Баба Маня сиділа за столом і в’язала.

У паспорті імʼя бабусі було – Марина, але в селі всі її називали чомусь тільки Маня.

Раптом у хату хтось зайшов. Баба Маня придивилася й ахнула.

То був справжнісінький Миколай!

Миколай назвав її так само, як і всі в селі.

– Доброго дня, внучко, Маню! – гукнув він. – Гостей пустиш?

Баба Маня здивовано застигла, потім поправила на очах окуляри, розглянула на гості шапку у вигляді ковпака, білу бороду, хутряний комір, і тільки потім здивовано вигукнула:

– Ого! Невже Миколай до нас завітав? Це з якої такої радості?

– Як це з якої, Маню? – радісно вигукнув чарівний гість. – Подивися на календар. Сьогодні вже 31 грудня. Чуєш, яке свято на носі?

– А як же ж? Новий рік! – усміхнулася баба Маня. – Тільки, я тобі цього дня нащо здалася, дідусю? Ти ж мусиш зараз по діточках ходити, і віршики з них просити, в обмін на подарунки. Я вже й сама бабуся. І всі подарунки давно отримала.

– Ну, дітлахів у вашому селі зараз залишилося замало, – зітхнув дід. – І я їх усіх швидко обійшов. Так що, поки мої чарівні олені пасуться, я вирішив до тебе швиденько заскочити, і подарунок тобі все-таки подарувати.

– Ну, давай, даруй, коли так, – згідно кивнула бабуся.

– Бач, губу розкотила! – усміхнувся Миколай. – Даруй за просто так… Ти забула, чи що, як подарунки заробляються?

– Як? – баба Маня швидше похитала головою. – Ні, Миколаю, на стілець я зараз не полезу, і вірш розказувати тобі не буду.

– Чому це?

– А мені щось спину прихопило. Другий день охаю.

– Невже?

– А ти не знаєш, від чого в спині таке?

– Звідки я можу знати? – здивовано спитав Миколай.

– Не хитруй, діду, – знову похитала головою баба Маня. – Ти чарівний, і тому все про всіх знаєш.

– Ну, гаразд, гаразд. Тоді, замість вірша, просто розкажи мені щось, – запропонував дід. – Наприклад, розкажи, що ти хорошого цього року зробила?

– Я? – Баба Маня раптом замислилась. – Чогось я й згадати нічого доброго не можу. Щоправда, і поганого, теж не згадаю…

– Але ж ти щось робиш? Не ледарюєш?

– Ну, як тобі сказати? – зітхнула бабуся. – Тепер, коли ми з дідусем удвох залишилися, справ у мене ніяких особливих нема. Ось, хіба тільки, шкарпетки онукам в’яжу, і рукавиці.

– Тільки онукам?

– Ну і сусідам теж в’яжу. Хтось як попросить. Кажу ж, робити мені нічого. Скажи, це вважається хорошою справою – коли робиш щось від неробства? Або як?

– Вважається, – впевнено кивнув Миколай. – До речі, а твій старий зараз де? Чому його вдома немає?

– А навіщо це він тобі? – Раптом насторожилася бабуся – Погульбанити з ним хочеш, чи що?

– Яке гульбанити, Маню, ти що? – злякався гість. – Мені не можна. Я ж чарівний.

– І що? Якщо ти чарівний, то, погулявши, дивувати починаєш сильно, так? По чарівному? Недолугі фокуси людям показуєш? Як мій старий.

– А що твій старий? – зацікавився тут же Миколай. – Хіба він дуже дивує?

– Не твоя справа, – раптом схаменулась баба Маня.

– Чому не моя? Ти, Маня, не соромся. Можеш мені зараз, замість вірша, взяти і поскаржитися на нього.

– Як священнику в церкві?

– Як психологу у лікарні. Ти мені скажи, що тобі у своєму чоловікові не подобається?

– Навіщо це я скаржитися на нього маю?

– А тому, що я, коли його зустріну, з ним поговорю. Присоромлю, і спрямую в потрібне русло. І він одразу зміниться.

– А може, мені не треба, щоб він змінювався? – весело відповіла баба Маня. – Я вже до його витівок та дивацтв давно звикла. Він мені більше подобається.

– Значить, все-таки, сильно він дивує?

– Буває. Ось і зараз він, напевно, ходить по сусідах, і намагається їх розвеселити всілякими способами. Народ же ж у нас зараз сильно зажурився, замикався у своїх хатах на замки, самотній спосіб життя веде. Ех, моєму б чоловіку артистом свого часу стати, він би, напевно, кого хоч затьмарив.

– Ну, скажеш теж, – витріщив очі на бабусю Миколай. – вигадала теж. Я ж твого старого бачив. Який із нього співак? Він і співати не може.

– Як це? – застигла баба Маня. – Ти що кажеш? А припаси? Та краще за нього ніхто на світі частівки не співає.

– Ну, гаразд, гаразд… – закивав головою Миколай. – Молодець, Маня. Хороша ти бабуся. І дружина теж чудова. Подаруночок ти від мене заробила.

Він поліз за пазуху, дістав звідти пакунок, і простягнув жінці.

– Ось тобі хустка вовняна з чарівними візерунками. Ти її як тільки вдягнеш, так молодшою на десять років, точно і станеш.

– Ну? – Баба Маня застигла від несподіванки, і очі в неї засяяли, як у молодості.

Вона дістала з пакета подарунок і заголосила: – Ох, краса яка! Дякую тобі, дідусю! Ось чого не очікувала, того не очікувала. Я ж про таку хустку давно вже мріяла.

– Дякую чоловікові скажи, це він мені лист про тебе написав, і на такий подарунок заслужив.

Сказав це Миколай, і не поспішаючи вийшов із хати в сіни.

У сінях він швидше почав знімати з себе шубу, шапку, бороду, і ховати все це в скриню, бурмочучи при цьому:

– Так, мабуть, у моєї Мані зовсім із зором погано стало. Та й зі слухом у неї щось не те… Голос рідного чоловіка не впізнає! А може, прикидається вона, що мене не впізнає? Але все одно, треба буде її весною у місто звозити, у поліклініку…

А баба Маня, з усмішкою на вустах, як молода крутилася перед дзеркалом, з хусткою на голові, і голосила:

– Ось так ми все життя з тобою і живемо, Іванку… Прикидаємося, що трішки глухі й сліпі, і від цього ще жодного разу серйозно не посварилися.

Та й хіба можна до такого Миколая сваритися?

Приємно, все-таки, коли у твоєму домі справжній чарівник живе…