– Ганно Ігорівно, там Ілля Петрович підійшов. Впустити? – Запитала секретарка, Ліза, зазирнувши в кабінет.

Жінка у суворому діловому костюмі на мить підняла погляд від документів, і втомлено кивнула:

– Так, звичайно, нехай увійде, а ти нам, Ліза, кави принеси, будь добра.

Через кілька секунд після того, як Ліза двері зачинила, постукавшись, заради пристойності і не дочекавшись відповіді, до неї увійшов високий статний чоловік середнього віку і, м’яко посміхаючись, привітав Ганну.

– Давненько не бачилися, – усміхнулася вона у відповідь, вийшла з-за свого столу і сіла за стіл переговорів навпроти гостя, допитливо свердлила його поглядом. – Що за діло тебе привело?

– А ти не допускаєш думки, що я просто скучив? – Ілля Петрович ніби зніяковів, кашлянув у кулак і щоб приховати незручність, відкрив свій портфель, діставаючи папери. – Справа, Анечко, важлива справа мене привела. І стосується це твого покійного чоловіка.

Ганна зігнула брови, і її цікавість посилилася. У цей час Ліза принесла їм каву і швидко пішла.

– Що саме? – Запитала Ганна, проковтнувши насилу, солоний ком. Спогади про чоловіка різанули за усвідомленням, вона тільки недавно почала трохи приходити до тями і знову пам’ять розкрила рану, що не загоїлася.

Олега Ганна любила по-своєму. Він був набагато молодший за неї, і спочатку сама думка про те, що Аня вийде заміж за молодика була їй чужа, але зумів Олег заволодіти її серцем і вже через місяць знайомства вони вийшли з РАГСу, тримаючи в руках свідоцтво про шлюб. Усі вісім років чоловік буквально на руках її носив, а п’ять місяців тому їй повідомили страшну, льодячу душу новина – Олег загинув, заступившись на вулиці за дівчину. Ганна не могла повірити, що це не жарт, не злий розіграш, доки сама не переконалася, побачивши чоловіка на впізнанні.

Похорон пройшов, ніби в маренні, на роботі довелося брати відпустку власним коштом, але вічно тривати він не міг, через два тижні була змушена повернутися до обов’язків, що хоч трохи відволікало від реальності. Непрохані сльози підступили до куточків очей, і Ганна стрепенулась. Підсунула чашку з кавою до Іллі.

– Розповідай, – сказала, голосно видихнувши.

– Загалом, справа тут така… Я чомусь впевнений, що ти не знаєш досі, але Олег незадовго до смерті купив квартиру. Так вийшло, що продавець моїм клієнтом виявився, я допомагав угоду провести, випадок вимагав нотаріального оформлення. Тож тобі треба буде почати спадщину.

– Почекай… Як це… Квартиру… Чому я про це не знала? Для чого йому ця квартира?

Ілля Петрович знизав плечима і відпив трохи кави.

– Я не в курсі цих справ, Анечко, та й Олег помітно нервував, потім попросив мене не повідомляти тобі. Сказав, що ти поки не в курсі.

– Дивно якось, я навіть здогадатися не могла, що він збирає гроші за моєю спиною. Я була впевнена, що в нього і свого рахунку немає. Це його ідея була, що все, що одружуватимемо, оформляємо на мене. Він не хотів, щоб я думала, що він зі мною заради якоїсь вигоди. У мене в голові не вкладається.

Ганна схопилася за голову, а Ілля пересів на стілець поруч із нею і погладив ніжно по плечу.

– Анют, ну ти чого себе накручуєш, ось скажи? Звідки тепер знати, навіщо твій чоловік так вчинив?!

– Ілля, я безоглядно вірила йому, а він, виходить, мав лише мою довіру. Ну що ж, ти маєш рацію, нам не впізнати тепер його намірів, тому краще не думати, бо так надумати можна всяке.

– Ось і правильно! Ось, тримай дублікат виписки на квартиру, там адреса вказана, тобі треба тільки знайти ключі.

– Ключі! – Ганна ніби пожвавішала, – Точно, мені колись речі віддали там… у морзі… Серед них були й ключі, чужі. Я тоді значення не надала, склала все в пакет.

– Хочеш, я з тобою туди з’їжджу? – запропонував Ілля та Ганна невпевнено кивнула.

– Було б непогано, хто знає, які ще сюрпризи на мене можуть чекати. А чому ти мені раніше не сказав? Про квартиру?

– Поки Олег був живий, я не міг, а коли його не стало, не хотів тебе турбувати, ти була не в тому стані.

Ганна кивнула і встала.

– Ходімо! Додому лише заїхати треба за ключами. Хоча я не впевнена, що це саме вони.

– Ганно Ігорівно, ви ще повернетеся сьогодні? – Запитала Ліза, коли Анна та Ілля вийшли з кабінету.

– Ні, Ліза, навряд, у мене термінова справа, але я закінчила з документами, завтра все підпишу, і можна буде відправляти.

