Коли син одружився, то привів невістку невістку в нашу квартиру. Вона оформлена на мене, адже ми з чоловіком колись від заводу її отримали, а коли його не стало, то й його частку я оформила на себе, але частка в цій квартирі теж є.

Так склалося, що Анатолій – моя пізня дитина. У нас так довго з Микитою не було дітей, що вже всі надії втратили, але, коли мені вже було трохи за сорок, дізналися щасливу новину і вже тоді не знали, радіти чи сумувати.

Звісно, я так часто за всі ці роки зверталася до Всевишнього, щоб подарував нам дитятко, що хоч і була вже й не дуже молода, коли дізналася цю довгоочікувану новину, а чоловікові вже майже 50 тоді було, але ми вирішили зберегти цей подарунок долі.

Відтоді моє життя крутилося навколо сина, я все готова була віддати йому і оберігати його від усього. Із колись спокійної за характером жінки я перетворилася в рішучу і вимогливу до всіх жінку, яка готова була гори звернути заради власної дитини.

Це вже зараз я розумію, що тоді змінилася дуже не в кращу сторону, а чоловік все це бачив ще тоді. Він просив мене жити й своє життя, приділяти час і собі, і йому, але хоч ми були самі, але ми жили дуже щасливо, адже між нами було щире кохання, повага і взаєморозуміння, а це коштує дуже багато в сім’ї.

Та де там, я й не слухала вже свого чоловіка, вірніше, не чула його, адже у мене на першому місці був син – моє щастя, продовження мене, яким я дуже пишалася. Поступово стала віддалятися від чоловіка свого.

Це зараз мені сумно лише від однієї думки, якою я стала а тоді така гордовита була: їду з колясочкою тією, носа задеру – погляньте, я ж мама. Я розумію, що багато жінок засудять мене, але це на мене так вплинуло моє пізнє материнство. А я не змогла справитися з тими негативними змінами, які заполонили моє життя.

І в садочку, і в школі, я постійно крутилася біля вихователів, потім біля учителів, і в інститут бігала, щоб ви не сумнівалися навіть, до усіх викладачів, мовляв, мій син найкращий, найрозумніший, а десь там не так хтось на нього подивився, а десь оцінку занизили, або щось десь не додали. Навіть кімната в гуртожитку у нього була найкраща на цілий поверх і він, до речі, жив у ній сам.

Десь в душі я розуміла, що, можливо, завинила перед Анатолієм, адже він у нас пізня дитина, в інших – он мами молоді, а я вже бабусею ходила. Тому хотіла компенсувати йому це все материнською турботою, теплом і опікою, що не могли зробити мами молоді.

Поки я крутилася біля сина, не помітила, як чоловік згасав на очах, він багато працював, не бачив радості від життя, адже, хоча піклувався про мене, як ніхто в житті, я поступово охолола до нього, адже мені було ніколи – треба сина на ноги ставити, поки сили ще є.

Це вже потім, з часом, я зрозуміла, що втратила найріднішу і люблячу людину, за яку якраз і потрібно було триматися мені, та на жаль.

Ось і тепер син привів невістку в наш дім. Я думала, що мені легше буде, молоді житимуть своїм життям, будуть самостійні і мені легко заживеться. натомість, мені лише додалося турбот.

Я маю тепер готувати на них обох, прибирати за ними, адже у них робота з ранку до ночі, кар’єру будують з невісткою, а вона ще й навчається.

Ольга ця наче непогана, але ми з нею мало спілкуємося, щоб якісь висновки робити. Але вже зараз бачу, що син мене лише за служницю тримає, немає від нього поваги, тепла і синівської любові я не відчуваю.

Коли я ще за сина одного турбувалася, то був мій материнський обов’язок. Але чому я маю тепер ще й обходити дружину його? Потім ще й діти його на мені будуть?

Я розумію лише тепер, що моє пізнє материнство зіграло зі мною злий жарт.

Я вирішила, що більше так продовжуватися не може і попросила сина, щоб вони готувати для себе і за собою прибирали, я вже не можу, їх двоє, а я одна. Син образився на мене, каже, що зараз у них непростий період в житті, мають кар’єру будувати, щоб перспективну роботу знайти, а я на пенсії, вдома сиджу, могла б про них подбати, щоб і вони про мене дбали на старості років.

Я так здивувалася цим словам. А хіба я не заслужила за стільки років, щоб про мене дбали? Невже я мало для нього зробила? Чому маю ще про чужу людину дбати? Та чи дбатиме вона про мене на схилі літ? Обіцяти можна багато.

Загалом, зараз до мене тільки дійшло, яку я помилку зробила. Та час назад не повернеш, потрібно зараз вирішувати щось, поки я ще маю сили і світлий розум. Та який тут вихід з того знайти? Я б попросила, щоб вони залишили цю квартиру, але син не захоче точно на орендовану йти, вони про це вже говорили, хочуть відкладати гроші.

А я пенсію лише маю одну, сама піти нікуди не можу. Що мені тепер робити? З цієї ситуації вихід, взагалі, є?