Вероніка соромилася свого діда. До сліз соромилася, до червоних щік. У всіх діди, як діди, пристойні на вигляд люди похилого віку, а в неї що? Дід двірником працює! І добре б десь у закутках ходив зі своєю мітлою та лопатою, там, де ніхто його не знає. Ні ж, у самому центрі міста, у всіх на виду, ще з кожним знайомим привітається, посміхнеться, поговорить. Інший би на його місці голову в плечі від сорому втиснув, та від землі не відривав, а цей – тьху, дивитися гидко. І соромно. Перед друзями соромно, перед знайомими, та взагалі ганьба на все місто! Ще б пляшки став збирати та здавати для повного щастя, тоді взагалі б згоріли від сорому.

Хоча, з цим дідом і так сором один.

Ні, де це бачено, щоб старий чоловік сам, добровільно, без примусу, не від великої потреби, а від нудьги в двірники пішов! Мовляв нудно мені вдома, а тут тобі і розминка зранку, і зарядка на весь день, і гімнастика з кардіо. Та й приробіток до пенсії не завадить. Хоч і невеликі гроші, а все таки. Спілкування, мовляв, знову ж таки, вам вічно ніколи, не до мене, старого. Своє у вас життя, свої справи та турботи. А тут вийшов я з дому, прогулявся не поспішаючи, попрацював трохи, з одним поговорив, з другим кількома словами обмовився, все ж таки краще, ніж у ящик ваш витріщатися та з глузду сходити від неробства.

Але ж батьки мовчали, слова проти діда не говорили, звикли вже до його дивацтв, мовляв, він доросла людина, сам знає, як йому жити і що робити, ми йому не указ. Та й узагалі, цьому дідові спробуй скажи щось проти! Так відчитає, і не подивиться, хто перед ним.

Давно, коли дід тільки влаштувався на цю роботу, мати так обурювалася, що аж на крик перейшла, мовляв, що це ти, тату, ганьбиш нас перед людьми? Сором то який, батько в двірники пішов. Що люди скажуть? Що в Данилюків дід без грошей сидить, тому й двірником працює? А ще неодмінно скажуть, що вона, єдина дочка Григорія Матвійовича, погана дочка, невдячна. Кинула бідного старого напризволяще, і він, певно, голодує, раз у двірники не посоромився піти.

Тоді й батько обурився, мовляв, перед людьми соромно, що в них, шанованих людей, батько-двірник! Мовляв, ми ж вам і так допомагаємо, тату, невже мало вам? Батько, коли сердився, завжди тестя на «ви» називав, от і того разу так само, гордовито, манерно, мовляв, ви, тату, ганьбите нас.

І Ніка свої п’ять копійок вставила, мовляв, так-так, дідусю, друзям в очі дивитися соромно, всі сміються, що в неї дід-двірник, в урнах риється, як безхатько!

Дід дивився на доньку, на онуку, на главу їхнього сімейства похмуро, з-під лоба, і мовчав, а вони розпалювалися дедалі більше й більше, соромили діда.

Мати Ніки тоді кричала, мовляв, гаразд, з дачею твоєю, з великом цим безглуздим ми змирилися. Раз подобається тобі, раз тягне під старість років до землі, то копайся на здоров’я, Бог із тобою! Хочеш гробити ти своє здоров’я на цих грядках, саджай моркву та кабачки, які восени й задарма нікому не потрібні. Так ні ж, тату, тобі цього мало здалося! Ти зі своїми дачними дарами мало того, що нам набрид, усіх сусідів дістав, так ще й на ринок додумався вийти! Ось де сором то був! У мене, одного з найкращих адвокатів міста батько на ринку кабачками торгує!

Зять так само манерно підтакував, мовляв, ви й самі поважна людина, все життя в органах, і на ринок. Чого ж не вистачає вам, тату?

І Ніка, сама ще від горщика два вершки, підліток, від батьків не відставала, мовляв, тобі, дідусю, якщо самому не соромно, то хоч про нас подумай! Дався тобі цей велик! Металобрухт який й на смітник викинути соромно! Напевно хтось викинув, а ти підібрав, та на ньому по місту їздиш, на дачу на свою. Мені друзі потім тикають, мовляв, знову твій дід на своєму драндулеті катається.

