Ніколи не думала, що колись наважусь на це, але життя підносить свої сюрпризи. Я завжди вважала себе миролюбною людиною, готовою на компроміси. Але коли в моє життя увірвалася свекруха… Це було справжнє випробування.

Спочатку все було досить терпимо. Але з часом почали з’являтися перші тріщини в наших стосунках з чоловіком. Зауваження Марії Віталіївни про те, як я готую борщ, як прибираю в домі, як виховую дітей, дратувати мене все більше. Здавалося, нічого не можу зробити правильно в її очах.

Ми з нею живемо в одному будинку, але на різних поверхах. Вона любить сидіти на лавці біля нашого під’їзду та пліткувати з бабусями про всіх на світі. Все дійшло до того, що ті бабусі перестали зі мною здоровкатись й відвертались кожен раз, як я проходила повз них.

Чоловіка я вплутувати в це не хотіла, думала, сама розберусь. Аж поки все не дійшло до крайнощів. Кожного вечора свекруха сиділа біля під’їзду та чекала, коли мій чоловік повернеться з роботи. Вона віталась з ним і за п’ять хвилин встигала вилити на мене купу бруду. Чоловік приходив додому засмучений та невдоволений. Мені потрібно було щось з цим робити, адже я почала відчувати холод з його боку.

Він не перестане спілкуватися зі своєю матір’ю, думала я. Переїхати ми теж не можемо. Єдине, що мені залишається — це виходити на двір та самій зустрічати його з роботи.

Спочатку було важко. Бабусі, які сиділи на лавці, з недовірою дивилися на мене, немов би я їх підслуховую. Я зустрічала чоловіка раніше, ніж свекруха встигала слово мовити. А через місяць, бабусі позвали мене у свою компанію.

Мені це не принесло радість, але я знала, що цим рятую шлюб. Холодність чоловіка до мене поступово проходила, але він так і не зрозумів, чому я у свої 26 років кожного дня сиджу на лавці з бабусями.