— Дівчата у нас непогані, але начальниця – справжня мегера, – шепотіла мені Катя, моя сусідка по кабінету, у мій перший робочий день, – Жахлива людина! У нас її всі бояться. Жодного разу не бачила, щоб вона комусь посміхнулася. Навіть із клієнтами завжди суворо розмовляє. Премії може позбавити за найменшу провину, проспиш або після вечірок прийдеш – готово. А нещодавно вона Лізку змусила звільнитися за те, що та з чоловіком розлучилася, уявляєш? Наша мегера дізналася, що Лізка чоловікові роги наставила і доньку йому віддала. Ні, ну я розумію, що Лізка не права, але щоб звільняти, – Катя здивовано знизала плечима і раптом різко відвернулася від мене, я спочатку не зрозуміла, а потім побачила, що в дверях кабінету стоїть Галина Максимівна.

На вигляд начальниці було років тридцять пʼять. Її можна було б назвати симпатичною, якби не надто похмурий погляд і стиснуті в тонку лінію безбарвні губи.

— Ларисо, – сухо сказала вона, дивлячись на мене так, що я стиснулася в грудку від страху, – Сьогодні для початку переглянь папки з документами, зайди до мене, вони в мене на столі лежать. Що буде незрозуміло, дівчатка тобі пояснять, – і вона пройшла до виходу з офісу.

Я поїжилася і встала, щоб піти за папками.
— Тільки нічого там не чіпай, – прошепотіла Катя, – Вона там кожну дрібницю знає, де лежить.
Підійшовши до кабінету начальниці, я завмерла, мені було чомусь страшно заходити туди. Потім я глибоко вдихнула і взялася за ручку. Кабінет був невеликий, але світлий. На столі з органайзера акуратно стирчало письмове приладдя, стояла якась фотографія в невеликій гарній рамці, поруч лежало кілька блокнотів, ноутбук, а з краю досить значна стопка документів.

Мабуть, це про них говорила мені начальниця. Я взяла їх і хотіла вже піти, але навіщось обійшла стіл і глянула на фото. Там був зображений молодий чоловік, дуже гарний. Він посміхався широкою чарівною посмішкою, очі його були такі живі, що не хотілося відривати погляд. Я задивилася на фотографію і здригнулася, коли у двері заглянула Катя:
— Ти чого там застрягла? Виходь уже, не дай Боже мегера тебе тут застане.
— Кать, а хто це в неї на фотці? – не втримавшись запитала я в нової подруги, коли ми зайшли у свій кабінет.
— Чоловік її, красунчик, так? – дівчина закотила очі: – Мені б такого! Я б його з квартири не випускала. Ось як така одружила його на собі? Напевно по “зальоту”. Кажуть, він її все-таки кинув. Напевно, тому вона така. Ой, на тобі павук, – раптом скрикнула вона, я здригнулася і впустила папки.

Скинувши з себе живність, я зібрала папери і сіла вивчати їх. І так захопилася, що не бачила, як повернулася начальниця.

— Ларисо, – я здригнулася, почувши над своїм вухом стривожений голос Галини Максимівни, – Ти, коли документи брала, файлик із довіреністю не бачила? Мені завтра вранці з нею в столицю їхати потрібно.

Я розгублено замотала головою. Напевно, довго мотала, бо вона доторкнулася до мого плеча і сухо додала:
— Ну ні, значить, ні. Куди ж я її поділа? – задумливо запитала вона себе і вийшла.

Я полегшено зітхнула, зрадівши, що мене не звинувачують, і знову занурилася в папери. Відірвалася я від них, коли всі вже пішли додому. В офісі було тихо і трохи таємниче. Я склала всі документи в рівну стопку, подумала і розставила свої ручки, олівці так само, як у начальниці на столі, помилувалася і вже хотіла піти, як побачила під столом якийсь листок у прозорому файлі. Коли я нахилилася, щоб дістати його, я похолоділа: це була та сама довіреність. Значить, вона випадково опинилася між цими папками, а коли я впустила їх, вона полетіла під стіл.

Що ж робити?

