Вечір. Зима. Сильний холод. Андрій сидів з дружиною на кухні, пили чай з млинцями. Оля напекла божественні, тонкі, дуже смачні млинці, і після роботи він насолоджується домашньою атмосферою.

Оля темноволоса красуня, завжди йому посміхається. Радісно на душі, навіть незважаючи на жахливу втому.

— О, Андрій, твоя мама дзвонить! Чому мені?

— Слухай, я на зарядці в машині забув свій, давай я поговорю.

Андрій взяв новенький телефон Олі і відповів матері. Напевно, хоче на свята покликати  у своє «село». Будинок в обласному містечку, вісімдесят кілометрів до них, заскочити можна, привітати батьків…

– Мамо привіт. … Ти чому, плачеш? Що трапилося? Як загубився? Де?

Андрій побілів і почав напружено прислухатися. Оля теж підійшла ближче, подумала «Хто там у неї загубився»…

— Я їду, чекай. Викликай поліцію! Вже дзвонила? Все, я їду, мама заспокойся, за годину буду!

– Андрій, що трапилося???

– Оля, батько в мене зник. Вийшов в магазин і загубився, ніде його немає, мати вже всіх сусідів, всі вулиці до цього магазину обійшла. Ніде ні сліду немає.

– Господи, а телефон?

– Недоступний, батерея сіла від холоду, мабуть, і відключився. А я ж хотів йому свій на Новий рік віддати, а батарейка зовсім слабка була. Або новий, як ти пропонувала. Оля, я поїхав.

– Стій! Теж поїду, бігом одягаємось. Коли він пішов, скільки часу минуло?

– Вже три години його нема, ніколи такого не було. Мама в лікарні зателефонувала – не надходив такий…

– Дивно, там же скрізь у них ліхтарі, світло. Що могло статися?

Андрій та Ольга летіли по сніговій дорозі, вже зовсім стемніло і Ольга уявляла, як у такий холод літня людина могла пропасти. Десь погано стало… Це точно. Він дуже домашній. Без дружини не ходить по знайомих, скрізь вони разом, тільки до магазину може вийти.

Батькові Андрія ще всього шістдесят дев’ять, він дуже веселий… Добре знає ліс, ще зовсім недавно сам водив машину, потім вирішив, що нікуди виїжджати, дорого обслуговувати – стоїть його старенька машина в гаражі. .

Ольга вирішила, що чоловік уже заспокоївся, і спитала:

– А він нездужав чимось?

І тут Андрій почав ковтати сльози.

– Нездужав, мабуть, та хіба він скаже? Весь час усміхається, радіє, що живе. Я його вмовити не можу до лікаря сходити… Не хоче і все…

— Заспокойся, любий, нічого ще не знаємо.

– Холодно так, Оля. Не знаю чи витримає…

Коли вони приїхали в місто, Андрій додзвонився до матері і запитав, куди він пішов.

Проїхав всі вулиці, виходив із машини, шукав…

А Ольга, швидко озирнулася і сказала:

– Ходімо пройдемо під’їздами.

– Там скрізь домофони. Поїхали до поліції, мама дзвонила, швидше заяву треба писати!

– Ти, тоді їдь, а я піду всіма квартирами. Розумієш… такий холод. Могли подумати, що людині недобре. І до найближчого під’їзду завели, щоб хоча б зігрітися… Я б так зробила. Хоча, не знаю… Ходімо, будь ласка! – Ольга посміхнулася – Удвох швидше вийде, а потім у поліцію. У нас лише два будинки на шляху до магазину. А у продавців вже твоя мама була, фотографію показувала – батька сьогодні не бачили, нічого не купував… Значить, не дійшов, правильно?

– Так.

– Давай, ти починай з іншого кінця будинку, і гукай його в під’їзді, може, почує.

Андрій добіг до першого будинку і натиснув на домофон. Він нервувався, хвилювався, плутано пояснював ситуацію, і його почали розпитувати. Люди одразу не повірили. Довелося дзвонити до наступної квартири. Там попалася більш розумна людина, яка майже відразу відкрила.

