Він нарешті повернув голову і подивився прямо мені в очі. Цей погляд пронизував до самого серця.

— Було, Оксанко, — сказав він тихо, — але я вже давно такого не відчував.

Ми обмінялися поглядами, які важко було пояснити словами. Така тиша була між нами, що я відчувала, ніби весь світ зупинився.

Тієї миті, коли він м’яко доторкнувся до моєї руки, я зрозуміла, що між нами почалося щось більше. Але це не було звичайне кохання, а щось інше — чисте, мов річка, яка тихо плинула біля нас. Ми просто дивилися одне на одного, не наважуючись зробити крок далі. Це було неймовірно страшно та прекрасно водночас. Ми не зраджували тілом, але в душі я знала, що вже перейшла межу.

Дні тягнулися один за одним. Ми бачилися на городі, коли всі були зайняті. Просто трималися за руки або спілкувалися про дрібниці. Уявіть собі, стоїмо в саду, розмовляємо про капусту, яку посадили вчора, але водночас наші серця б’ються в унісон.

— Ти знаєш, — якось сказав Олександр, — я сам не розумію, як це сталося, але ти для мене — особлива.

— І Ви для мене, — відповіла я, але одразу ж замовкла, адже до нас наближалась Тетяна Василівна. Ми обоє швидко взялися до роботи, щоб не привертати увагу.

Наші таємні зустрічі ставали все частішими. Ми хапалися за будь-яку можливість: на городі, у саду, навіть на річці, де я любила сидіти поруч з ним і просто спостерігати за його рухами. Це було неймовірне почуття — знати, що людина поруч із тобою відчуває те саме.

Якось під вечір, коли всі знову пішли на поле, ми вирішили піти до річки. Я принесла термос із чаєм, а він — хліб та сир. Сиділи, милувалися водою, а довкола — жодної живої душі. Тиша і ми.

— А Ви знаєте, що можливо ми робимо помилку? — запитала я, адже це питання мучило мене вже давно. — Це все занадто складно.

— Знаю, — він поглянув на мене і його погляд був таким, наче він хотів сказати щось більше, але не міг. — Але я не можу цього зупинити.

У наших стосунках, ми не дозволяли собі зайвого, не йшли на радикальні кроки, але я знала, що і цього було досить, щоб все зруйнувати. Його сім’ю та мою з його сином, хоч і не рідним. Він був Тетяни Василівни від першого шлюбу.

Але чи можна було це продовжувати далі? У якийсь момент я почала думати про втечу. Про те, що можливо єдиний вихід — зникнути разом і почати нове життя, де не буде жодних зобов’язань та таємниць. Але як це зробити, коли на плечах такий тягар? І як потім дивитися у вічі своєму чоловіку та свекрусі? Запитань було більше, ніж відповідей, але я тоді наважилась на відчайдушний крок.

Одного дня, коли я вже майже вирішила тікати, чоловік зловив мене в той момент, коли я складала речі.

— Оксано, що ти робиш? — його голос прозвучав спокійно, але в очах я побачила тінь сумніву.

Я опустила голову, відчуваючи, як серце стискається від провини.

— Я не можу більше так, — прошепотіла я.

Він підійшов до мене і доторкнувшись до моєї руки, сказав:

— Ти завжди можеш поговорити зі мною.

— Я закохалась, — зізналась я. — Але не в тебе.

Це слово повисло у повітрі, як грім серед ясного неба. Іван мовчав, його погляд поволі затуманювався, а я не наважувалась підняти очі. Секунди здавалися вічністю.

— В кого? — нарешті запитав він, тихо, але його голос був крижаний.

Я стиснула руки в кулаки, ота вона гірка ця правда, від якої немає порятунку.

— У твого батька.

Іван відступив на крок, ніби від удару. Я бачила, як його очі широко розкрилися, а потім заповнилися сльозами. Ніколи не думала, що він заплаче, але це сталося. І саме я була причиною цього.

— Як ти могла? — його голос тремтів, але в ньому вже з’явився гнів. — Мій батько? Як ти могла це зробити?

Я не знала, що сказати. Все, що я могла зробити, — це стояти й мовчати, спостерігаючи, як мій чоловік ревнує та не знає, що робити.

— Я не знаю, що робити. Я просто закохалася. Це не мало статися, але сталося.

— Ти знаєш, що ти накоїла? — гнів Івана виривався з кожним його словом. — Ти знищила нас, знищила мою родину.

— Іване, я, — намагалася я почати, але він уже не слухав. Він відштовхнув мене та різко вийшов з кімнати.

У той момент я зрозуміла, що втратила все. Я зруйнувала не лише своє життя, але й життя Івана, його матері, і найгірше — я ніколи не зможу бути з Олександром. Наше кохання, те, що здавалося таким чистим, виявилося пасткою, з якої ніхто не міг вибратися без втрат.

Я залишилася наодинці зі своєю провиною і відчуттям невідворотної втрати. Свекор не прийшов. Він ніколи не прийде на те місце, де ми домовились зустрітися. Я це розуміла, тому не поспішала йти з цього дому. Все сиділа та думала, що тепер робити і як все повернути?