Чим ближче вони наближалися до дому батьків Тимофія, тим розгубленішим ставало його обличчя. Поглянувши на хлопця в черговий раз, вона запитала прямо:

-Тимко, ти впевнений, що мені треба знайомитися з твоїми батьками?

-Ярослава, я ж люблю тебе!

-Чому ти так невпевнено говориш?

-У мене батьки строгі… Вони багаті…

-Тимко, це я вже зрозуміла по котеджному селищу, в якому ви живете, але причому тут відношення твоїх батьків?

-Гаразд, Ярослава, все буде нормально!

Підійшли до, далеко не найбіднішого, котеджу. Дівчина тільки похитала головою:

-Мдаа! Ми з мамою в трикімнатній живемо і то вважаємо, що у нас хороми. У тебе батьки, ким працюють?

-Тато великий начальник на нашому механічному заводі. Мама там бухгалтером працює, – на обличчі Тимофія, так і читалася гордість.

Він підштовхнув дівчину в величезну кімнату, де за столом з зарозумілим виглядом сиділи його батьки.

-Тато, мама, знайомтеся! Це моя дівчина. Звуть – Ярослава. Я вам вже казав, – вказав рукою в бік батьків. – Мій тато – Яків Аркадійович, моя мама – Фаїна Олексіївна.

Батьки лише злегка кивнули головами, уважно розглядаючи дівчину.

-Сідайте! – скоріше наказав, ніж попросив батько.

Вони сіли.

-Як мені сказали, – почав господар котеджу, звертаючись до дівчини, – ти живеш з матір’ю без батька…

-А яке це має значення? – прямо запитала дівчина.

-Та саме найбільше, – зі злістю в голосі вступила в розмову господиня. – Я не збираюся одружити свого сина на кому попало.

-Мама…

Хотів сказати щось Тимофій, але батько грубо його перервав:

-Помовч!

-А я до вас в невістки особливо і не нав’язуюсь, – сміливо продовжила дівчина.

-А ось воно що, – долучився до розмови батько. – А навіщо тоді прийшла?

-Ваш син запросив, – Ярослава повернулася до хлопця. – Але дивлюся, щось він слово вимовити боїться.

-Я.., – знову щось хотів сказати Тимофій.

-Помовч! – перебила його на цей раз мати.

-Рада, була знайомству, – Ярослава встала. – Я, мабуть, піду!

-Я проводжу, – несміливо запропонував хлопець.

-Ні дякую! Сама дійду.

-Тимофій, сядь. Нехай іде! – почула вона за спиною голос людини, яка могла б стати її свекром.

Софія вийшла в коридор і стала з посмішкою дивитися, як роздягається її дочка. Рухи були різкими. Обличчя виражало роздратування:

-Як я зрозуміла, похід до батьків Тимофія виявився невдалим.

-Невдалою виявилася моя дружба з цим Тимофієм, – з сарказмом відповіла дочка. – Його батьки дуже круті, а я – безбатченка.

-Батько ж у тебе є. До цих пір дуже хороші гроші на твоє виховання посилає. До того ж, я прекрасно знаю, що на твоїй банківській картці, яку він тобі подарував, теж завжди є гроші.

-Гроші – це добре, але мені хотілося б його частіше, ніж раз на рік, бачити. Ось поїду і висловлю йому все.

-Він сам збирається приїхати.

-Ой, подумати тільки! – Ярослава похитала головою і з сарказмом вимовила. – Мій татко, до нас в гості приїде!

-Гаразд, іди вечеряти! – махнула рукою мати. – Тебе там, схоже, не нагодували.

Службова машина Якова Аркадійовича зупинилася біля заводоуправління.

Киваючи всю дорогу в знак вітання дійшов до свого кабінету. Зайшов. Відповів тим же кивком на вітання секретарки, буркнув:

-Що нового?

-Максименко завтра приїжджає.

-Так?! – задумливо додав. – Приготуй каву!

Яків Аркадійович зайшов до свого кабінету, сів у крісло і задумався:

-Приїжджає новий власник заводу. Директора вже звільнили. На його місце три кандидати, в тому числі і я. Треба цьому Максименку сподобатися. Що він собою являє? Великий бізнесмен, можна сказати олігарх…

Зайшла секретарка, поставила на стіл каву.

-Люба, що ти знаєш про нового власника нашого заводу?

-Звуть – Едуард Юрійович. Сорок вісім років. Приблизно, двадцять років тому, закінчив наш політехнічний, поїхав до Києва, – тут же відповіла його секретарка. – Неодружений.

-Так, так, значить місцевий?

-Ну не зовсім. Народився в сусідній область…

-Гаразд, Люба, спасибі! Іди, – махнув рукою Яків Аркадійович.