Я могла, звісно, просто покласти довіреність на видне місце, щоб ніхто не зрозумів, що це я її знайшла, але згадала, як Галина Максимівна сказала, що вона їй конче потрібна завтра вранці. Я рішуче взяла папір і вийшла до жінки, яка сиділа на вахті. Запитала в неї, як зв’язатися з начальницею? Та підібгала губи, з хвилину думала, так старанно, що в неї навіть волосся заворушилося, потім дістала блокнот і набрала номер.
Коли на дзвінок відповіли, вона передала телефон мені. Я заплющила очі і випалила все, як було насправді.

Галина Максимівна кілька секунд мовчала, а потім коротко сказала:
— Садова 19, це за містом. Можеш привезти?

Я погодилася, це було, в принципі, не дуже далеко, та й винуватою я себе теж вважала. Тільки-но я підійшла до зупинки, під’їхала маршрутка, і за п’ятнадцять хвилин я вже стояла перед хвірткою невеличкого, але акуратного будиночка, що сховався під двома величезними березами. Біля ажурного паркану росло багато квітів, вони якраз починали цвісти.

Це все було так красиво, що ніяк не в’язалося з похмурим виглядом моєї начальниці. Я набралася сміливості, увійшла на подвір’я і постукала у двері. Незабаром вони відчинилися і на порозі з’явилася Галина Максимівна. Вона була дуже засмучена, на її очах навіть виднілися крапельки сліз.

— Вибачте, якщо я Вас підвела, я ненавмисно, правда, – залепетала я, а вона махнула рукою:
— Та ні, дякую тобі. Це моя провина, треба ж було документ так засунути, зазвичай, я дуже уважна, – взявши в мене з рук папір, швидко відповіла вона і хотіла вже зачинити переді мною двері, як позаду неї пролунав тихий чоловічий голос:
— Галочко, хто це? Нова доглядальниця?
Галина Максимівна несподівано посміхнулася, погляд її став м’якшим, людянішим.
— Ні, милий, – ласкаво відповіла вона, обернувшись, – Це Лариса, вона мені документ принесла. Знайомтеся: це Лариса, а це мій чоловік Сергій.

Вона трохи відсунулася, і я побачила худого чоловіка в інвалідному візку. Вилиці на його обличчі так сильно випирали, що, здавалося, щік у нього не було зовсім, під очима темніли плями, але все ж таки я впізнала людину з фотографії на столі начальниці.

Галина Максимівна трохи зам’ялася, а потім рішуче махнула рукою:
— Заходь, Ларисо, я тебе чаєм напою, ти ж з обіду, напевно, нічого не їла.
— Ну так, – засоромилася я і зізналася: – Та я і на обід не ходила, запрацювалася щось.

Кухня була дуже затишною: меблі спокійного салатового кольору, фіранки в яскраву квіточку і запах. Там так смачно пахло борщем із часничком, що я голосно ковтнула. Галина Максимівна помітила це і, не питаючи, налила мені величезну тарілку. Я вирішила не відмовлятися і вм’яла смакоту за одну хвилину.
— Ви так смачно готуєте, і, взагалі, Ви зовсім не така, як… – сказала я, розслабившись, і злякалася, раптом ображу начальницю.

Але вона не образилася, тільки сумно зітхнула і розповіла мені, що раніше була зовсім іншою.
Галина і Сергій познайомилися в інститутському театрі. Сергій завжди грав перші ролі, він був високий, стрункий, страшенно красивий і артистичний. Багато дівчат зітхали за ним, хто відкрито, хто тихо ночами. Галі він подобався, у принципі, він був гарним хлопцем, але вона пам’ятала наказ мами: «не закохуйся в красеня, з нього ніколи не вийде гарний чоловік, замучишся від коханок відмахуватися. Шукай такого, як тато, негарний, зате добрий і вірний». Ось Галина і не дивилася на Сергія, як на чоловіка. Розмовляла з ним без придиху, твердо і спокійно. І дуже здивувалася, коли він запропонував їй зустрічатися.