Дід так само спідлоба дивився на доньку свою, на онуку, та на главу їхнього сімейства, дедалі більше хмурився, і погляд його ставав зовсім не добрим. Якби дочка його хоч на хвилину заспокоїлася, припинила свої театральні голосіння, одразу б зрозуміла, що перегнула палицю, та тільки розлючувалася вона ще більше, кричала ще голосніше і зовсім не дивилася на батька.

— Тобі здалося мало і дачі, і базару, тату, що ти вирішив нас зовсім із брудом змішати? Двірник! Мій батько, шанована в минулому людина – двірник! А далі що, тату? Далі – тільки на смітник жити перейти, друзів собі відповідних знайти, щоб у нас ще більше пальцями тикали!

І зять щось говорив, мовляв, соромно, ганьбите, і Ніка від батьків не відставала, все голосила, що з неї сміються, соромно.

Дід, який мовчав досі, раптом розправив плечі, підняв голову і нібито став вищим на зріст. Поглянувши на доньку, на онуку, і ледь окинувши поглядом батька їхнього сімейства тихо сказав:

— Бачиш як заговорили! Треба ж, шановні люди, соромно їм! А відколи це в нас праця ганебною стала? З яких це пір у нас працювати соромно? Ніби як у школі викладають, що всяка праця у нас у пошані, всяка робота потрібна та корисна. Це з чого раптом я вас зганьбив? Невже десь посеред міста купу в штани наклав на очах у всього чесного народу? Або мільйон вкрав, та з вами не поділився?

Замовкла мати Ніки, просто на півслові завмерла, та так і стояла з відкритим ротом. Може зрозуміла, що зайвого сказала, а може здивувалася, що батько ще й виправдовуватися сміє.

Мовчав і батько Ніки, і в самої Ніки весь запал згас. Знала вона, що коли дід говорить ось так тихо, не підвищуючи голосу добра не чекай.

— Мовчите? Ну мовчіть, мовчіть. А що, як добре ти сказала, донечко! Шанована в минулому людина! Невже в сьогоденні мене поважати нема за що? Чи що, поки я при владі був, так і поважати мене можна було, а як за мітлу взявся, так усю повагу розгубив? Треба ж так, га! Соромно їм! І відколи це ти, Людмило Григорівно, такою діловою та важливою стала? Відтоді як за цього – дід кивком голови вказав на батька Ніки, – як за цього заміж вийшла? Так він начебто теж не панського роду нащадок, не блакитної крові пан. Нагадай мені, Павле, звідки ти в місто прибув? Ніяк із самої столиці? Чи з Парижа особливим рейсом?

І зять, опустивши очі, так само тихо сказав, мовляв, та що ти, тату. Сам же знаєш, що сільський я, навіщо питаєш? Просто люди, соромно…

— Соромно, люди… Дід, передражнивши чоловіка, аж скривився. Тьху на вас! Людям вашим тільки дай привід, зжеруть і не поморщаться. Ні, я розумію, якби й справді із золотих тарілок змалку їли, тоді інша розмова. А так – що тут говорити? Не пам’ятаєш, Павле, що ти сам із села, і кабачки, і моркву садити вмієш. І картоплю мамину досі наминаєш – будь здоров. Забув? Людка, ти теж від картоплі не відмовляєшся, їси, аж за вухами тріщить. Чи забула, як сама в землі рилася, щоб морквину з кабачком виростити? А як під’їзди з матір’ю на пару мила теж не пам’ятаєш? Ох і коротка ж у тебе пам’ять! Зате зараз – що ти, шановні люди, найкращий адвокат, з дарами городу набрид, ганьблю вас! І ти, онуко, важлива стала та велика, не пам’ятаєш, як на цьому велосипеді, що на смітник як ти кажеш я знайшов, по двору каталася? Адже жодної калюжі не пропускала. Зате зараз виросла, сором’язлива стала!

Згадала Люда. Усе згадала. Як вона, тоді ще студентка, разом із батьком і матір’ю копалася на дачі, сподіваючись на ці самі морквину з кабачками, та огірок з помідором. Як разом із матір’ю мили вони під’їзди, щоб заробити хоч якусь копійку. Усім тоді важко було. Виживали всі, хто як міг. Голод – не тітка, йому не важливо хто ти. Інженер, співробітник органів або двірник. Хоч і минули дев’яності, хоч і заховала Люда всі спогади далеко-далеко, пообіцявши самій собі, що ніколи в житті більше не опуститься до низькокваліфікованої праці, а однаково ось вони, спогади ці, на поверхню виповзають з усіх щілин, як ті таргани.