…Приїхавши за потрібною адресою, Ганна вийшла з машини Іллі та почала озиратися. Новий елітний будинок, закритий двір, камери відеоспостереження. Квартири тут не з дешевих, мабуть, збирав Олег давно. Він заробляв непогано, зважаючи на все, але Ганна не цікавилася його реальними доходами. У сімейний бюджет він вкладав достатньо, дарував дружині подарунки, квіти завжди стояли в її улюбленій вазі. Але як він примудрявся ще й на квартиру нагромадити? Було багато питань, на які навряд чи знайдуться відповіді.

– Ну що, готова? – Обережно запитав Ілля і взяв Ганну під руку. – Ходімо?

– Так, йдемо! – Вона впевнено попрямувала до під’їзду поряд зі старим приятелем.

Піднявшись на дванадцятий поверх у просторому сучасному ліфті, Ганна вийшла з кабінки і зупинилася біля дверей із заповітним номером.

– Давай, спочатку зателефонуємо, – запропонував чоловік і натиснув кнопку дзвінка.

За дверима стояла тиша, ніхто не відчиняв і тільки після другого дзвінка Ілля Петрович спробував відкрити ключем, і той підійшов.

Відчинивши несміливо двері, Ганна зайшла до квартири слідом за Іллею і зупинилася на порозі, задихнувшись від несподіванки. У передпокої висіли жіночі речі – куртка, плащ. На полиці стояли туфельки на каблучці та старі черевики Олега. Було видно, що у квартирі живуть люди. Ганна пройшла кімнатами, в одній з яких побачила дитяче ліжечко, брязкальця. На балконі сушилися повзунки. Вона глянула на Іллю очима, сповненими туги.

– Що це означає? – Запитала неслухняними губами і безсило опустилася на диван.

Ілля Петрович сів поруч.

– Потрібно дочекатися тих, хто тут живе і все дізнатися, – сказав і додав, – Можливо, на вулиці почекаємо, щоб уникнути непорозумінь?

– Так, звичайно, – погодилася Ганна і встала з дивана, продовжуючи озиратися довкола.

Але варто було їм підійти до вхідних дверей, як у замковій свердловині заскреготів ключ, потім двері відчинилися і молода жінка, що тримала дитину на руках, голосно скрикнула.

– Ви хто? – спитала вона тремтячим голосом і притулилася до одвірка.

– А вввы хто? – запитанням на запитання відповіла Ганна.

– А-а-а, вибачте, я Віка, я тут живу із синочком. Олег, мій… Я не знаю, як сказати, батько мого сина загалом зняв для нас цю квартиру. Ви, мабуть, господиня? Але ж Олег мені казав, що сплатив за рік уперед?! Щось не так?

Ганна не знала, що сказати у відповідь, і тоді заговорив Ілля.

– Ми просто подивитися хотіли, як тут справи. Ви проходите, Віка, я вам допоможу візок занести.

– Дякую вам, – жінка зайшла до квартири, роззулась і попрямувала до кімнати. – Ви мені вибачте, я зараз Максимку покладу, йому спати час, а то капризуватиме. А ви можете поки що чайник поставити.

Анна стояла, бліда, як полотно, і запитливо дивилася на друга, а він погладив її по плечу і жестом показав на кухню. Незабаром Віка до них прийшла.

– Заснув… – сказала і почала метушитися, накриваючи на стіл, – Ви не турбуйтеся, за порядком я стежу. А як тільки термін оренди закінчиться, ми з’їдемо, правда, я поки не знаю куди, але є час, я неодмінно щось придумаю. Просто Олег… Він же покинув мене. Мабуть, спеціально винайняв цю квартиру, казав, що сюрприз приготував, от і є його сюрприз – зник без жодного попередження, навіть не дізнався, що син народився.

– І що ж, ви не намагалися його знайти? – Запитала Ганна, насилу зібравшись з силами.

– Ну чому ж, я йому дзвонила, але він постійно недоступний, мабуть, вніс мене до чорного списку або змінив номер. А якщо так, то я нав’язуватись не стану. Адже я знала з самого початку, що він був одружений. І він казав, що любить і мене, і Аннушку свою, і що не може наважитися, з ким бути. Ось, мабуть, вирішив не на мою користь. Хоч і казав, що про дитину мріяв, а дружина не зуміла народити, але вибрав її, я не можу ображатися.

– Ви знаєте, Віка, ми, мабуть, підемо, я згадала, що терміново треба їхати.

– А як же чай? – Молода жінка ніби засмутилася. – Адже ми не познайомилися навіть.

– Іншим разом, – сказала Ганна і кулею вискочила з квартири, а вже внизу, біля під’їзду, розплакалася навзрид.

Ілля притис її до себе, але втішати не намагався, розуміючи, наскільки важко їй зараз було.

– Анечко, мила, давай додому поїдемо, тобі треба відпочити, поїхали до мене? Я не зможу тебе залишити зараз на самоті або, якщо хочеш, я в тебе залишусь?

Ганна мовчки підійшла до машини і прошепотіла:

– Відвези мене додому, Ілюш, мені просто необхідно побути одній.