Здивувалася і рішуче відмовила:
— Ти хороша людина, Сергійку, але такі, як ти, не створені для серйозних стосунків, – відповіла вона словами своєї мами, а він почервонів і відповів:
— Яких? І чому ти так вирішила? Мої батьки прожили в коханні понад тридцять років, нас у них четверо дітей, всіх виростили, і погрожують прожити ще щонайменше сорок, щоб праправнуків дочекатися. Знаєш, думаю, дочекаються. І, ось побачиш, я буду хорошим чоловіком, твоїм чоловіком.

Відтоді він завжди намагався бути поруч, дарував квіти, допомагав у навчанні, прибивав полиці й чистив раковину у квартирі, що Галя винаймала з подругою. Він абсолютно не цікавився іншими дівчатами, а через рік, на п’ятому курсі, зробив Галі пропозицію. Тоді вже вона не змогла відмовити.

Весілля зіграли скромне, студентське, але дуже веселе. Зняли кімнату в самотньої бабусі й зажили сімейним життям. Несподівано дружно і спокійно. Отримавши дипломи, приїхали в це місто, тут жив дядько Сергія, який допоміг їм обом із роботою. Потім купили в іпотеку будиночок, навіть завели курочок. Перші роки Галина підсвідомо чекала, що чоловік почне зраджувати їй, навіть сварила себе за те, що все ж таки закохалася в нього і вийшла за нього заміж, а потім побачила, що нічого їхньому сімейному щастю не загрожує, Сергій її кохає, ночами не пропадає, удома в усьому допомагає, і заспокоївшись, почала насолоджуватися щастям. Але через шість років запанікувала, адже в них так і не зʼявилася дитина. Вони тільки почали обстеження і тут все і сталося.

Одна зі співробітниць Сергія, Женя, заміжня молода жінка, вирішила його спокусити. Вона знала, що він завжди йде з роботи останнім і одного разу ввечері заявилася до нього в кабінет. Дівчина вважала себе дуже привабливою, тому була впевнена в тому, що Сергій з радістю кинеться на неї. Але він, коли зрозумів, що хоче від нього Женя, м’яко виставив її за двері і сказав, що на неї вдома чекає маленька дитина і свою енергію їй краще витрачати в ліжку з чоловіком, а не кидатися на чужих чоловіків. Дівчина пішла, скриплячи зубами.
За два дні Галині надійшло від неї повідомлення, в якому Женя писала, що Сергій переспав з усіма жінками в їхньому відділі і тепер не дає проходу їй, погрожуючи в разі відмови звільненням.

Галина ледве стрималася від сліз. Невже Сергій виявився ще гіршим, ніж вона могла уявити? Хотіла зателефонувати йому і запитати, правда це чи ні, потім передумала, вирішила поговорити з ним, дивлячись йому в очі. Додому вона повернулася перша і стала з нетерпінням чекати чоловіка. Але він усе не приходив. Зателефонувала дізнатися, де він затримався, але його телефон був недоступний. Галина прочекала до ранку, потім не витримала і зателефонувала в лікарню, дізнатися, чи не було такого пацієнта, раптом із Сергієм щось трапилося. І з жахом почула, що, дійсно, схожого чоловіка знайшли ввечері в парку. Він був сильно побитий. Йому зробили операцію, але чоловік у важкому стані. Галина кинулася в лікарню і, коли їй показали фото пацієнта, одразу впізнала в ньому Сергія. Він прийшов до тями лише через три дні. За цей час слідчий знайшов нападника, це був чоловік Жені, якому вона теж набрехала про Сергія. Чоловік її був дуже ревнивим, до того ж уже сидів за хуліганство. Він того ж вечора зателефонував Сергію і викликав його на розмову в парк, неподалік від офісу, там побив його гайковим ключем і забрав телефон, щоб приховати свій дзвінок. Слідчий виявився допитливим, він також знайшов свідка, який чув, що сказав Сергій, коли виставляв Женю зі свого кабінету. Чоловік Жені, як дізнався про це, навіть завив від досади, адже через свою дружину йому знову загрожувала в’язниця.

