Минуло майже 3 роки, як війна забрала в нас спокій. Мій чоловік, Олег, із перших днів пішов на службу як військовий лікар. Я залишилася у Львові з двома донечками, хоча з березня по вересень жила в мами (вона на заробітках в Іспанії)

Ми з дівчатами трималися, як могли. Та ЗАРАЗ найбільшим випробуванням стали не стільки відстань чи труднощі війни, як “допомога” від свекрів.

Галина Іванівна і Микола Петрович дуже часто заходять до нас у гості. Але замість підтримки вони лише додають роботи.

Свекруха завжди заходить з великим пакетом брудного одягу чи постелі. І навіть пральний порошок і капсули не приносить!

От, дивися, тут і біле, і кольорове. Кинь зараз у прання

– А чому я маю то кидати? У вас що, пралка зламалася?

– Ну вона в тебе краще пере. І швидше сохне!

А Микола Петрович приходить, всідається на диван та дивиться телевізор. Навіть онукам не дозволяє на годинку мультики ввімкнути, бо має важливі новини глянути!

Насправді, я давно зрозуміла, що свекри така хочуть просто на комуналці зекономити. Вони люди не бідні, досі працюють та отримують хороші зарплати. Бо свекруха і шубу нову має, і сумочку.

Одного разу я вирішила навести порядок у домі й заздалегідь приготувала їжу на кілька днів. Зварила великий казан плову, курячий бульйон, накрутила голубців. Для дівчат напекла улюблені пиріжки із вишнями. Думала, зекономлю час, і в нас усе буде по-людськи організовано.

Але Галина Іванівна, як завжди, завітала в “недобрий” момент. Поки я збиралася винести сміття та забігти в банк комуналку оплатити, попросила її приглянути за дітьми.

– Ну звісно, доню, чого ж не приглянути, – посміхнулася вона, сівши за стіл із пиріжком у руці.

Повернулася я хвилин за 20, а на кухні картина ніби там орда татар пройшлася. Посуд порожній у раковині, каструлі – вилизані, а доньки невинно ховають оченята.

– Галино Іванівно, де все, що я готувала?

– Ой, та дітки голодні були, от я й погодувала. Не залишати ж їх голодними.

– Усе це? Один плов, голубці, бульйон і пиріжки? Вони ж маленькі!

– Ну й я трошки перекусила. Ти ж не шкодуєш?

Я хотіла свекрусі той казан на голову перевернути та побити ложкою добряче, але стрималася:

–  Наступного разу, будь ласка, питайте, що можна їсти, а що – ні.

– Ой, уже й нічого в хаті торкнутися не можна, – пробурмотіла вона, знімаючи фартух.

Після цього випадку я зрозуміла, що їжа  вдома – це не просто їжа, це об’єкт підвищеного ризику.

До Миколая я вирішила відправити Олегові посилку. Купила сушене м’ясо, дістала домашні закрутки, солодощі, печиво, різні консерви з рибки. Ще окремо докупила декілька пар теплих шкарпеток й рукавиць. А ще мама з Іспанії передала сири, консерви та печиво.

Я майже дві доби провела біля плити, все обережно складала та смажила.Свекрухи кілька днів не було, і я видихнула з полегшенням. Нарешті зможу завершити всі справи.

Увечері залишила дівчаток удома й швиденько побігла ще за деякими продуктами до магазину, треба було дещо взяти зі списку. Мене не було від сили 30 хвилин.

Коли повернулася, застала “свято живота”. Свати сиділи за столом та вже облизували пальчики. Зі страв майже нічого не залишилося.

– Це що таке? – ледь стримую сльози.

– Ой, доню, заспокойся. Ми ж трохи перекусили, – відповіла свекруха.

– Це “трохи”? Ви з’їли все, що я готувала для Олега!

– Та перестань, він і так добре харчується, що ти переживаєш? – додав свекор, не відриваючись від телевізора.

– Добре харчується?! Я це все ночами готувала! Це на фронт, розумієте?

– Та не кип’ятися так. Аби ще й дякувала, що ми діток розважили, поки тебе не було.

– Розважили? Ви навіть мультики їм не дали увімкнути! І брудний одяг, яким завалений коридор, – це теж “розвага”?

Свекруха обурено махнула рукою:

– Не роби з мухи слона!

Але для мене це стало останньою краплею. Попросила вийти геть з квартири та більше ніколи не приходити, навіть просила сусіда, аби мені замок змінив. Дякувати Богові, були ще деякі гостинці у холодильнику, до яких свекри не дісталися.

Я остаточно вирішила, що двері нашої квартири для них зачинені.Джерело