Ми з Богданом вирішили, що хочемо просте, тихе весілля без пафосу та без зайвих очей. Пішли в РАЦС, розписалися, обійнялися, зробили пару фото і просто повернулися додому з тим самим приємним відчуттям, що ми тепер чоловік і дружина. Ні крики радості, ні фанфари не були нам потрібними, святкувати також вирішили тільки удвох.

— Головне, щоб це було між нами, – сказав Богдан, коли ми виходили з РАЦСу. – І щоб ніхто не ламав наш настрій, правда ж?

Я тільки кивнула і зітхнула полегшено. А потім, сама того не чекаючи, потрапила у таку халепу, що хоч бери та й відписуйся від усіх подруг.

Рівно через день мені подзвонила Аліна, подруга дитинства, з якою ми завжди ділили і радощі, і проблеми. Коли я підняла слухавку, одразу зрозуміла, що розмова не буде приємною.

— Катя, – голос її був спокійний, але відчувалося, що зараз зірветься. – Ми ж усе одним одному розказуємо, правда?

— Ну, так, – якось невпевнено відповіла я, наче передчуваючи бурю.

— І ти думала, що це нормально – не сказати мені, що виходиш заміж?

Я тільки видихнула й спробувала пояснити:

— Аліно, та це ж просто формальність. Ми з Богданом вирішили, що це буде просто і скромно. Нічого такого.

Але не встигла я договорити, як подруга перебила мене:

— Та яка різниця? Я б теж могла просто прийти й принести вам кілька троянд! Чи ти думаєш, що така дрібниця як твоє заміжжя — це не важливо для друзів?

— Ну, – видихнула я, трохи розгублено. – Просто ми так вирішили. Не хотіли, щоб ніхто знав до певного часу, сама розумієш… Мамі я сказала, але то ж інше, ми домовилися так з Богданом.

Аліна мовчала кілька секунд, а потім додала з таким холодом, що аж мурашки по шкірі побігли:

— Я просто хотіла б знати, Катю, що у нас ще залишаються якісь довірчі стосунки. Не хотілося б дізнаватися все про тебе від когось іншого.

І повісила слухавку.

Весь той день я ходила як не своя. З одного боку, я розуміла Алінині емоції, але з іншого — не могла не злитися. Ну хіба ж так можна реагувати? Це ж просто розпис, навіть без справжнього весілля. Ми просто вважали це нашою особистою справою і я не хотіла виносити це на загальний огляд. Але тепер відчуття було, наче мене звинуватили у чомусь ганебному. Я знову взяла слухавку й набрала Богдана:

— Аліна більше не хоче спілкуватися зі мною через наше весілля.

— Та ну її, – пожартував він. – Розумна людина зрозуміє, а не влаштовуватиме з цього драму.

Я замовкла, а потім сказала:

— Просто їй здалося, що це про довіру, що ми не могли довірити їй нашу таємницю. А вона ж, моя найкраща подруга. Не знаю, можливо, я не права?

Богдан зітхнув і промовив:

— Люди завжди знайдуть за що образитися. Якщо ти так хочеш, то можна перепросити у неї, але ж головне, щоб ти була щаслива, а все інше — зовсім ні до чого.

Минув тиждень. Весь цей час я вагалася, чи написати Аліні. Мене гнітили її слова. Я навіть попросила вибачення, але вона залишила повідомлення непрочитаним. За цей час нас привітали друзі, яких ми запросили пізніше на вечерю, навіть мама з іншого міста прислала пару добрих слів. Але все одно на душі залишився холодний осад.

Коли одного дня ми з Богданом йшли додому з магазину, телефон тихо запікав, прийшло повідомлення від Аліни. У тексті всього кілька сухих слів: “Не розумію, як ти так могла”.

Сидячи на лавці біля під’їзду, я перечитувала це повідомлення раз за разом. Богдан глянув на мене і сказав:

— Що б ти не робила, завжди знайдеться той, хто тебе не зрозуміє.

Мені було сумно, що така річ, як наше скромне щастя, виявилася чужою образою. І здавалося, що між нами з Аліною вже пройшла якась невидима лінія, яку навіть вже не хотілося переступати.

Я ще довго сиділа на лавці, дивлячись на зоряне небо. Мені не вистачає подруги, але я все ще сподіваюся на її пробачення.