Вдома Анна ввімкнула телефон чоловіка, ноутбук. Вона боялася зробити це раніше, але тепер виникла потреба розібратися. Як він міг? Вести подвійне життя. І хоч він розповів коханці про неї, і хоч любив її, легше від цього не ставало. Він її зрадив, а це так боляче прийняти. У телефоні Ганна знайшла контакт «Вікуся», з яким він регулярно телефонував, прочитала листування в месенджері. Серце стисло від тих слів, які він писав. «Зайченя, лапочка, ріднулечка, улюбленка». Він Ганні теж говорив приємні слова, але такої ніжності у них не було. Ну що ж, вона знала, до чого може привести союз із чоловіком молодше на дванадцять років. Він подарував їй роки щастя, про які вона пам’ятатиме, а судити його за те, що вибрав молодість, не можна. Та й дитину він хотів насправді дуже сильно. Але Ганна не могла йому народити. Гріхи минулого не дозволили цього зробити. Ще в юності вона була вагітна, але віддала перевагу кар’єрі особистого життя і перервала вагітність, вирішивши, що будуть ще діти, тільки пізніше, але на жаль! З Іллею вони тоді посварилися на цьому ґрунті, незабаром він одружився, їй на зло. А вона почала будувати кар’єру. Збудувала! Тепер вона керує серйозним підприємством, та тільки щастя їй це не принесло. З Іллею вони друзями стали, зустрівшись через роки, навіть сім’ями дружили кілька років, потім він розлучився з дружиною і та поїхала разом із дочкою з країни.

У ноутбуці Олега Анна знайшла не менш цікаві речі. Він намагався написати їй, Ані, листа, в якому розповідав, що збирав гроші, щоб купити будинок її мрії, продав колекцію, що дісталася йому від діда, але зустрів Віку, вона завагітніла, і він купив квартиру, щоб їй було, де з дитиною жити. Щоправда, він довго сумнівався, чи зможе піти від Ані, тож не говорив, що квартира його. А тепер наважився, все-таки дитині батько потрібен, та й він би дуже хотів виховувати власну дитину, тому Аню просив зрозуміти, пробачити і не тримати на неї зла. так уже вийшло. Він планував піти від Ані, залишивши їй цей лист, і стало ще гірше на душі, у нього не вистачило духу зізнатися у всьому. дивлячись у вічі. Хоча, тепер це навряд чи щось змінить.

Ганна закрила кришку ноутбука і пішла спати. Цієї ночі їй наснився Олег. Він просив пробачити його, казав, що нікого ніколи так не любив, як Аню. І вона прокинулася з усмішкою на обличчі. «Я пробачила тебе, Олеже», – сказала вона, дивлячись на його фотографію, і відчула, що насправді ніби гора впала з плечей. Наче почався новий виток у її житті.

– Ілля, мені дуже потрібна твоя допомога, – сказала по телефону, і вже за годину Ілля Петрович сидів навпроти неї в їхньому улюбленому кафе.

– Я думаю, що ти прийняла правильне рішення, – сказав він, вислухавши Ганну, – щойно підготую документи, повідомлю.

А незабаром вони разом вирушили до Віки.

– Ой, а я на гостей не чекала, – занепокоїлась вона, – зовсім нічого до чаю немає.

– А нам нічого й не треба, – посміхнулася Ганна, – ми познайомитись прийшли, як я й обіцяла. Мене звуть Ганна Ігорівна, я дружина Олега. Точніше… Його вдова.

– Що?! – Віка відразу повільно опустилася на стілець. – Як це? Що сталося?

– Олег не кидав тебе, Віка, – змогла сказати Ганна, – більше того, він збирався залишитися з тобою, але він загинув, на превеликий жаль.

– Не може бути … – Віка гірко розплакалася, – Як я тепер житиму? Коли я думала, що він живе, нехай з іншого, але живе, мені було легше. А тепер… Адже я його любила дуже сильно, і сподівалася, що він хоча б із сином познайомиться. Тепер надії немає, а без неї непросто жити.

– Ти впораєшся, у тебе є заради кого жити, – сказала Ганна, – і є де жити. Ця квартира твоя та сина твого. Ми документи привезли, тобі лишилося тільки підписати. І так, я допоможу тобі довести, що дитина Олега і оформити пенсію через втрату годувальника.

– Невже ви мене зовсім не зневажаєте? – Запитала недовірливо Віка, не сміючи підняти на Аню погляд, – Я ж так перед вами винна …

– Ніхто ні в чому не винен, – сказала Ганна і посміхнулася. – Просто так вийшло…

…Вийшовши з під’їзду, Ганна вдихнула якнайбільше свіжого повітря, а потім шумно видихнула і подивилася на Іллю.

– Пам’ятається, ти запрошував мене на вечерю?

– О, це коли було? – Розсміявся він. – Після двадцятої, напевно, спроби я перестав навіть сподіватися, боявся чергової відмови.

– А ти не бійся! Я тоді була жінка заміжня, мене можна було зрозуміти, а тепер я вільна як вітер, причому в повному розумінні цього слова. То що?

– Їдемо до ресторану! – Урочисто промовив Ілля і простягнув Ані руку ..