Миронові зовсім не хотілося повертатися додому. Хоч будинок у нього був доглянутий, із сучасним ремонтом, наповнений дорогою технікою й красивими меблями, але тепла й затишку в ньому вже давно не було.

Діти виросли, роз’їхалися по різних містах — хтось навчався в інституті, хтось вже працював. На вихідні вони навідувалися рідко, та й то далеко не кожного разу. А Марія, його дружина, поїхала за кордон одинадцять років тому й залишила Мирона з усім господарством і двома дітьми.

Вийшовши з роботи, чоловік попрямував не додому, а до невеликого скверу неподалік. Присівши на лавку, він витягнув з кишені пляшку дешевого алкоголю й два яблука, які взяв із дому. Відкусивши одне, він скривився: воно було таким кислим, що Мирон аж примружився.

Самотність стискала його зсередини. Скільки вже разів він почувався покинутим, але так, як зараз, було лише вдруге. Перший раз він зламався багато років тому, коли в школі його доньки Дарини святкували День матері. До кожної дитини прийшли мами, окрім Даринки. Дівчинка сиділа, мовчала, але в її очах була така туга, що Мирон не витримав. Того ж вечора він зателефонував до Марії й благав її повернутися додому. Проте Марія навіть не розглядала такої можливості — їй було важливіше заробити гроші.

Спершу Мирон тримався. Справлявся з роботою, виховував дітей, займався хатніми справами. Але з роками все стало одноманітним і нестерпним. У житті з’явився алкоголь, який ніби допомагав заглушити біль і пустоту.

Сьогоднішній вечір не був винятком. Мирон сидів на лавці й думав:

“Що ж ти зробила зі мною, Маріє? Як могла покинути нас, своїх дітей, задля грошей? Хіба можна так із сім’єю?”

Не допивши пляшку, він піддався втомі й заснув прямо на лавці. Але це був сон, з якого він вже не прокинувся.

Наступного дня його бездиханне тіло знайшли випадкові перехожі. Поліція повідомила про це його дітям і Марії. Діти одразу приїхали, аби організувати поховання, але Марія навіть тепер не повернулася з-за кордону.

— У мене не виходить, — сказала вона телефоном.

Діти, глибоко ображені її байдужістю, вирішили після цього більше ніколи з нею не спілкуватися. Вони не відповідали на її дзвінки, не приймали її грошей і навіть повертали назад усе, що вона висилала.

Марія ж не могла зрозуміти, чому діти так себе поводять. Вона щиро вважала, що все робила заради них, заради їхнього майбутнього.

А як ви, дорогі читачі, гадаєте? Хто в цій ситуації правий — жінка, яка поїхала за кордон у пошуках кращого життя, чи її діти, які не змогли пробачити їй цього вибору? Напишіть свої думки у коментарях.