Антоніна поспішала додому, їй треба й вечерю приготувати, і прибрати, і з дітьми поспілкуватися.

Потім чоловік з роботи прийде, теж уваги вимагатиме. Ну велика родина, куди ж від цього клопоту подінешся.

Жінка проходила повз церкву, куди вона майже не заглядала, хіба що з подругою іноді.

Але тут побачила, що з храму Ольга виходить, сусідка, про яку у дворі, поза очі, чого тільки не говорили: і гуляща, і одиначка, і навіть, що до чужих чоловіків ласа…

Ну це вже тітка Марта сказала, місцева бабця-пліткарка, яку теж усі недолюблювали…

-І чого це вона до церкви прийшла? – подумала Антоніна. – Не інакше, як сповідатися.

Але сусідка раптом побачила її й привіталася. А потім і зовсім наздогнала Антоніну.

-Ви додому йдете? – запитала вона. – Давайте я вам допоможу.

І вона взяла з рук Антоніни важку сумку із продуктами. Антоніна оторопіла від несподіванки. Вона придивилася і помітила в руці в Ольги якусь дивну річ. То була маленька іконка…

Ольга була явно молодшою, років тридцять, не більше. А Антоніні вже он за сорок, як і всім сусідкам у дворі.

От і злякалися вони, що собаку свою довгоногу вигулює, а дітей не заводить. Мабуть заміж ніхто не бере…

-У таких штанях в обтяжку та з пупом зверху, хто ж її візьме, жіночки? – обурювалася тітка Ніна з другого поверху.

А її чоловік дядько Петро підхоплював на льоту:

-А час-то йде. Так і залишиться без мужика, і без дітей.

Антоніна сусідку особливо не захищала, але й у подібні розмови із сусідами ніколи не вступала. Тільки одного разу, коли бабусі на лавці зупинили її і сказали:

-Чула, Антоніно, ця молодиця фарбована знову мужика змінила. Не йметься їй все. На машині сьогодні привіз, чуєш?

Антоніна тоді знизала плечима і сказала, що не її це діло, хто кого змінив, а вони б краще про своє життя подумали, аніж про чуже.

-Бач, ти! – заголосила тітка Марта. – Захисниця знайшлася. У неї під боком ця дівка живе, а їй хоч би що. Ось твоя дочка в неї і навчиться ще розуму…

…Антоніна йшла поруч із молодою жінкою і дивувалася, навіщо вона до церкви ходила? Невже віруюча?

-А ти часто до церкви ходиш, Ольго? – запитала вона нарешті.

Молода сусідка непевно знизала плечима і сказала, що не часто, але іноді, мовляв, ноги самі несуть. Хочеться умиротворення, спокою, ні про що не думати, тільки про духовне. Ось у такий час і ходить, коли внутрішній позив відчуває.

-Ви знаєте, я в курсі, що про мене говорять у дворі. Що я недолуга, гуляща, несерйозна. А ви так думаєте? – запитала вона безпосередньо.

Антоніна зніяковіла трохи. Вони йшли парком і до будинку залишалося зовсім небагато. Десь півгодини часу в неї в запасі було, і вона запропонувала сісти на лавку. Відчула, що ця молода жінка хоче поділитися з нею чимось. А раптом їй потрібна допомога?

Вони присіли під розлогим деревом і Антоніна запитала:

-Сподіваюся, нічого в тебе не трапилося? Нічого серйозного я маю на увазі?

-Ну як сказати… Порада, звичайно, потрібна. А ви жінка порядна, я вас одразу в нашому дворі якось виділила з усіх. Поглядів злісних не кидаєте в мій бік, слів поганих не кажете, на песика мого не сваритеся. Як решта…

-Та годі тобі, люд у нас простий, невигадливий. Нічого, що я на ти?

Ольга тільки посміхнулася у відповідь, щоправда, сумно трохи й почала розповідати Антоніні свою історію, як на сповіді…

…Рано вийшла заміж після закінчення училища. Вони з чоловіком один одного любили, він її на руках носив, був старшим і серйознішим.

Незабаром дізналася, що вагітна. І чоловік був щасливий. Але якось, пізно повертаючись від гостей на своїй машині, вони опинилися на узбіччі…

У результаті дитини не стало… Чоловік подав на розлучення…

-Розумієте, я не змогла його відмовити. Це його мати налаштувала так, вона мене ніколи не любила. Він пішов, ми розміняли квартиру, так я опинилася в одній кімнаті у вашому будинку.

-Мені дуже шкода, – сказала Антоніна. – Але ж у вас був чоловік, високий, симпатичний. Що з ним не так?

-З ним? Та все так. Тільки я про дитину дуже мріяла, на процедури ходила, підтримувала себе у формі, а він ніяк! Потім зізнався, що одружений. Я дуже засумувала. А він подарував мені оцього песика, на тому ми й розлучилися.

-Ну, а на роботі як у вас? Є друзі, знайомі? Спілкуєтеся ж ви з кимось?

-Я працюю у школі, у нас там одні жінки. І теж багато самотніх. Чоловіків можна на пальцях перерахувати, і всі як один одружені.

Антоніна слухала цю нещасну молоду жінку і не розуміла до кінця, навіщо вона їй все це розповідає? Як вона їй може допомогти? І тут нарешті дещо прояснилося.

-Ви мене вибачте, звісно. Але я хочу попросити у вас допомоги.

-У мене?! – здивувалася Антоніна.

-Так. Справа в тому, що я хочу дівчинку удочерити, а мені не дозволяють. Хороша така дівчинка, у дитбудинку живе. Її один раз забрали, а згодом повернули. Кажуть, швидка дуже, галаслива. А мені так подобається! Адже у вас чоловік юрист. Попросіть його допомогти. Будь ласка.

Обличчя Ольги було таким жалісливим, але до глибини душі щирим.

-Мені просто нема до кого більше звернутися. Розписуватися з кимось тільки заради цієї мети я не хочу. А так мені дитину не віддадуть, хоч і житло дозволяє, і зарплата непогана, і характеристики з роботи хороші.

Антоніна нічого не обіцяла, окрім того, що з чоловіком поговорить.

-Я за цим і до церкви ходила. У священика допомоги теж попросила. Він сказав, що допоможе, замовить слово за мене. Він знає директорку дитбудинку. Може спільними зусиллями якось вдасться, га?

Антоніна не залишилася осторонь. З чоловіком поговорила, попросила проконсультувати, допомогти зібрати необхідні папери, з’їздити до дитбудинку разом із Ольгою.

Але з’їздили вони всі вчотирьох: Антоніна з чоловіком та Ольга зі священиком.

І їм вдалося! За грамотної юридичної підтримки, опіки з боку церкви та характеристик з місця роботи Ольга змогла домогтися спочатку опікунства, а згодом і удочеріння.

По дитину Антоніна з Ольгою їздили разом. Дівчинка бігла їй назустріч, розкинувши ручки і з голосним і щасливим вигуком: «Матусю!», кинулася їй в обійми.

У Ольги з очей лилися сльози. Вона міцно притиснула дівчинку до себе і тихо промовила:

«Нікому тебе не віддам!»

Антоніна з чоловіком і дітьми-підлітками стали їх найкращими друзями.

Ольга часто гуляла з донькою та песиком у парку, куди навідувались і їхні дітлахи.

Все ставало на свої місця у житті цієї чудової жінки.

Антоніні вдалося приструнити сусідів, ніхто більше не говорив на адресу Ольги поганих слів.
А сама вона сподівалася, що згодом Ольга зустріне свого судженого, який стане їй чудовим чоловіком та батьком її маленькій донечці…