Ленка закохалася ще у школі, у десятому випускному класі. Однокласник, який завжди їй подобався, після літніх канікул змужнів, змінився – видався принцом. І коли він підсів до неї за парту на початку вересня, Оленка відчула себе на сьомому небі від щастя.

І вона теж змінилася. З дівчинки Олена перетворилася на дівчину з тонкою талією та стрункими ногами. Волосся, зібране на маківці, відкривало її гарну шию.

Антон критичним поглядом оцінивши красу Олени, вирішив, що йому не соромно сидітиме поруч з нею. Тим більше, що дівчина добре вчилася, і можна було списати контрольну у разі чого. Олена була доброю і чуйною.

Але шкільні дружні почуття у Олени стрімко переросли в кохання, перше, гаряче, все затьмарююче, що так не вчасно прийшло. Треба було готуватися до іспитів та багато читати. А Антон та Олена гуляли після уроків, цілувалися на лавці у парку, часто ходили взимку на ковзанку.

Батьки Антона були незадоволені. Хлопець мав вступити у військове училище, а він захопився однокласницею, мало приділяв уваги навчанню. Раннє кохання не обіцяло нічого хорошого. Антонові треба було вчитися далі. А Олена, до того ж, із неблагополучної родини…

Так навіював хлопчика батько. Мати, шкодуючи сина, підтакувала.

А Олена справді жила з бабусею. Мати не стало, коли дівчинці було п’ять років. Спилася. У свідоцтві про народження, у графі батько чорною смугою стояв жирний прочерк.

— І в кого ти в мене така закохана? — засмучено примовляла бабуся Олени. – Ах, так.. в маму.

Коли розмова починалася про її маму, то вона відразу ж і обривалася. Бабуся, гірко підібгавши губи, замовкла, ніби дивлячись у себе, у своє минуле, і тихо зітхала.

А Олена поспішала на чергове побачення з Антоном. Рідкісний день вони не були разом після школи. Навчання стало в обох погіршуватися, занепокоїлися вчителі, батьки Антона стали частіше лаяти сина і поставили йому ультиматум – не спілкуватися з дівчиною, принаймні – до повноліття.

Антон кисло посміхався. Йому не хотілося припиняти стосунки з Оленою. Це нове почуття захопило й Антона. Однак на тему серйозних стосунків він боявся навіть думати. Що скажуть батьки, йому було зрозуміло.

Коли Олена через деякий час переконалася, що чекає дитину, вона прийшла в розпач. Наближалися іспити, за вікном співали птахи, дзюрчали струмки.

А Олена ночами плакала в подушку, намагаючись не розбудити бабусю. Але бабуся, бачачи настрій онуки, що змінилася, якимось жіночим чуттям зрозуміла що трапилося.

З Антоном Олена бачилася тепер лише у школі. Суворий батько Антона категорично став на шляху спілкування сина з Оленою. Якби вони знали…

Бабуся Олени якось увечері підійшла до ліжка онучки і спокійним голосом запитала:

— Народжувати надумала? Тільки не треба мені брехати. Якось я вже це проходила з твоєю матір’ю. — Жінка сіла на край ліжка і заплакала, а Олена обійняла її і винно уткнулася в худеньке рідне плече.

— Що робити, ба? – тихо сказала вона. — Батьки його зовсім проти. Але вони нічого не знають.
— А він? Він знає? — Запитала бабуся.

— Ні. Не можу змусити себе сказати, боюся, що одразу покине… — Оленка вперше сказала те, про що навіть боялася думати.

— Так він тебе фактично й так уже покинув, — підтвердила побоювання бабуся. — Але сказати йому все ж таки треба. Це твій обов’язок. Якщо вже втече після цього, то не потрібен такий чоловік. Тоді й не шкодуй. І виду не показуй, ​​що кохаешь. Гордість май. Я працюватиму піду.

— Що ти, ба… Працювати. Ти ж на пенсії.
— Двірником, до нашого ЖЕКу. А що? Поки жива за мітлу триматимуся, а допоможу. Як же так… Дівчинка ти моя.

