Я б могла й далі, як звично, говорити, що от Галин Іван вже другу машину має, а Галя шубу, що Олег повіз Настю в гори, куми, навіть, ремонт зробили, а тут вічні відмовки.

Але щось мене зашпортало в його словах, наче, й звичні вони, а щось мені не так. Пішла на кухню, бо якраз вечерю доварювала, а тут не додивилася, що немає кетчупу до заправки. Пішла Миколу просити, а він каже, що не піде, бо йому не треба.

Я виключила все на плиті та пішла одягатися. На вулиці холодно, слизько, йду руки розставивши, щоб не впасти. Ще й не видно нічого.

А потім така мені думка блискає – а тобі того треба?

Я стала, мов вкопана. Я взагалі їсти не хочу.

І я розвернулася.

І так круто розвернулася, що через тиждень прибігла свекруха, так само, руки розставивши, бо ще ожеледиця, але ця жінка знала, що хотіла.

– Як то ти дитині (Миколі п’ятдесят років) їсти не вариш? Ти не знаєш, що чоловікові треба? То що за такі викрутаси через стільки років? ти що собі задумала? Ти не знаєш своєї роботи?

– Мамо, нема грошей на продукти, з чого я маю варити?

– Як нема грошей? Та він тобі всю зарплату віддає!

– Скільки дав, на стільки я й накупила всього, в холодильнику є і ковбаса, і сир, пельмені куповані. Все є, лиш собі приготувати.

– А ти на що?

– А я, мамо, хочу аби мені всі дали спокій.

Та втратила дар мови, кинулася на кухні гриміти, поки я собі спокійно пішла в залу та дивилася в телефоні.

Прийшов Микола, а мати його зустріла та вже на кухні так голосно на мене наговорювала, що мені аж смішно було. Ви собі поговоріть, а я послухаю.

Я справді відкладала свою зарплату, бо завжди на щось треба, то дітям дати, аби собі щось купили, чи онукам подарунки купити, то на свята, то на подарунки і так гроші розліталися. Не скажу, що я вже так бідно живу, але завжди копійку притримую, завжди на щось відкладаю.

А тут я гроші взяла і з кумою поїхали в гори, попарилися в чані, поїли бограчу, бринзи, водички мінеральної.

Де я таку красу вдома бачу? Та я крім телевізора та телефону нічого не бачу гарного. Вулиці – сірі, місто – сіре, люди посіріли.

Свекруха в нас жила, Миколку годувала, бо ж звикла дитина, що перше, друге і компот, а потім з жінкою щось сталося.

А я їй фото показую та розказую, як то гарно жити там, коли все таке красиве, що аж дух перехоплює.

– То он на що ти гроші витратила? А на чоловіка тобі все одно?

– Чоловік як би хотів, то би зі мною поїхав, а він сказав, що йому нічого не треба, – відказала я.

І я вам так скажу, що діти спочатку не могли повірити, що я собі дозволила таку трату, замість того аби їм віддати, але досить швидко зрозуміли, що безкоштовний банк закрився.

Як і безкоштовна їдальня, бо я вже не готую те, що любить Микола, хоч ці всі роки я йому так з їжею догоджала, що він вже й перебирав, що він буде їсти і що я минулого разу таки ту шинку замало посолила.

Я вам кажу, що приходив, як в той ресторан, бо біля нього миттєво тарілка перед носом, прибори, салфеточка, хлібчик, сіль і перець. Далі миттєво зникало перше і я подавала друге з салатом та на десерт щось печене з чаєм.

А тепер ні, зварила борщ і їмо три дні, зварила голубці і так само. Я не маю коли на кухні скніти, коли того не треба.

– Що взагалі відбувається, – не витримав чоловік через місяць, – я не для того женився аби таке їсти!

– А я не для того заміж виходила аби чоловік на дивані лежав перед телевізором і зарплату мізерну приносив, а почувався королем. Щось не подобається, то розум маєш і знаєш, що робити.

Тільки подумати, що я сама цей шлюб тримала стільки років, все відкладала те життя, бо дітям треба, бо звідки візьму як не зекономлю, а він навіть не цінував. Я мала від нього відстати. То я й відстала.

Я дуже сумніваюся, що він зробить правильні висновки, а ви теж такої думки?

Автор Ксеня Ропота

Джерело