– Бачила наших нових мешканців? – запитала баба Оля свою сусідку Петрівну.

Новини в будинку вона завжди знала першою.

– Одразу двоє малюків до нас приїхало! – продовжила жінка.

– Двійнята?! – ахнула Петрівна. – Ой, це ж важка праця. Хлопчики?

– Не знаю поки, та й не двійнята вони схоже, – відповіла баба Оля.

– Погодки? – запитала сусідка.

– Ні, маленькі обоє, їм і року немає. Скоро все дізнаємось, Петрівно. Не будуть же ж вони вдома весь час сидіти!

Будь-яке подвір’я, що оточене багатоповерхівками, перебуває у владі дітей, пенсіонерів і мам у декреті.

Багато сусідів знайомляться завдяки малюкам – спочатку разом гуляють із візочками, потім у пісочниці сидять і з гірок катаються. А там і до першого класу в одну школу ходять.

Ну а якщо вже є у дворі бабусі-пліткарки, вони зазвичай знають усіх від малого до великого і в курсі щоденних турбот і новин.

Тим більше, якщо хтось народився, одружився чи переїхав сюди з іншого району.

Дорослі, які проводять багато часу на подвірʼї, говорять особливою мовою: у ній немає «я», тільки «ми» і «ви».

Всі ж пам’ятаєте всі ці фрази:

«Ви такі великі стали!»

«Вам уже скільки?»

«Зубки прорізалися?»

«А чому гуляти не виходили?»

Щодо нових мешканців, то вони переїхали у трикімнатну квартиру, яку довго не продавали попередні власники – все не могли домовитися щодо поділу спадщини…

Худенька втомлена жінка вперше з’явилася на подвірʼї з візочком для двійнят, і всі подумали – у неї близнюки!

Люди щиро співчували. Тут одного виховуєш – світу білого не бачиш, а ця худенька, тендітна жіночка з двома порається…

Була зима. Виходили вони на влицю рідко, частіше візочок стояв на балконі.

Навесні люди придивилися – а ні! Не двійнята це, а скоріше погодки.

Ще пізніше, коли малюків стали зʼявлятися на вулиці в легкому одязі, всі засумнівалися і в цьому.

Дуже невелика різниця була між дітьми, на вигляд – не більше шести місяців.

Матуся не поспішала знайомитися з новими сусідами.

Виходячи з візочком, де діти лежали один біля одного, вона поспішала у парк – там тихіше.

Іноді її заміняв і щоразу допомагав заносити малюків додому теж худорлявий сивий чоловік – мабуть, дідусь.

Чоловіків, які гуляли з дітьми на подвірʼї, було не так багато, тож діда вони одразу помітили.

А коли стало зрозуміло, що навички поводження з малечею у нього відмінні – то дуже його почали поважати.

Якщо хтось з онуків прокидався, дід спритно підхоплював його на руки і майстерно колихав, наспівуючи колискову.

Гуляв він із ними довго, даючи відпочинок мамі…

На вихідні з візочком по черзі виходили гуляти двоє молодих чоловіків.

Один, припустили люди, батько сімейства, а інший чийсь брат – мами, чи тата.

Все стало ясно, коли баба Оля підсіла до того самого діда і спитала, зазирнувши у візочок:

– Гарненькі ж які! Погодки, так?

– Та ні, двоюрідні братики! – посміхнувся дідусь. – Їхні матері – рідні сестри, мої дочки. Сашко народився, коли Іванку чотири місяці виповнилося. От і ходжу тепер до них щодня, як на роботу. А це, скажу я вам, не так і легко!

Співрозмовники виявилися ровесниками, почалася щира розмова.

І вже наступного дня баба Оля розповіла Петрівні подробиці рідкісної сімейної історії.

Народжувати старшій із сестер лікарі не радили – у неї з дитинства були проблеми зі здоров’ям.

Але на порозі сорокаріччя жінка, яка дуже мріяла про дитину, вирішила ризикнути – останній шанс…

Практично всю вагітність вона пролежала на збереженні, але народила благополучно.

Спочатку зі здоров’ям у матері все було гаразд. А через два тижні вона відчула себе погано.

Молоду маму терміново доставили в лікарню.

Її чоловік в той час примчав на машині з новонародженим сином до сестри дружини, яка виховувала свого Іванка.

Він узяв відпустку і сподівався, що сестра дружини навчить його доглядати малюка.

Вони спробували дати немовляті пляшечку із сумішшю – не бере. Галасує, пустушку випльовує і все тут!

Тоді молодша приклала племінника до грудей, і питання повернення малюка у рідний дім відпало.

Його мамі потрібні були складні процедури і тривале відновлення.

Весь цей час молодша сестра годувала й виходжувала племінника.

Всі чоловіки – дідусь, який овдовів кілька років тому, батько Іванка і чоловік старшої сестри, який їздив між містами – чим могли, тим допомагали матері-годувальниці двох немовлят.

– Коли старшу доньку нарешті виписали, вони з чоловіком приїхали по сина. Молодша давай плакати – так до малюка прив’язалася, – згадував дід. – Добра душа в неї… І зовсім же ж втомилася з двома, не пам’ятає, коли нормально спала, а ось бачте як… Просила залишити їй Сашка до року.

Але батьки, звичайно, забрали сина й поїхали у своє місто. А через три дні примчали назад. Сашко галасував цілодобово і безперервно, категорично відмовлявся від пляшечки, а головне, весь почервонів.

Лікар припустив непереносимість на молочну суміш і порадив тримати якнайдовше на грудному годуванні.

Молодша сестра поверненню племінника щиро зраділа, а він – так і словами не передати як!

Малюк, який опинився в звичних руках, одразу наївся і заспокоївся, почервоніння швидко пройшло.

Ну а старшій що з усім цим робити? Довелося планувати терміновий переїзд.

Треба тепер одну квартиру продати, іншу купити – недалеко звідси, а насамперед роботу тут зятю треба знайти. От такі справи. Хвилюються, бідні, як тепер привчити сина до себе…

…– Треба ж яка молодець! – підсумувала Петрівна розповідь баби Олі. – Гаразд, у наші часи таких історій було багато, але зараз… Не очікувала. Оце сестра так сестра! Це материнський інстинкт.

…Зовсім скоро гуляти з Іванком і Сашком стали обидві мами по черзі.

Потім Сашко переїхав у сусідній будинок. Брати ростуть не розлий вода і так вже схожі один на одного, що всі довкола думають: – Точно, близнюки!

Джерело