Весь наступний день Ярослава просиділа вдома, розмірковуючи про майбутнє життя:

-Школа позаду треба кудись вступати. Батькові так і так доведеться зателефонувати. Кудись влаштує, – важко зітхнула. – Перше знайомство з кандидатами в свекри і свекрухи закінчилося невдало. Це що ж, виходить і знайомства з іншими батьками інших хлопців можуть так само закінчитися? З цим Тимофієм, звичайно, покінчено. Будемо вважати – перший невдалий досвід.

Все завтра дзвоню батькові! Мама каже, начебто, він сам приїде! Минулого літа була у нього, він щось про це нічого не говорив. Чому у всіх нормальні батьки, а у мене… Мама – тут, тато – в Києві. Не розписані.

Під ранок пролунав дзвінок домофону. Господиня, накинувши халат. Кинулася до дверей:

-Хто?

-Соня, це я!

-О, Боже, Едуард!

-Мама, хто там? – вибігла донька.

-Батько твій!

І ось він зайшов. Високий, наполовину сиве волосся. Дорогі джинси, піджак повністю розхристаний, і сліпучо-біла сорочка, видавали в ньому впевненого в собі чоловіка, який досяг всього в житті. Або майже всього.

-Тату! – дочка кинулася на шию.

-Доню!

Ярослава злилася на батька, коли його не було поруч. Але в тих рідкісних випадках, коли той з’являвся відчувала себе абсолютно щасливою і захищеною.

-Здрастуй, Софія! – обійняв дружину.

-Здрастуй! – та посміхнулася, але при цьому важко зітхнула.

-Ярослава, – він загадково подивився на дочку. – Я тобі на вісімнадцять років подарунок так вчасно і не подарував. Дивись!

Підвів дочку до вікна. Вказав на дорогу машину біля будинку:

-Твоя. Там водій. Все покаже, всьому навчить.

-Дякую, тату!

Дочка швидко вмилася, одяглася і кинулася до подарунка.

-Софія, – він підійшов до дружини. – Треба серйозно поговорити.

-Про що?

-Про наше життя. Ми вже не молоді. Давай, почнемо нормальне життя.

-Завжди все від тебе залежало і зараз залежить.

-А тепер ти, Соня, вирішуй! Хочеш в Київ поїдемо. Ярославі, все одно вчитися треба. Хочеш тут залишимося. Інститут тут непоганий. Університетом зараз називається. Я тут деяку нерухомість придбав.

-Яку?

-Ваш механічний.

-Ти що олігархом став?

-До олігарха мені далеко.

-Сам вирішуй! Ярослава повернеться обговоримо. Може, правда, по нормальному почнемо жити.

-Дякую, Соня!

Дочка повернулася години через три. Влетіла в двері, як вихор:

-Тато, мама, я сама машину водила!!! Як це здорово!

-Вмивайся і сідай за стіл! – наказала мати. – Серйозна розмова має бути.

Вмилася. Всі сіли за стіл.

-Так, дівчата, – почав Едуард Юрійович. – Давайте, почнемо нове, спільне життя.

Він обвів їх поглядом і, не давши отямитися, продовжив:

-Є два варіанта. Перший, ми переїжджаємо в Київ. Другий варіант, ми залишаємося тут. Я за другий варіант. Київ місто галасливе. Так нам туди все одно доведеться постійно їздити. Заперечень проти другого варіанту немає.

На обличчях дружини і дочки щасливі посмішки.

-Механічний завод тепер наша власність. Тому нам всім трьом доведеться гарувати, – повернувся до дружини. – Софія, ти за освітою бухгалтер. Тобі доведеться два роки попрацювати заступником головного бухгалтера завод. Потім вона піде на пенсію. За цей час ти повинна навчитися всі економічні питання вирішувати самостійно.

-Я не впораюся.

-Софія, це питання не обговорюється, – посміхнувся. – Ти впораєшся. Звільняйся зі своєю робіт. Тиждень тобі вистачить?

-Мабуть, вистачить.

-Так, Ярослава, ти вступаєш до нашого інституту… університету. І починаєш працювати на заводі з самих низів. Для почав пару років диспетчером, потім попрацюєш у відділі кадрів. Ти моя спадкоємиця. Через двадцять років завод буде твоїм. За цей час ти і твій майбутній чоловік повинні розбиратися в проблемах заводу, принаймні, не гірше за мене.

-Тату, це ти серйозно? – на обличчі доньки читалося і здивування, і захоплення.

-Цілком. Завтра з ранку знайомлю тебе з одним молодим чоловіком, – він посміхнувся. – Ярослава, у тебе хлопець є?

-Тепер уже немає.

-Посварилася?

-Ні, тату, я помилилася.

-Гаразд, відволікся. На чому зупинився? Ах да! Завтра познайомлю тебе з одним молодим чоловіком. Він поки буде виконувати обов’язки директора заводу, – батько загадково посміхнувся. – Потім подивимося.

Ще вчора Ярослава не знала як вступити в доросле життя? Де вчитися? Де працювати. І раптом… Все перевернулося. Вірніше, прийшов тато і все перевернув.