Оленка вже плакала, бабуся теж. Але незабаром жінка схаменулась.

— Досить плакати. Не можна тобі тепер. Спи. — Бабуся підвелася і суворо сказала:
— Лише обіцянку мені дай, що школу закінчиш. Обов’язково.

Олена заспокоїлася. Вона вирішила за першої ж нагоди сказати Антону про дитину. Вона розуміла, що навряд чи хлопець буде радий, і була готова до всього.

Але всередині неї з’явилася маленька істота, яку вона вже любила. Що їй буде Антонова відмова? Вона скоро буде мамою, адже це найбільше щастя…

Антон уже пересів за іншу парту. У класі шепотілися про їхню сварку, хтось засуджував Олену, хтось звинувачував у розриві Антона, але всі сходилися на думці, що треба спочатку закінчити школу, потім вчитися десь на спеціальність, а потім уже думати про сім’ю. Але ніхто не говорив про кохання. Про те, що відчувала Олена, мало хто здогадувався.

Розповіла Олена Антону про дитиру наступного дня після розмови з бабусею. Вони стояли за школою. Хлопець зблід, похитнувся, ніби ошелешений, і не в силах щось сказати, повернувся і попрямував додому. Олена залишилася стояти на алеї, думаючи, що ось-ось — і Антон повернеться і підбіжить до неї, ось-ось — і він обійме її як колись…

Але Антон ішов геть не озираючись, ніби збігав від новини, що спіткала його, і хотів сховатися з головою десь і все забути. Олена закінчила школу. Відразу влаштувалася на роботу до їдальні, де раніше працювала її бабуся. Звідти й пішла у декрет восени. Незважаючи на свою юність і тендітну фігуру, в неї з’явився міцний синочок.

Бабуся працювала двірником, отримувала невелику пенсію. Олена, трохи підростивши синочка, віддала його в ясла і знову вийшла на роботу в їдальню.

Треба було на щось жити. «Мати-одиначка». Так її за очі називали на вулиці, у їхньому домі. А в колективі любили за добрий характер, працьовитість та скромність.

Незабаром Олена закінчила курси і стала кухарем. Вона чудово готувала, підвищувала рік у рік свій розряд. Бабуся на той час уже не працювала. Вона няньчила правнука і була щаслива успіхами онуки.

А Олену любили не лише у колективі їдальні. Постійні клієнти нахвалювали нові страви та різноманітне меню, пишну випічку та вишукані салати. Шанувальники її тістечок вимагали рецепти.

Якось до них прийшов працювати хлопець. Його звали Ігор, він був випускником кулінарного училища. Попрацювавши три місяці поруч із Оленою, він закохався у неї і зробив їй пропозицію. Олена не одразу відповіла Ігореві.

Вона не приховувала від нього, що вона — одинока мати. Ігор, здавалося, навіть був радий, що у Олени такий чудовий хлопчик. Закоханий приходив до вікон Олени із квітами та дитячими іграшками.

Не соромлячись цікавих поглядів сусідів, він чекав її виходу біля під’їзду, обіймав маленького Сергія, цілував Олену, і вони втрьох йшли гуляти до парку. Бабуся, що дивилася з вікна, молилася, хрестила їх навздогін і йшла до ікон.

— Оленко, ти тепер не плануй дітей раніше за термін, — говорила ввечері бабуся.

— Ба, я вже доросла… — усміхалася Олена, — Що ти, ба. Я вчена на все життя… Але ні про що не шкодую. Ну, яка я одинока мати? Адже ти в мене є, Сергійко у мене є! А тепер Ігор. До того ж, ми подали заяву. Я покохала його. Він добрий. Правда. Відкритий та простий.

Обидві жінки знову сиділи на ліжку, обнявшись і плакали. Тепер від щастя. Весілля зіграли за місяць у їдальні. Було запрошено весь колектив та сусідки-подружки бабусі, а також рідні та друзі Ігоря.

Малюка Сергія Ігор усиновив. Олена перестала бути самотньою. Вона раділа новому життю в ролі дружини. Коханої та бажаної. І тепер – найщасливішою…