Оля зробила по-іншому. Вона сказала, що у неї ключ домофона не спрацював, представилася сусідкою. Навіть питати нічого не стали, одразу ж відкрили.

У під’їзді вона стала голосно кликати: «Дядько Сергій! Відгукніться! Це Оля і Андрій!», перевірила перший поверх і поїхала ліфтом на останній, а потім почала спускатися. Дзвонила до кожної квартири, питала, показувала фотографію свекра.

І ось, вже в наступному під’їзді, в одній із квартир вона почула, як гуляє гамірна компанія. Дзвонила довго, музика стихла і їй відкрив хлопець молодий, підліток, років п’ятнадцяти.

– Хлопці, я батька шукаю. Ви не бачили?… У мене фото ось подивіться.

– Це ж наш дід!

– Він у вас? Де? Я його невістка…

– Наречена? Не може бути. Він дід! – хлопці засміялася – Багатий чи що?

– Я одружена з сином, невістка. Хлопці, будь ласка, дружина його місця собі не знаходе хвилюється, син приїхав, я дуже вас прошу.

– Нічого не розумію. Ходімо. Дід ваш у нас відпочиває. На дворі сидів. Ми його до себе запросили.

Оля чобітки скинула, у кімнату зайшла, а там Сергій Іванович, на дивані сидить і навколо нього три хлопці та дві дівчини.

Він на Олю миттю подивився і давай їм знову щось розповідати повчальним тоном. Чітко каже, мова не заплітається.

– Дядько Сергій, як ви почуваєтеся?

Він знову глянув і нічого не відповів, не впізнав.

Андрію набрала, попросила швидку викликати на другий під’їзд, батько живий, але її не впізнав.

Оля хлопця запитує:

— Дякую, що не залишив на вулиці, але що ж ти не зателефонував до поліції, у швидку? Дорослий хлопчик.

– А я й не знаю куди, сусідка його теж бачила, сказала що нічого таких додому водити. А мої батьки через дві години будуть, я вже прибиратися почав.

Поклали Сергія Івановича до лікарні одразу, документи підвезли пізніше. Сказали, що холод, можливо, його навіть врятував, на спеці було б гірше.

Мама Андрія, лікарям зізналася, що посварилися вони сильно перед святами, він рознервувався схопив пакет і в магазин пішов, щоб охолонути.

Слава богу, хлопець виявився добросердим. Але він, звичайно, не зрозумів, що «дідові» погано і треба швидко дзвонити. Підібрав, щоб тільки, відігріти людину.

Андрій та Оля прийшли до нього наступного дня, батьків знову не було, але й компанія вже не гуляла. Подякували, подарували дорогий планшет, який Андрій собі до свята купити збирався. Залишили свої номери, зателефонували батькам, щоб сказати дякую за виховання сина.

А хлопець вибачатися почав.

– До мене потім дійшло. Що він нездужає? Ви мені теж вибачте, ми навіть батькам моїм не зателефонували. Просто розважалися далі… самі розумієте. Хотіли його телефон зарядити, і пошукати кому зателефонувати можна в його контактах, але такої зарядки ні в кого не виявилося. Занадто стара модель у Вашого діда. Тобто у Сергія Івановича. Тепер знаю, як його звуть.

Вийшовши з під’їзду, Андрій обійняв дружину і довго стояв під снігом.

– Оль, скажи, як ти зрозуміла, що робити? Я зовсім розгубився.

–  Якби це мій батько був, я б, мабуть, теж не розуміла. Ти йому нормальний телефон міг ще влітку купити, як я пропонувала. Добре, що тепер казати. Пилити я тебе знову почала.

Ольга посміхнулася, а Андрій попросив її:

– Ти пили мене частіше, наполягай на своєму… з тобою легше. Тільки обов’язково потім усміхайся!

– Добре, Андрію. Коли ти будеш таким, як твій батько… я не сваритимуся з тобою. Здоров’я дорожче за всякі дрібниці.

Ця розповідь заснована на правдивій історії, якою поділився наш читач. Будь-яка схожість з реальними назвами чи місцями є випадковістю. Усі фото в статті є ілюстративними.

Джерело