За офіційною версією, це сталося внаслідок вибухової травми: ворожа міна розірвалася в окопі, де перебував Володимир …

Він народився 28 жовтня 1976 року у багатодітній родині. У цей день у сім’ї Губеруків, яка проживала в місті гірників, на світ з’явилися двоє синів – Вова та його брат-близнюк. Та у 3-х місячному віці хлопчики дуже важко захворіли. На превеликий жаль, лікарям не вдалося врятувати одного з них, якого, як і тата, звали Миколою. Володя залишився єдиним хлопцем серед 4-х сестер. Він зростав у люблячій сім’ї, де всі любили та поважали одне одного, пише vsn.uaМама хлопця, Тетяна Петрівна, дуже важко переживала втрату другого сина, тому обдаровувала Володимира безмежною материнською любов’ю. Батько дітей, Микола Васильович, працював на заводі «Оснастка» токарем 6-го розряду й був фахівцем своєї справи. Мама до декрету трудилася на  бавовняно-прядильній фабриці, а після народження двійнят – дівчаток, – на тому ж заводі, що й тато. В останні три роки свого життя вона була техпрацівницею у школі № 5, де колись навчалися діти

Закінчивши 9 класів, Володя став студентом нинішнього електромеханічного коледжу, де освоїв професію електрика. Отримавши диплом, він відслужив строкову службу в армії, а потім тривалий час працював майстром дільниці в «Тепло комуненерго».

На жаль, батьків Володимира не стало дуже рано, тому оплакувати його після загибелі залишилися лише сестри та дружина з сином.

Був майстром «Золоті руки»

«Мама Вови уміла гарно шити, тож із дитинства навчила цього ремесла не лише усіх доньок, а й сина. І шити він умів, навіть краще, ніж я. Мав золоті руки, міг залюбки впоратися з будь-якою роботою в домі. Все, що треба було відремонтувати, миттю лагодив, і воно було краще, як нове. Умів він також і дуже смачно готувати їжу. Іноді я жартувала: «Вова, вже хочу купити нове, не ремонтуй, а так, аби я могла її викинути. А взагалі мій коханий чоловік був дуже добрий, скромний та спокійний, а ще – неймовірний романтик, який любив складати вірші. Навчаючись в університеті, я з нетерпінням чекала кожен його лист із поезіями, слухати яку, до мене сходилися майже всі дівчата з гуртожитку», – крізь сльози посміхається дружина ГерояЗі своєю майбутньою половинкою Іриною Володимир познайомився, коли дівчина навчалася у Київському національному університеті імені Михайла Драгоманова. За її словами, спершу вона познайомилася із другом коханого, але не склалося, пізніше її обранцем став Володимир, який, дізнавшись, що стосунки з його товаришем у дівчини не склалися, відразу ж запропонував їй зустрічатися

Був найкращим чоловіком та батьком

Одружилися молодята, коли Іра закінчила другий курс навчання. Чоловік із нетерпінням чекав приїзду коханої й виходив її зустрічати, коли приїжджала додому на канікули чи свята. Тож упродовж усіх прожитих разом років жінка завжди відчувала себе бажаною й коханою дружиною. Перший рік вони жили нарізно: Ірина – у столиці, а Володимир  – у Нововолинську, а потім чоловік теж переїхав до Києва, де знайшов роботу на будівництві. Там подружжя прожило доти, поки жінка не завагітніла. Потім, зрозумівши, що життя у столиці з маленькою дитиною обійдеться надто дорого для сімейного бюджету, вирішили повертатися в рідне місто. Тут у 2008 році в них народився синок, якого щасливі батьки назвали Русланом.

«Син – трохи зменшена копія тата, який не міг ним натішитись. Русланчик не лише дуже схожий на нього зовнішністю, а й успадкував і його характер. Такий же спокійний та добрий, так же любить техніку, любить щось майструвати»,  – гордиться мама.

Після приїзду в рідне місто Володимир влаштувався на роботу начальником котельні на шахту №9, але, коли шахтарям, практично, перестали виплачувати зароблене, розрахувався й перейшов на ремонтно-механічний завод, а потім на приватне підприємство «Новосервіс», яка знаходиться в районі шахти №4.

Там його й застала велика війна та повістка в армію. Від служби він і не думав ухилятися, ще до війни сказав дружині: щойно отримає повістку, відразу піде захищати країну. Та, оскільки в чоловіка була отримана на виробництві травма руки, хірург не підписав йому ВЛК, порадивши вилікувати руку. Тож у військову частину Володимир потрапив лише після закриття лікарняного у червні 2022 року.

Перед тим, як іти захищати Батьківщину, він власноруч побудував альтанку. Наступною його ціллю та найбільшою мрією була власна квартира. Але, на жаль, реалізувати ці плани та мрії завадила війна…

Від повістки не ховався, пішов на війну без вагань

Строкову службу Володимир проходив у військах МВС, а коли отримав повістку, його зарахували у відділення розвідвзводу 3-го механізованого батальйону 14-ї ОМБр. Оскільки він дуже любив електрику, то й отримав позивний «Технік».

