– Алло, кохана! У мене є для тебе великий сюрприз! Приготуй сьогодні на вечерю свою фірмову страву!

– А що сталося? – запереживала Світлана.

– Все добре! Ввечері розповім!

Чоловік поклав слухавку.

Світлана з сумнівом подивилася у вікно. Був сірий дощовий жовтень.

Дзвінок чоловіка не покращив їй настрій, бо ж за двадцять п’ять років заміжжя він жодного разу не робив сюрпризів, тим більше великих.

Світлану якраз діставала з духовки свою фірмову печеню із секретним соусом, як раптом пролунав дзвінок у двері.

– Привіт, моя ти господинько! Як смачно пахне! – із захопленням почав Микита, хвацько ставлячи пляшку ігристого на стіл. – Накривай! Здобувач додому прийшов!

– Ти чого це такий збуджений? Га, здобувач? – Світлана, примружившись, подивилася на чоловіка.

– Зараз руки вимию і під тост розповім!

Світлана не розуміла, що відбувається.

Розливши по келихах ігристе, Микита пафосно почав:

– Я піднімаю цей келих, за найкращого у світі чоловіка й батька! А також за нас і… За два тижні чудового відпочинку у найкращому тризірковому готелі на березі океану.

На мить Світлана навіть зраділа, але чоловік продовжив:

– Ти не знаєш, а Мишко вміє пірнати з аквалангом?

– Хто? – розгубилася жінка.

– Ну ти чого?! Мишко, чоловік нашої улюбленої доньки Поліни.

– А до чого тут Мишко й Поліна?

– Ти чого, Світлано? Вдома пересиділа? Ми їдемо всі разом, однією великою родиною.

Жінка поставила келих, навіть не пригубивши. Вона втомлено подивилася на чоловіка.

– Хто оплачував путівку?

– Я, звісно! – гордо сказав Микита.

– Тобто ти годував мене обіцянками про подорож на райський острів, збирав на це двадцять п’ять років і зараз хочеш, щоб ми їхали з дочкою та її зятем?! Та я їх і так щодня бачу! Вони вдома не готують, бо в нас можна поїсти! Ти ж навіть продукти для них купуєш і за квартиру платиш.

– Але ж Поліночка… – почав Микита.

– Що Поліночка?! Я народила у вісімнадцять! Втішала себе, що потім поживу! А що зараз? Мені сорок п’ять. Я нічого не бачила і ніде не була. Працюю з дому. Не відходжу від плити і мийки.

Їй на очі навернулися сльози. Взяла образа.

Світлана любила дочку, але абсолютно байдуже ставилася до зятя. Жінка вважала, що дорослі люди мають жити самостійно. Коли у вісімнадцять років вона завагітніла і вийшла заміж, їй ніхто не допомагав.

Від чоловіка допомоги було мало. Освоївши бухгалтерську справу, вона й досі консультувала та вела кілька підприємств. Деколи тільки на її плечах лежала відповідальність за достаток сім’ї.

– Світлано! – голос чоловіка зазвучав суворіше. – Що за сльози? Ми з тобою і так багато часу проводимо разом, а хлопці ще шукають себе, допомагати їм треба.

– А ти не намагався подумати про мене?

– Звісно! Ти теж їдеш! У чому проблема?

– Мабуть, проблема в мені… – прошепотіла жінка і, вставши зі стільця, пішла в кімнату.

Наступного дня у гості прийшла Поліна.

– Привіт мамо! А я не з порожніми руками, – помахала вона коробкою із замороженою піцою.

– Привіт. Мікрохвильова піч там, – Світлана вказала в бік кухні, а сама вмостилася в крісло перед комп’ютером.

– Ти чого, мамо? Скоро Мишко приїде, я думала, що до піци супчик якийсь приготуєш і до чаю щось.

– Кухня там, – ще раз показала напрямок жінка, не відволікаючись від роботи.

– А ти чого така зла? Тато скаржився, що ти його не оцінила.

– Щоб мене збагнути, треба бути мною, – тихо відповіла Світлана.

– Ти що там під ніс бурмочеш? Дочка прийшла в гості, а ти сидиш і вдаєш, що мене немає! Я думала, ми з тобою перетрусимо гардероб і потім поїдемо по речі для відпустки. Ось і Мишка я викликала, щоб пакети тягав!

Світлана не витримала і встала з крісла.

– Слухай, дочко, якщо ти не бачиш, то я працюю. І вже 27 років працюю на вас! Для того, щоб твій батько міг спокійно сидіти на п’ятій точці без перспектив і нормальної зарплати. Для того, щоб моя дочка використовувала мене, як куховарку та картку для оплати товарів у магазині.

Вона набрала повітря у легені, щоби продовжити, але тут у двері подзвонили. Прийшов Мишко. Тридцятирічний хлопець із густою бородою, вусами та незмінним самокатом.

