– Андрію, нам треба серйозно поговорити, – сказала мати після того, як син подякував їй за вечерю.

– Що сталося? Я знову в чомусь винен? – поцікавився юнак.

– Добре, що ти це відчуваєш, – додала мати.

– Ти помиляєшся, я не відчуваю за собою жодної провини, – відповів син.

– Сумно. Ось вже ніколи не могла подумати, що ми з батьком виховали негідника.

– Це вже серйозна заява, мамо. Не варто розкидатися такими словами, – сказав Андрій і попрямував до дверей.

– До мене вчора приходила Алла! – кинула мати йому в спину.

– Це щось пояснює? – здивувався Андрій.

– Звичайно. Вона плакала. Ти найбезсовіснішим чином покинув бідну дівчину. Як мені тепер дивитися в очі їй та Валентині Йосипівні?

– Мамо, я не кидав Аллу. Я не міг її покинути просто тому, що ми з нею ніколи не були разом. Розумієш? Ніколи! Я до неї не залицявся. Я не запрошував її на побачення. Я не робив їй жодних пропозицій.

– У тебе погана пам’ять, синку! Ви з Аллою все життя були разом: ходили в одну групу в дитячому садку, сиділи за однією партою в школі. На випускному вечорі ви разом танцювали вальс! А потім навчалися в одній групі в університеті та тепер працюєте разом. І хочеш сказати, що вас нічого не пов’язує?

– Мамо, ви з Валентиною Йосипівною, мамою Алли, дружите все життя. Це ви постійно запихали нас до однієї групи, до одного класу – вам так хотілося! А танцював я з нею на випускному, бо класна керівничка нас у пару поставила. Вчитися і працювати я пішов туди, куди хотів, навіщо Алла потяглася за мною, я не знаю. І я не маю жодного бажання спілкуватися з нею поза роботою. Чи мало з ким я в три роки сидів на сусідніх горщиках – я що з усіма маю поріднитися?

– Звісно! Скромна, тиха дівчина тебе не приваблює. Набагато цікавіше проводити час із цією рудою дівчиною, яка нещодавно з’явилася у вас в офісі, – обурилася мати.

– Інна – дуже пристойна дівчина. Інтелігентна, розумна, вихована. До речі, чудовий фахівець.

– Фахівець! Як же! Уявляю, в яких справах вона спеціалістка! І ти хочеш через цю нахабну дівчину відмовитися від Алли?

– Давай ти не ображатимеш дівчину, яку жодного разу не бачила – це по-перше. І по-друге, припини нав’язувати мені Аллу.

Андрій гримнув дверима і пішов. Він вже з півгодини сидів на лавці неподалік під’їзду, коли до нього підійшов сусід – колишній однокласник – Микита.

– Не заваджу? – Запитав він.

– Сідай, – посунувся Андрій.

– Що такий сумний? Нареченому належить бути щасливим і веселим, – сказав Микита. – Коли весілля?

– Яке весілля? – здивувався Андрій.

– Ну, привіт, весь двір знає, що ти на Аллі з тридцятої квартири одружишся.

– Та я не збираюся, – відповів Андрій.

– Ризикуєш, мати Алли таке влаштує, якщо ти її донечку образиш, – посміхнувся Микита.

– Ось тому, щоб не образити, я до неї ближче, ніж на три метри, і не підходжу, – сказав Андрій.

Після цієї сварки мати більше не розмовляла з Андрієм про Аллу.

Він уже трохи розслабився, тільки трохи кривився, зустрічаючи у дворі Валентину Йосипівну, яка кидала на нього недобрі погляди.

Тим часом стосунки з Інною розвивалися.

Минуло півроку, і Андрій вже думав про те, щоб познайомити дівчину зі своїми батьками.

Реакції матері молодик все ще переживав, тож попередньо поговорив із батьком – попросив його вплинути на матір, щоб уникнути неприємної ситуації.

Знайомство пройшло напрочуд гладко. Усі були дещо напружені, але мило посміхалися одне одному. Мати не поставила Інні жодного каверзного питання.

