– Доброго дня, дівчино ви випадково не із 16 квартири? – дивний літній чоловік звернувся до Алли.

– З 16, а що?

– У мене до вас пропозиція.

– Слухаю.

– Ви не хочете продати мені квартиру?

– Поки не збираюсь.

– Я багато заплачу, підберемо Вам хороший варіант у будь-якому місці.

– Звучить привабливо, – сказала Алла, відзначаючи про себе, “черговий пройдисвіт, знаю я таких”, – Але ні, моя відповідь – ні.

– Ви не поспішайте, подумайте. Тут квартира стара, а у вас дитинка росте, напевно, хочеться нову трикімнатну квартиру. Чи я не правий?

– Ні.

– І все-таки подумайте. Я повернуся.

Він пішов. «Одяг на ньому не дешевий», – Алла проводила незнайомця поглядом, – «Ого, який автомобіль, йому навіть двері відчинили. А це що? Особистий водій? Навіщо такому багатію моя квартира, і як він взагалі вирахував що вона моя? Це добродушні сусіди поділилися, люблять вони балакати зайве».

У колясці прокинулася Настя, настав час вставати на обід. Затягуючи коляску по хитких сходах Алла була готова обміняти цю квартиру на будь-що. Про що вони тільки з Вовою думали, коли купували це «нещастя». Просто інших варіантів за таку ціну не було. Їхній будинок справді був старим, у нього навіть статус був «пам’ятник архітектури». Ось тільки цей пам’ятник ніхто не ремонтував. А чекати і сподіватися, що будинок піде під знесення і дадуть інше житло… Ніхто не мріяв про таке.

Алла нагодувала Настю і маля знову засопіло.

«Часу вистачить, щоб приготувати вечерю і трохи прибратися», – з цими думками Алла пішла на кухню і раптом обхопила голову: «Можливо скарб. Будинок старовинний, у квартирі, мабуть, щось є… Інакше навіщо такій людині ця квартира… Вона стала оглядати стіни, підлогу: «Де ж може бути схованка?»

“Цікаво, а якщо запитати незнайомця прямо … Він відповість?” – думала Алла, – «Звичайно ні… Чому я одразу не здогадалася запитати».

– Вова, у мене дві новини, – Алла похитувала Настю біля столу з гарячою вечерею.

– Сподіваюся добрі.

– Не знаю, можливо.

– Вагітна знову?

– Не смішно. Ні

– Ну, кажи тоді, – Вова взяв ложку і посунув тарілку ближче.

– До мене сьогодні чоловік підходив…

– Приставав? – Вова поклав ложку.

– Приставав, – кивнула Алла, взагалі вона збиралася серйозно поговорити, але це ж Вова, з ним серйозно не виходить.

– Так – простяг чоловік.

– Він хоче купити нашу квартиру.

– Так? А навіщо? А скільки платить?

– Платить багато. А навіщо я не спитала. Але він сказав, що натомість можемо купити собі трикімнатну, хорошу.

– Щось не віриться.

– Ось і я думаю, обман. Але, Вово, ти подумай, будинок старий. Може тут цінне що є. Скринька з коштовностями на мільйон доларів. А ми живемо та не знаємо…

– Так, – простягнув Вова, – А де цікаво?

– Не знаю. Ти ж хазяїн у домі. Може стіни стукати?

Кілька днів Алла з Вовою стукали стіни, ретельно заглядали за всі полички, плиточки, дошки, шукали таємні ручки і замочки. Нічого.

«Скільки змінилося мешканців, тут вже й таємниці не повинно лишитися». – думала Алла, – “І ремонт неодноразово робили, вже все до нас знайшли давно”.

– Може ризикнути продати, – Вона почала схилятися до цієї думки та вмовляти Вову.

– Мені треба самому подивитись на покупця.

На цьому й вирішили. Якщо незнайомець з’явиться, Алла запропонує йому поговорити із чоловіком.