Галина ненавиділа себе за те, що теж повірила цій гадині і присягнулася зробити все для одужання чоловіка. Але травми виявилися занадто серйозними. Минув уже рік, а Сергій ніяк не міг стати на ноги. Лікарі обіцяли, що він ходитиме, але в нього нічого не виходить.

А найгірше, що він почав здаватися, втрачати надію.
— Ще й доглядальниця сьогодні звільнилася, сказала, що виходить заміж, а наречений заборонив їй працювати, – похитала головою Галина Максимівна, – А мені завтра в столицю летіти потрібно, на два дні. Обов’язково. Навіть не уявляю, кого з Сергієм залишити. Нову доглядальницю знайшла, але вона може почати працювати тільки через три дні, з понеділка.

— Ой, а давайте я побуду, – вигукнула я, – Мені не важко. Живу я одна, можу і з ночівлею у вас залишитися. Ви мені тільки розкажіть, які ліки давати. Чотири роки тому моя мама після операції цілий місяць не вставала, я тоді навіть навчилася їй уколи робити. Тож я впораюся, Ви не переживайте.

Я впоралася. Сергій виявився чудовою людиною. Ми з ним цілий день розмовляли. Я розповідала, як у дитинстві щоліта їздила до бабусі в село. Чого ми тільки не витворяли там із друзями: і річку перепливали, і по дахах лазили. А одного разу в лісі ведмежа зустріли і дражнили його. Бабуся, як дізналася, за серце схопилася, адже ми могли розлютити дорослу ведмедицю, яка зазвичай завжди поруч зі своїм малюком ходить. Сергій слухав мене і реготав на все горло. Потім я згадала купу випадків, коли безнадійні хворі вставали і поверталися до нормального життя. Кілька випадків я, звісно, просто вигадала, але це неважливо. У Сергія з обличчя не сходила усмішка. Не скептична, ні, він по-доброму посміхався.

—  Ларисо, тобі потрібно психологом іти, правда, – сказав він мені, – Ти просто зарядила мене своїм життєлюбством. Ось ми з тобою поговорили, і я повірив, що все буде добре. Я навіть Денису Геннадійовичу не повірив, а це мій лікар. До речі, дуже гарний молодий чоловік, неодружений до того ж. Треба вас познайомити.

Я навіть засміялася, мені було приємно, що я змогла відволікти Сергія від його хвороби. Потім ми з ним увімкнули караоке. Я заспівала кілька відомих пісень, Сергій спочатку відмовлявся, але потім згадав, як співав у студентському театрі, і теж став підспівувати.

Уранці другого дня я викотила Сергія на візку у двір.
Ми ввімкнули веселу музику і стали разом робити зарядку, у кого як виходило, звісно. Сергієві було важко, я бачила, як він стискав зуби, але він все ж намагався. Тут я й побачила Галину Максимівну. Вона стояла біля хвіртки, дивилася на свого чоловіка і посміхалася крізь сльози.

— Я думала, тебе звільнили, – сказала мені Катя, коли я прийшла в понеділок уранці на роботу, – Вахтерка всім розповіла, що ти договір під столом у себе знайшла. Наша мегера таке не прощає.

— Та не мегера вона, – спокійно відповіла я, – Галина Максимівна дуже хороша людина. Дуже.

Минуло кілька років. Я вчуся заочно в інституті на психолога. Щоправда, на наступний рік доведеться взяти академічну відпустку, бо за чотири місяці в мене буде малюк. На УЗД сказали, що хлопчик, але мій чоловік Денис каже, що буде дуже радий і дівчинці. Ви не помилилися, Сергій усе ж таки познайомив мене зі своїм лікарем. Познайомив, а ми взяли й закохалися одне в одного.

Між іншим, на наше весілля Сергій прийшов сам, із паличкою, але прийшов. Шкода тільки, що без Галини, вона в цей час лежала в лікарні на збереженні. Через два місяці вона подарувала йому дівчинку, яку вони, чомусь, назвали Ларисою.

Гарне, до речі, ім’я, мені подобається!