І Пашка згадав, як у селі жив, у городі копався, за худобою доглядав. І зараз, зрідка приїжджаючи в село, не цурається вила в руки взяти.

І Ніка сором’язливо опустила голову. Правду дід каже, адже недавно все це було.

— Тату, але це ж зовсім інше! Тоді за будь-яку роботу бралися, щоб вижити. Зараз у тебе все є, і гроші, і їжа. Навіщо тобі це все? Дача твоя, ринок, робота ця дурна? Чого тобі не вистачає?

Дід так уважно, так пильно подивився на свою доньку, що аж зіщулилася вона під його поглядом.

— Ось начебто доросла жінка ти, Людко, важлива, солідна, шанована, а простих речей не розумієш. От що за манера у вас така, усе грошима міряти? Та хіба ж у грошах справа? Хіба в них щастя, у папірцях цих грішних? Гроші – це найбільше зло людства…

— Гроші – це зло, а приходиш у магазин, і зла не вистачає… Зять намагався пожартувати, якось розрядити обстановку, але вийшло це якось безглуздо, зовсім недоречно, і він, зніяковіло замовкнув під суворим поглядом діда, розглядав великий палець на правій нозі. Чи то здається, чи то правда він трохи більший, ніж на лівій? Треба ввечері розглянути уважніше…

— Хоч із грошима, хоч без, а людиною треба залишатися в будь-якому разі. Що толку від статусу, коли нутро гниле? Ось ти, Людко, ніс свій зморщила, соромно тобі, що батько твій у двірники подався. Але ж потонете ви всі в багнюці, коли всі шанованими людьми та адвокатами першими стануть. Комусь і з мітлою ходити треба. Та хіба через гроші я на дачу їжджу? Надто потрібні вони мені зараз! Чи то багато мені треба? Пенсія є, слава Богу заробив. Ви знову ж таки допомагаєте. А тільки тиснуть мене стіни, донечко. І спати б до обіду, як у молодості мріялося, та не спиться. Поки мати твоя жива була, то ми хоч із нею вдвох були, а зараз що? Прокинуся ніч-півночі, та гайда блукати по квартирі. Тільки дачею і рятуюся. Копаюся собі потихеньку, сам собі не даю розслабитися. Знову ж таки про болячки думати ніколи. Тому й на велосипеді їжджу. На базарі хоч поговориш із ким, усе веселіше. Тільки взимку на дачі робити нічого, і вдома сумно. З’їдають мене стіни, донька. Тут болить, там коле, думки всякі в голову лізуть. У двірники пішов, щоб зовсім не зачахнути. Свіже повітря, розминка. Не в тягар мені робота, що там – година вранці та година ввечері. І сорому ніякого не бачу.

Спочатку, звичайно, бурчала ще й Людмила, і батько, та й сама Ніка бурчала, а потім махнули рукою, мовляв, ну його, діда цього. Зовсім із розуму вижив. Нехай робить, як знає. І люди, перед якими їм соромно було теж заспокоїлися, перестали пліткувати. Чи то більше тем для розмов немає, щоб тільки про Григорія Матвійовича базікати?

І дід жив. Саме жив. Своєю дачею жив, морквою та кабачками, стареньким велосипедом, ринком, роботою. І на подив, а багатьом і на заздрість, був бадьорий і сповнений сил. Інші в його 70 з гаком із лікарень не вилазили, все пороги поліклінік оббивали, а він у цих закладах рідкісним гостем був, ніколи. Коли йому по лікарнях ходити, коли справ навалом?

Вероніка вже інститут закінчувала, коли дід захворів. Думали, що не оговтається зовсім. Важко люди у віці цей новий вірус переносили. Хтось зовсім поганим робився, а хтось і зовсім не переживав його. І молодим зле було, що вже тут про людей похилого віку говорити?

Не на того напала ця болячка дурна! Дід, тільки як виписавшись із лікарні, хоч і був ще дуже слабкий, але потихеньку, помаленьку став готуватися до нового дачного сезону. Благо встиг усе посадити до того, як до лікарні потрапив.