Заграла музика на її телефоні. На її обличчі промайнула посмішка – Тимофій:

-Здрастуй, Ярослава! Напевно. Нам більше не варто зустрічатися…

-Тимофій, звичайно! – з іронією в голосі погодилася дівчина. – Я розумію, що не пара такому хлопчикові, як ти. Адже ти живеш в котеджі і у тебе такі круті батьки. Прощай, Тимофію.

І Ярослава вимкнула телефон.

На наступний день вона з батьком прибула на завод. Зайшли в кабінет директора, з-за столу встав і попрямував до них молодий чоловік:

-Здрастуйте, Едуард Юрійович!

-Здрастуй, Володимир Данилович! – посміхнувся той. – Ось знайомся, моя дочка, Ярослава!

Дівчина зустрілася поглядом з молодою людиною і її здалося, щось перевернулося у неї в грудях, і він дивився на неї, якимось захопленим поглядом. Вони навіть не помічали загадкової посмішки Едуарда Юрійовича.

Всі заступники сиділи в кабінеті для нарад. Кожен сидів на своєму місці, в міру наближення до директорського крісла. Вони відчували, що в їхній кар’єрі можуть бути зміни. Хтось наблизитися до цього заповітного крісла, хтось залишиться на своєму, а хтось і своє втратить.

Зайшов Володимир Данилович, привітався, сів на головне крісло. На обличчі Якова Аркадійовича майнула крива посмішка:

-Не встигло молоко на губах обсохнути, а вже директор. Правда, Максименко сказав, що тимчасово виконуючий обов’язки директора. Він, звичайно, правильно робить – нас-то він поки не знає. Але все одно в подальшому йому доведеться поставити директором, когось з нас. Цей хлопчисько завод не потягне – таких справ накоїть.

-Здрастуйте, панове!

До кабінету увійшов сам Максименко, підштовхуючи вперед… Рот Якова Аркадійовича мимоволі відкрився, вираз обличчя став неймовірно дурним. А власник заводу сказав:

-Дозвольте представити мою дочку, Ярославу Едуардівну. Маю велику надію, що ви надасте їй посильну допомогу в засвоєнні всіх премудростей управління заводом. Поки вона попрацює на низових посадах. Поки…

Яків Аркадійович не міг повірити. Ця була та сама дівчина, яку два дні тому приводив його син. І яку, по суті, він сам виставив. А заповітне крісло ж було зовсім поруч. Він зустрівся поглядом з дівчиною. На обличчі тієї майнув посмішка.

Тільки-но закінчилася нарада, Яків Аркадійович, на службовій машині помчав додому на обід. Він іноді їздив обідати додому, але сьогодні це було необхідністю. Правда, їсти зовсім не хотілося.

-Яша, ти на обід! – зустріла його дружина.

-Де син? – грубо запитав він.

-У себе. А що трапилось?

Яків Аркадійович кинувся туди, дружина за ним.

-Тимофій, – закричав він, ледь увійшовши в кімнату сина. – Ти Ярославі дзвонив?

-Так, тато, як ти сказав. Ми з нею розлучилися назавжди.

-Що ти накоїв?!

-Яша, Яша, що трапилося? – злякано запитала дружина.

-Ярослава – дочка Максименка.

-Якого Максименка?

-Того самого. Нового власника нашого заводу.

-Та ти що?!

-Сину, – Яків Аркадійович з благанням в голосі звернувся до сина. – Подзвони їй, вибачся! Запроси в гості! Ми з мамою теж вибачимося.

-Тату, я нічого не зрозумів, – син розгублено дивився на батька. – Ти ж сам сказав…

-Синку, як ти не можеш зрозуміти? Вона дочка власника нашого механічного заводу. І на чолі цього заводу, в подальшому можеш стати ти сам.

-Тату, я не буду дзвонити, – твердо сказав Тимофій. – Вона не пробачить.

Ярослава весь день пробігала по заводу. Вона навіть уявити не могла, наскільки він величезний. З трепетом заходила в цехи, в супроводі головного диспетчера заводу. З подивом дивилася на величезні верстати. Все шуміло і гуло. Супроводжуючий, щось пояснював. Що-небудь зрозуміти, дівчина поки не могла, але твердо вирішила, нехай пройдуть роки, але вона розбереться у всьому.

Робочий день давно закінчився. Продовжуючи перетравлювати все побачене і почуте, дівчина попрямувала до прохідної.

-Ярослава, – гукнув її хтось.

Повернулась. До неї підійшов Володимир. На обличчях обох майнула радісна усмішка.

-Ми з тобою, по нормальному так і не познайомилися, – продовжив молодий чоловік. – Давай, я тебе проведу до будинку!

-Але я далеко від заводу живу.

-Так це ж добре.

Вийшли з прохідної. Ярослава взяла його під руку. І вони, весело розмовляючи, попрямували в обійми міста.

І звичайно ж, вони не бачили, як з вікна свого кабінету на них дивився Едуард Юрійович. Він завжди знав, що треба робити і все задумане ним завжди збувалося.