Цього року діти вже нам так наговорили, так нам наказували аби ми на них не розраховували, щоб тільки грядку картоплі посадили і все, бо вони брати не будуть і робити не хочуть.

– Мамо, крім вашого городу ще є інше життя і радість в нім.

– Так, мамо, ми не приїдемо, у нас плани.

Отак, обоє наших дітей нам сказали, що треба господарку завершувати, бо нам по сімдесят, а ми хочемо городи тримати, як молоді.

Чоловіка так вже те вчепило, що він не міг спати.

– Та я для них все життя старався, а вони не хочуть мені помогти город засадити?, – крутився поночі і буркотів.

Я вже дітям сама телефонувала. Що в тата серце, хай вони подумають та приїдуть.

– Мамо, ми вам вже скільки років говоримо, що не треба нам ті городи, що ми хочемо просто приїхати і відпочити, а як вам так треба тієї картоплі, то ми вам купимо машину, скинемося і купимо.

Якось я вмовила чоловіка аби ми тільки біля хати собі посадили і то нам і рівчаки поробили, єдине, що покидали та загорнули. Звичайно, що те все в круглу суму обійшлося, бо й виорати, й рівчачки, й погостити.

Але і діти своє слово стримали і не приїздили до нас на літо, бо якісь мали справи і казали, що хочуть провести час так, як їм хочеться, вже досить нам з батьком в їхнє життя пхатися.

– Інші б Богу дякували, що батьки ще зацікавлені в тому, а наші он що, – казав мені чоловік.

– Та Бог дав нам ще здоров’я, то нема чого нарікати, все буде добре.

І мій Матвій зі мною й полов, і підгортав і ми собі потихеньку картоплю всю й вибрали та поносили. Гарний був урожай, нічого не скажеш, вже ми й переживали, куди стільки дінемо.

Але у нас возять товари, то можна виміняти на кавуни, та й так на машину можна продати та відбити оранку.

Так, що ми кавунів наїлися і вже Матвій бурчав, що би й онуки поїли смачно, так сидять в томі місті та з балкона виглядають на вулицю.

– Як то так не хотіти батьків провідати?

– Та вони ж телефонують, – кажу йому.

– То й що? А приїхати та подивитися чи чим допомогти, то нема.

Він не рахує, що то приїхати, то треба витратити гроші, та й раз в місяць хтось з дітей є, але лише на вихідні, а далі знову їде.

Я ж зазвичай, цілий багажник навантажую аби не з порожніми руками. І тут мені син і каже:

– Мамо, покладіть картоплі, бо купована не така смачна, як ваша.

Я аж розцвіла, нарешті оцінив! Скільки прийшлося розказувати, що нема добрішої картоплі, як своя, і через стільки років дійшло.

І от я вже набрала йому лиш мішок картоплі, щоб на балконі не пускала кільця, як тут Матвій заглядає.

– То як садити, то нікого не було, а тут приїхали? Ні-ні, ми нічого не даємо, купуйте як такі багаті.

Син фиркнув і поїхав.

Далі донька теж питає чи ми б не дали картоплі, бо отак купить пакетик, то на два дні, а чомусь дуже вже хочеться і дерунів, і шубу.

Я до чоловіка, мовляв, нарешті діти все усвідомили і треба їм передати картоплі, а він вкотре за своє:

– Привіти їм передавай, а картопля хай мені краще гниє, ніж я їм віддам.

Як мені переконати чоловіка, що так не є добре чинити? Діти наші не мають переплачувати за те, що у нас насипом стоїть. Та й якби я не мала, то я б в когось купила і віддала їм. Що порадите?

Історія написана з реальних подій, імена та обставини змінені в інтересах головних героїв.