Пройшов майже місяць. Весняне сонце гріло лавки дитячого майданчика. Алла гойдала Настю.

– Алла добрий день, – сьогодні він виглядав ще багатшим і ще елегантнішим.

– Ви повернулися?

– Так, я ж обіцяв повернутись. А ви подумали?

– Так, ми думали. Ви не проти обговорити це питання з моїм чоловіком? Мені страшно самій приймати таке рішення.

– Чому ж не обговорити? Із задоволенням. Призначте зустріч та час.

– Приходьте до нас о шостій вечора сьогодні, якщо вам зручно.

– Сьогодні зручно, – він підвівся і збираючись йти, обернувся, – Мене звуть Федір. Вибачте, що раніше не представився.

Перед Федором знову відчинили двері шикарної машини і автомобіль забрав його в невідомому напрямку.

Рівно о шостій (ні хвилиною раніше, ні хвилиною пізніше) у квартирі номер 16 пролунав дзвінок.

– Доброго дня, – Володимир простяг руку.

– Добрий, молодий чоловіче.

– Проходьте. Сідайте. Не буду довго. Запитаю головне. Навіщо Вам, такому, вибачте, багатому наша квартира? Тут скарб?

– Вова, я ж просила…

– Ну що Ви, Алло… Гарне питання! Я вам більше скажу, мені дивно, що ви не спитали мене про це раніше. Справа в тому, що так… Можна сказати, я багатий. За вашими мірками багатий. Я побудував бізнес, володію підприємствами, є в мене сім’я, діти, можу собі багато дозволити… Але навіть такий, як я, має деякі цінності, які не можна описати словом гроші… Це щось таке, що з часом і віком стає тільки ціннішим. У цьому будинку, у цій квартирі колись жив мій батько, колись з’явився я. Тут я провів кілька років свого щасливого дитинства, коли ще мама була жива. Розумієте… Мені дорогі ці спогади. Я хочу знову поринути у них.

Життя моє не було легким. Я одружився після сорока, коли міцно стояв на ногах. Наразі мої діти вже дорослі, можуть самі про себе подбати. А я ж можу відпочити і дозволити собі якісь пустощі. Я хочу облаштувати тут мій світ, у якому був щасливий. Он там у нас годинник стояв, з маятником. А тут крісло-гойдалка. Батько любив у ньому книжки читати. І вікна дерев’яні, не люблю пластик, хоч і мода».

Він підійшов до вікна: «Дивіться, дуб. Це ми з батьком садили, жолудь вдома, у горщику пророщували… Так… Скільки ж він побачив…».

– Ну, ось моя історія. Що скажете? Федір повернувся до Алли та Володимира.

– Так, – Володимир заслухався, – Ну, я не проти. Тільки щоб усе по-чесному.

– Звичайно, по-чесному. Усе через банк. Ви ж довіряєте банку? Вам потрібно лише підібрати варіант нової квартири. Думаю, трикімнатна індивідуальне планування вас влаштує?

– Влаштує. Який термін у нас?

– Думаю місяць. Давайте передамо документи в якесь агентство, і вони все підготують, а хочете готуйте все самі, якщо вам страшно.

– Я в цьому нічого не розумію. Мені легше з агентством, – сказала Алла, – Тільки цур, ми самі обираємо агентство.

– От і вирішили, тоді за місяць виходимо на угоду.

Нова квартира, яка так несподівано з’явилася у молодої сім’ї, була така гарна, що важко було повірити, що так буває.

«От дивні люди, витрачають гроші, щоб купити спогади…» – думала Алла.

Нерідко гуляючи своїм колишнім районом, вони дивилися на вікна цієї загадкової квартири і іноді бачили там світло. Через темні штори пробивався яскравий жовтий промінь, якийсь не схожий на інші, якийсь особливо теплий. Напевно, ця людина, яка багато в житті побачила, сидить у кріслі-гойдалці з цікавою книгою і вдається до спогадів… А що, може собі дозволити… Заробив.