– Здрастуйте, тітко Світлано! А я до вас із подарунком! Від усього, так би мовити, колективу. Микита Сергійович теж у справі! – сказав він і дістав із рюкзака… Блендер. – Вибачте, що без коробки. У рюкзак не влазила. Але всі насадки тут.

– Ну, класно ж, мамо? Ти ж любиш готувати, це чудовий подарунок для домогосподарки!

Світлана тільки гірко посміхнулася і пішла до своєї кімнати.

– Що це з нею? – почула жінка спантеличений шепіт Михайла.

– Хто зна. Тато, може, наговорив чогось. Ходімо звідси.

– І що? Навіть не поїмо нічого?

– Піцу забери. Вдома поїси.

– Не люблю заморожену піцу. Краще свіжі пиріжки.

– Ось сам і смаж! – огризнулася Поліна.

Коли двері за гостями зачинилися, Світлана прикрила обличчя руками і прошепотіла:

– Напевно, я погана мати і дружина…

…Її охопив тривожний сон.

Їй снилася маленька Поліна, яку турбував животик.

Потім снилося, як з нею на подвірʼї сваряться хлопчики, і Світлана захищає дочку.

Після того снилося, що Микиті скоротили зарплату, і Світлана втішає чоловіка і бере додаткову роботу.

Потім вона кудись біжить. За нею женеться Мишко на самокаті. І раптом…

Стало дуже спокійно й тихо. Вона стоїть на вершині пагорба. Внизу звивається річка, а вдалині проглядається ланцюжок гір, і захід сонця освітлює їх вершини…

…Прокинувшись, Світлана вже точно знала, що робити.

– Привіт, люба! Я вдома! Як справи? Добре почуваєшся? Поліна сказала, що в магазин ти їхати не захотіла, і подарунок тобі не сподобався.

– Мені нічого не потрібно в магазині.

– А як же ж купальник і капелюшок, наприклад. А мені потрібно шорти й майку купити.

– То їдьте й купуйте. Я з вами нікуди не поїду! Ні в магазин, ні на пляж! Я маю свій океан. Питаннями покупок та підготовки займайтеся самі. Мене не турбувати! Я маю ще багато роботи.

Микита застиг.

– А як же ж гроші? Я ж уже за все заплатив.

– Рахуй, що це плата за мої нерви.

Микита голосно засопів, що означало його крайню міру образи. І перестав розмовляти з дружиною. Світлану це цілком влаштовувало…

…Через два дні вона закінчила важливі справи і, зібравши теплий одяг і ноутбук, зателефонувала чоловікові.

– Алло! Схаменулася? Я вже не серджуся.

– Мені все одно на твої образи, Микито, – спокійно сказала Світлана. – Я дзвоню сказати, що їду у відрядження, на скільки – не знаю. Не забудь перевіряти пошту й оплачувати квартиру. Все.

Перервавши розмову, жінка відчула, як стає легше дихати. Посміхнувшись собі у дзеркало, вона вийшла з квартири…

…Довга поїздка не затьмарила враження від зустрічі з прекрасним.

Заселення в готель, знайомство з адміністратором і послугами пролетіло, як у тумані.

І ось він! Той самий момент!

Гори в хмарах з одного боку! Бурхливий океан з іншого!

Світлана вдихнула повітря і з трепетом дивилася, як західне сонце забарвлює червоним кольором величну красу!

…А на іншому кінці світу, на теплому пляжі, вже четвертий день лежали слабі Микита Сергійович та Михайло.

Вони пообʼїдалися бесплатної їжі і тепер злягли обоє.

Поліна ж, як могла, доглядала їх, сварячись до батька за його жадібність.

Бо ж готель, де вони жили, зовсім не був схожий на образ шикарного резорту, намальованого у фантазіях дівчини.

Вона виказала татові все, що думала, а батько у відповідь сказав, що дочка самозакохана.

У Михайла ж окрім проблем з травленням, щось дуже свербіло у бороді…

– Невже доведеться голитися? – нив він, чухаючись і бігаючи у вбиральню. – Світлано! Ну, зроби щось!

– Що?!

– Дай мені ліки!

– Я не знаю, які…

– Подзвони мамі! Вона знає!

– Мама відключила телефон.

Багато разів усі вони поскаржилися на відсутність Світлани та її вимкнений телефон. Відпустка була спущена в унітаз практично в прямому значенні слова.

Світлана повернулася через місяць. Її зустрічали вдома. На столі стояли суші і підгорілий пиріг.

– Я переїжджаю жити в інше місто, – заявила Світлана. – Якщо хтось хоче зі мною – обговоримо. Решта не обговорюється.

– Ні… Ми краще в гості приїдемо, мамо… – дочка трохи образилася, але відпустила Світлану.

Микита намагався говорити, ображатися. Але Світлана вже не жила минулим.

Через два місяці вони з чоловіком розлучилися.

Там в тому іншому місці в неї з’явився справжній смак до життя! І може саме там, вона ще зустріне своє справжнє щастя…