«Спочатку їх неповних два тижні днів учили військових премудростей на полігоні у Володимирі, а потім відправили на Донеччину. Їхня база була десь між Краматорськом та Соледаром. I вже через декілька днів після прибуття на місце дислокації чоловік пішов на своє перше завдання. Перед тим, як іти, зателефонував мені й повідомив, аби не тривожилася, якщо його три-чотири дні не буде на зв’язку. Насправді ж я не могла з ним зв’язатися 12 днів. Тому звернулася до Олександра Веселого,  у військкомат, телефонувала в частину, намагаючись вияснити, де мій чоловік, чи живий? Мені повідомили, що ні у списках поранених та загиблих, ні у списках зниклих безвісти його імені немає. Це мене трохи заспокоїло, а на 15-й день Вова з’явився у мережі», – згадує тривожні дні пані Ірина.

Згодом чоловік розповів дружині, що під час виконання цього завдання ситуація була такою, що хлопці не могли зрозуміти, де земля, а де небо. Особливо, коли тягнеш на собі декілька десятків кілограмів амуніції та зброї. А подібні завдання були постійно.

«Якось, зателефонувавши, чоловік розповів, як їм довелося виносити з поля бою важкопораненого побратима. Було неймовірно складно, їх переслідували орки, але вони не могли залишити помирати в руках ворога молоденького 20-річного хлопчину з села, з якого родом моя мама. І Вова був дуже щасливий, що вони врятували молоде життя. Командир навіть пообіцяв їм за це нагороду, та нагороду чоловік дочекався, на жаль, лише посмертно», – витирає сльози жінка.

Потім розвідроту перевели на Харківщину в район Куп’янська, де якраз розпочався Слобожанський контрнаступ наших військ. З офіційних джерел відомо, що 9 вересня українські війська вийшли на околиці Куп’янська, а вранці 10 вересня відбили будівлю міської ради. 16 вересня було звільнено Куп’янськ-Вузловий, а також східну частину міста на східному березі річки Оскіл, утворивши ще один плацдарм через Оскіл. Це поставило під загрозу російські лінії постачання на півночі Луганської області, що завадило операціям росії на решті території Донбасу.

У тих боях брав активну участь і розвідник Володимир Губерук. Він дуже мріяв поїхати додому, дуже хотів побачити рідних та дорогих його серцю людей, особливо синочка та кохану дружину. Йому навіть обіцяли надати її після виконання завдання, але…Тривала важка кровопролитна битва за існування держави, а він був її захисником.

«Якби  ж то  було знати, що чую рідний голос востаннє»

Після визволення Куп’янська підрозділ Володимира перекинули Луганщину.

«Він, мабуть, відчував, що вже ніколи не повернеться додому. Це була субота, я була вихідна. А Вова того дня телефонував мені, мабуть, разів сто. Я навіть просила його не телефонувати через кожні кілька хвилин, а добре відпочити перед виходом у розвідку.  Якби ж то було знати, що чую рідний голос востаннє…», – не може стримати сліз молода вдова.

Розвідник 3-го мехбату 14-ї бригади імені Князя Володимира Великого Володимир Губерук  із позивним – «Технік» загинув 27 листопада 2022 року під час виконання бойового завдання в районі селища Новоселівське Сватівського району Луганської області.

За офіційною версією, це сталося внаслідок вибухової травми: ворожа міна розірвалася в окопі, де перебував на завданні Володимир…

«Мені про смерть Вови ніхто не повідомив вранці у ліцеї (Ірина Володимирівна – заступник директора ліцею №4, а також викладає українську мову та літературу), хоч уже в неділю люди знали, що він загинув. Сказали лише в понеділок увечері. Й, коли ми у вівторок поїхали у Володимир до моргу на впізнання, побачили, що ноги чоловіка в домовині лежали якось неприродно, а також була рвана рана на голові. Потім побратим та одногрупник чоловіка передав нам його шолом, який ми передали в місцевий історичний музей. Думаю, нам ще пощастило, що тіло доставили досить швидко, вже наступного дня, бо зараз, як послухаєш людей, які місяцями й роками шукають своїх рідних, стає страшно», – зауважує з сумним усміхом жінка.

Похоронений захисник Батьківщини на Алеї Героїв у районі другої шахти.

За мужність та відвагу в боях з російськими окупантами воїн нагороджений орденом «За мужність» третього ступеня, Князівським хрестом Героя «Навіки в строю» – від 14-ї бригади, а також відзнакою «Почесний громадянин Нововолинська».

Кожен, хто знав Володимира, згадує про нього, як про людину із золотими руками, для якої не існувало слів «не знаю, не вмію». До будь-якої роботи він завжди підходив із творчим запалом та креативністю. З ним завжди було комфортно, затишно, безпечно та легко не лише рідним, а й усім, хто його оточував.

Валентина САВЧУК