Зеленіла розсада на підвіконнях, радувала око діда Гриші. Томати дружно росли, не тягнулися вгору абияк, а були низенькі, кремезні, просто диво, мрія будь-якого городника. Розпушили перці своє листя, набирали силу, ще трохи, і в цвіт підуть.

Не було поки що сил у діда, щоб на велик сісти, та й сам побоювався, хіба мало що? Немає колишніх сил. І в руках слабкість, і в ногах тремтіння. Не варто ризикувати. Навіщо, коли автобус є?

Мати Ніки знову бурчати взялася, мовляв кидай, тату! Здоров’я немає, а все туди ж, на дачу! Яка потреба тобі садити свої помідори- огірки? Це все коштує три копійки в базарний день, купимо скільки треба, хоч мішок!

Уперся дід, мовляв, що це ви мене з рахунків списали? З роботи пішов і досить із мене. Дачу не кину, поки ходжу.

Розкричалася знову донька, мовляв угробиш ти себе зі своїми кабачками! Тобі берегтися треба, а не гарувати! Куди ти рипаєшся, тату? Сиди вдома, телевізор дивись, таблетки пий та рекомендації лікаря виконуй. Куди тобі в твої роки на дачу? Твої ровесники он…

І знову, як багато років тому розправив плечі дід, та й сказав, мовляв, а що мої ровесники? Половина вже на цвинтарі, ще частина під себе ходять, а ті, що до туалету встигають ледве ніжками човгають. Закопати вам мене не терпиться? А от ні! Поки рухатися можу – дачу не кину. Поки дачу не кину – буду ворушитися та рухатися. Ех ти, Людо, Людо. Доросла, шановна людина, одного зрозуміти не можеш, що не можна сидіти в старості. Бездіяльність – як вирок. Воно і молодий від неробства згасає, а нам і зовсім не можна себе розпускати.

І Ніка раптом з іншого боку на діда свого подивилася. Але ж він живе, поки рухається! Можливо, і не потрібні йому ці овочі, просто звик, стимулює його ця дача. Є в нього турбота, є привід жити. Тому що знає – пропаде, зачахне в чотирьох стінах. Ось це дід! Усім дідам дід! І як такого не поважати?

Подумала Ніка, та допомогу свою запропонувала, мовляв, а давай я з тобою буду їздити, діду? Не щодня, а коли час є. Покажеш мені там усе, що як робити, а то я й не вмію нічого…

Усе літо їздила Ніка з дідом на дачу. Автобусом, у тисняві й штовханині, у спеку. Іноді, коли дідові зовсім нездужало, їздила одна, без нього. А як інакше? Поливати треба рослини, адже шкода їх, загинуть. І дід, дивлячись на свою онуку, радів, що не білоручка вона, всьому навчилася.

На велик того літа так і не зміг сісти дід Гриша. І до весни наступної не дожив. Сильно підкосила його ця болячка.

Коли дід був зовсім поганий і лежав у лікарні, мати Ніки плакала і кляла цю дачу, мовляв, хай їй грець. Якби не вона, може ще б пожив.

Лікар, здивовано дивлячись на цю жінку, тихо сказав, мовляв, а дача то до чого? Я вам так скажу: вік дає про себе знати. Перехворів сильно, дивом тільки оклигав, та після хвороби ще пожив добре. Якби не дача, раніше б пішов. Мабуть була турбота, сам себе тримав на цьому світі.

Проводити діда Гришу в останню путь прийшло багато людей. Поважали Григорія Матвійовича люди, незважаючи на те, що в землі копався та з мітлою ходив багато років. Усе життя був він шанованою людиною, а не тільки в минулому, коли при владі був.

Томати дружно росли, не тягнулися вгору абияк, а були низенькі, кремезні, просто диво, мрія будь-якого городника. Розпушили перці своє листя, набирали сили, ще трохи, і в цвіт підуть.

Ніка дбайливо поливала те, що встиг посадити дід Гриша, і думала про те, що не встиг помилуватися дідусь результатом своєї праці. Гарна вийшла розсада, міцна. Буде їй, Ніці, турбота на все літо, не пропаде дідова дача, житиме. І квіточки, що ще бабуся садила, будуть цвісти і радувати око.

І копаючись у землі подумає Ніка, що зовсім не соромно їй за діда. А те, що раніше соромилася – так дурна була, мало що розуміла.