А ще за два місяці Андрій повідомив батькам, що зробив Інні пропозицію і вона прийняла її. Так що на святкуванні дня народження молодої людини Інна була присутня вже як його наречена.

– Мамо, я відзначатиму день народження у кафе з друзями. Ми з Інною вже вибрали місце, склали список гостей. Збираємось цієї суботи, – попередив Андрій.

– Добре, а в неділю зустрінемося з ріднею. Я вже тітку Наталку з дядьком Василем запросила, сестри твої двоюрідні прийдуть із дітками, батько бабусю привезе. Загалом, людей вісім збереться. Я вас із Інною теж порахувала.

– А я Інну ще не питав, чи захоче вона так одразу з усією ріднею знайомитись, – засумнівався Андрій.

– Так якщо про весілля вже говорите, то саме час знайомитись, – сказала мати, – я ось про що хотіла тебе запитати: Аллу запрошуватимеш?

– Жодної Алли, мамо. Давай закінчимо на цьому.

– Як скажеш, синку.

Обидві вечірки – і у кафе, і вдома – пройшли весело. Звичайно, перші хвилини родичі уважно розглядали Інну, але за якісь півгодини спілкувалися з нею так, ніби були вже давно знайомі.

Чоловік двоюрідної сестри Андрія навіть зазначив:

– Класна в тебе наречена! Довго шукав, але знайшов те, що треба!

А в понеділок після обіду, коли Інна та Андрій були ще на роботі, йому зателефонувала мати:

– Андрію я, звичайно, не хочу сказати нічого поганого, але я ніде не можу знайти браслета, який батько подарував мені на ювілей.

– І що? – запитав син.

– А те, що з чужих у нас вчора була лише Інна. Решта – рідня.

– Тобто ти хочеш сказати, що моя наречена забрала у тебе золотий браслет? – уточнив Андрій.

– Я розумію, що тобі це неприємно, але таки подумати на когось зі своїх я не можу, – сказала мати. – Ти б перевірив її речі, швидше за все вона сховала браслет у вашій квартирі, а ще краще – перевір її сумочку.

Андрій поклав слухавку і замислився. Те, що Інна нічого не брала, він був певен. По-перше, він не сумнівався у порядності дівчини. По-друге, її сім’я була досить заможною для того, щоб дівчина потішилася на тонкий браслет п’ятсот вісімдесят п’ятої проби.

“Тут явно щось не те”, – подумав він і вирішив поговорити з Інною.

Вислухавши Андрія, дівчина відкрила свою сумочку і витрусила з неї весь стіл. Купа вийшла пристойною, але футляра з браслетом там не було.

Інна відкрила блискавку зовнішньої бічної кишені – футляр лежав там.

– Цікаво, як браслет міг потрапити до цієї сумки, адже вчора до квартири твоїх батьків я ходила не з нею, а з маленькою темно-зеленою. У неї, до речі, цей футляр у довжину не помістився б, – зауважила Інна.

– А ми зараз перевіримо, – сказав Андрій. – Зачекай мене тут.

Він повернувся хвилин за двадцять. В руках у Андрія був телефон.

– Грошей мало – не біда, як є друзів череда. А якщо друг працює у відділі безпеки, то й одного вистачить, – сказав він. – Ось, дивись. Дехто забув, що в нас тут стоять камери.

На екрані було видно, що в той час, коли Інна та кілька дівчат, які працюють за сусідніми столами, пішли пити каву, за стіл Інни сіла Алла і щось поклала тій у сумочку.

– Чудово! – сказав Андрій. – Ось сьогодні я закінчу всю цю історію.

Увечері він приїхав у квартиру батьків та попросив матір запросити Валентину Йосипівну.

Коли жінка прийшла, Андрій продемонстрував їм обом запис і сказав:

– Мамо, ось твій браслет. Тільки май на увазі, що якщо ви не припините робити ваші каверзи, моя наречена напише заяву, і тоді Аллі і вам обом доведеться пояснюватися все в іншому місці.

Звісно, ​​ніхто жодних заяв не писав, але жінки Андрію повірили.

Більше проблем з Аллою Андрій не мав. А коли Інна та Андрій одружилися, Алла взагалі звільнилася з цієї фірми.