Чоловік вже кілька років не ходить, я його доглядаю. у гречку скакав, такий козак був! Хочу піти з сім’ї, бо більше не можу доглядати Сергія, але чи дозволить це мені зробити моя совість?

Я ніколи не жалілася на своє життя. У 25 років вийшла заміж з кохання і народила прекрасних діточок. Здавалося, ніщо не може зруйнувати моє щастя.

Але зараз все інакше. Півтора роки тому мій чоловік потрапив в пригоду на дорозі, повертаючись додому із відрядження, тепер Сергій назавжди прикутий до ліжка. А я стала його доглядальницею. Хоча в тих командировках він не раз мене зраджував, сам зізнавався. Та я прощала ці мимолітні інтриги заради дітей.

Отже, коли я стала доглядати Сергія, спочатку здавалося, що з цим можна впоратися. Адже це мій чоловік, і я його люблю. Але у якийсь момент я зрозуміла, що просто втомилася.

По-перше, тепер у нашій родині лише один годувальник, і це я. Грошей на все не вистачає, наші доньки цього року вступили до університету. Я взагалі не уявляю, що на нас чекає.

По-друге, я стала помічати роздратування по відношенню чоловіка. Мій день розписаний по хвилинах, інакше я просто не впораюся. А Сергію потрібна моя увага і допомога. Я годую його, мию і по можливості виводжу на прогулянки. Але з кожним днем мені стає все складніше та складніше.

Дивлюся на чоловіка і більше не бачу в ньому того чоловіка, якого колись полюбила. Наче він уже не той Сергій, і я вже не та. Він хворий пацієнт, а я його вірна служниця. У лікарні радили найняти спеціальну людину, яка б змогла виконувати різні доручення, пов’язані з чоловіком. Але я не маю на це грошей.

Зрідка допомагають батьки, але брати гроші у родичів не хочу. Вони й самі ледве кінці з кінцями зводять. Держава платить копійки: бути такою людиною у нашій країні – справжнє пекло. Я почала замислюватися над тим, що більше не хочу так жити. В голову почали лізти думки про те, щоб кинути Сергія.

Хочу піти з сім’ї, бо більше не можу доглядати чоловіка. Мене дратує будь-який його рух або слово. І він помічає це, я відчуваю і бачу це. Тому став таким мовчазним, зайвий раз намагається мене не смикати. А я все одно далеко не можу піти. Ще пощастило, що працюю переважно віддалено.

Говорила про це із подругами. Одні поставилися несхвально. Мовляв, підло з мого боку кидати чоловіка у такій ситуації. А інші підтримали: я не мушу витратити все своє життя на догляд за Сергієм. З мамою поки що вагаюся це обговорювати. Навіть не знаю, якою може бути її реакція, бо вона дуже любить Сергія.

У мене в душі й думках каша. Я не знаю, як бути і як краще зробити зараз. Чим довше це продовжується, тим більше чоловік мене дратує. Боюся, що почну зриватися. А може, це навітьна краще? Раптом він сам захоче відпустити мене. Тим більше, у нього є мама, яка змогла б його доглядати.

Неймовірно тяжко думати про таке. А як наше розлучення сприймуть діти? Добре, що вони виросли, повинні мене зрозуміти. Але все-таки їм не байдужа доля батька.

Домовилася з собою поки що, що дам нашим стосункам ще місяць. Можливо, щось зміниться. Хоча прогнози лікарів навряд чи можна назвати втішними. На диво, якщо чесно, не сподіваюся. І дуже потребую поради збоку.