Я кинувся назад, намагаючись пригадати, де востаннє тримав його в руках. Пробіг очима через торгові ряди, де кілька хвилин тому купував овочі. Продавчиня, у якої я купував помідори, знизала плечима:

— Не бачила, хлопче. Але можеш спитати у сусідки, може, хтось знайшов.

Я бігав між рядами, запитував людей, але всі лише сумно хитали головами. Гаманець ніби розчинився в повітрі. Паніка підкралася ближче. У ньому були всі мої гроші на місяць, права, документи…

І тут задзвонив телефон. Я різко витяг його з кишені. Незнайомий номер.

— Алло? — сказав я, важко дихаючи.

— Добрий день, це Василь, працівник банку. До нас звернулася людина, яка знайшла ваш гаманець. У ньому була ваша банківська картка, тому ми вирішили зателефонувати вам, щоб передати контакт.

Я ледь не впустив телефон від полегшення.

— Справді?! Де він зараз?

— Чоловік залишив гаманець у нашому відділенні неподалік ринку. Ви можете забрати його в будь-який час.

Я подякував і кинувся бігти. Думки металися в голові. Хто ця людина? Чому вона не забрала гроші? У наш час мало хто повертає знайдене.

Через десять хвилин я був у банку. За стійкою стояв молодий хлопець, який усміхнувся, побачивши мене.

— Ви, мабуть, власник загубленого гаманця? — спитав він.

— Так, це я! Де він?

Працівник кивнув у бік крісла, де сидів чоловік років п’ятдесяти, у простому одязі, зі спокійним поглядом. Він тримав мій гаманець у руках і, побачивши мене, піднявся.

— Це ваш? — запитав він.

— Так! Дякую вам величезне! — я швидко відкрив гаманець, перевірив документи й гроші. Все було на місці.

Чоловік посміхнувся.

— Я сам колись губив документи, знаю, який це стрес. Знайшов ваш гаманець на землі біля ринку. Подумав, що хтось його випадково загубив, і заніс до банку.

Я не міг повірити своєму щастю.

— Дякую! Ви навіть не уявляєте, як це важливо для мене. Дозвольте хоча б пригостити вас кавою?

Чоловік відмахнувся.

— Не треба. Просто передайте добру справу далі. Якось допоможіть іншому.

Я простягнув йому руку, він потиснув її й вийшов. Я стояв, дивлячись йому вслід, і розумів: у світі ще є добрі люди.

З того дня я по-іншому дивився на такі ситуації. Коли бачив, що хтось загубив щось, завжди намагався допомогти. І нещодавно сам знайшов чийсь телефон у кафе. Не вагаючись, я передав його офіціанту, щоб власник міг повернутися й забрати.

Того вечора, повертаючись додому, я довго думав про цей випадок. Якби той чоловік не знайшов мій гаманець, я б залишився без грошей і документів. Можливо, довелося б годинами бігати по ринку, сподіваючись, що хтось його бачив. Або ж витрачати дні на відновлення карток і прав.

Я вирішив дізнатися більше про свого добродія. Наступного дня я повернувся до банку і запитав у Василя, чи знає він щось про цього чоловіка.

— Так, — відповів Василь. — Це Петро Іванович. Він живе неподалік і часто приходить до нас. Каже, що просто хоче допомагати людям, бо свого часу і йому хтось допоміг.

Я зрозумів, що мушу віддячити цьому чоловікові. Я купив невеличкий продуктовий набір і знайшов його будинок. Це була невелика, але охайна хатина з квітучим садом. Я постукав у двері, і за кілька хвилин на порозі з’явився той самий Петро Іванович.

— О, хлопче, ти знову тут? — усміхнувся він.

— Так, — кивнув я. — Я просто хотів подякувати вам ще раз. І приніс трохи гостинців.

Він здивувався, але взяв пакунок.

— Ти гарний хлопець, — сказав він. — Але пам’ятай: найкраща подяка — це зробити добро для когось іншого.

Ці слова врізалися в мою пам’ять. Відтоді я намагався жити за цим принципом. Коли бачив бездомного, давав йому трохи їжі. Коли хтось загубив щось, допомагав знайти. І кожного разу, коли робив це, уявляв, що десь там, у своєму саду, сидить Петро Іванович і схвально киває головою.

Добро повертається. І ця історія стала для мене найкращим тому доказом.