Все почалося, коли я повернулася додому після виснажливого робочого дня і відразу відчула, що щось не так. Точніше, почула. З коридору долинав дивний звук кукурікання, а на підлозі були сліди маленьких лапок. Я насторожилася, а коли зазирнула до вітальні, побачила нашу старшу доньку Оленку, яка тримала на руках двох півнів.

— Що, курятник у нас вдома? — запитала я з іронією, хоча вже відчувала, що це не просто жарт. Олена підморгнула і сказала:

— Це не я. Сусідські хлопці принесли двоє пташенят, щоб вони виросли й почали нести яйця, але вийшло так, що вони стали півнями.

Птахи просто забігли до нас через відчинені двері.

Наше життя завжди було сповнене несподіванок, особливо коли сусіди вигадували чергові ексцентричні ідеї. Але коли сім’я Олександра та Наталки вирішила завести не одну, а цілих трьох собак, це стало справжнім випробуванням для всіх мешканців.

Зранку і до пізнього вечора з їхнього помешкання лунало нескінченне гавкання. Собаки гавкали на все: на кожен стукіт у двері, на сусідів, на тінь. Олександр і Наталка на це відповіли, що собаки — найкращі охоронці. Хоча важко уявити, хто захоче красти ту стару радянську стінку, яка була у них вдома вже занадто довго.

Але найскладніше стало після того, як до нас на другий поверх переїхала бабуся Олена Василівна. Вона була добра, але мала свої власні переконання, тож вирішила, що для того, щоб вилікувати хворого онука, слід завести козу прямо на балконі. Так, козу! Вона вважала, що свіже молоко — це ліки. І оскільки коза була дуже незалежною, весь наш будинок перетворився на свій рідний цирк. Щоранку, о п’ятій, було відчуття, що ти прокидаєшся в зоопарку.

Ми до цього швидко звикли, адже наші діти й самі часом бувають голосніші за півнів та кіз. Однак моя свекруха, яка завжди любила тишу та порядок, справді страждала. Вона вважала, що тиша — це благодать, а шум — передвістя катастрофи. І ось, після того, як ми з чоловіком одружилися та у нас з’явилися Микола й Олена, її терпіння було на межі. Діти, як і всі діти, бігали, сміялися, гралися і інколи голосно вигадували ігри навіть вночі.

Якось увечері я сиділа на кухні з мамою і ми обговорювали це все.

— Ларисо, — сказала вона, серйозно дивлячись на мене через окуляри, — я вже не можу більше терпіти цей шум. Спочатку діти, потім ці півні, ще й коза зверху! А запах з тридцять п’ятої квартири, де їх собаки… я просто втомилася від цього. Я хочу продати квартиру і переїхати в спокійне місце.

Ми з чоловіком переглянулися. Його мати була завжди спокійною і стриманою, але її слова звучали як вирок. Нам довелося прийняти рішення.

Через тиждень ми вирішили продати квартиру. Свекруха знайшла оголошення про продаж маленької однокімнатної квартири в новому будинку на околиці. Там було тихо і спокійно, без півнів і кіз. Ми викупили частину квартири, а свекруха додала свої заощадження і купила собі нове житло. Ми залишилися в старій квартирі без свекрухи.

Але життя не обходиться без іронії. Через кілька місяців ми отримали дзвінок від неї. Виявилось, що її нова квартира знаходиться безпосередньо над тренажерним залом, де щодня лунала гучна музика, а стіни тремтіли від звуків фітнес-тренувань. Над нею жили молоді сусіди з чотирма малими дітьми, які постійно бігали та кричали.

— Ларисо, — сказала бабуся по телефону, — тепер я розумію, що ваш шум був не таким вже й страшним. І той будинок… він був моїм домом.

Ми з чоловіком тільки переглянулися і усміхнулися. Ось так іноді те, що здається катастрофою, виявляється дрібною неприємністю, і що спокій не завжди там, де його шукаєш.

Того дня я вирішила навідати маму. Вона зустріла мене з обіймами і сльозами на очах. І хоча ми не говорили багато, все було зрозуміло: іноді варто прийняти шум і безлад, тому що це — частина життя, від якої не втечеш.

На наступний день свекруха повернулася до нас, і коли почула півня, що кукурікає, вона лише засміялася.