Дмитро “підбивав клинці” до сусідки Марини Степанівни не перший рік. І справді, чого їх до неї не підбивати, якщо вона молода ще вдова п’ятдесят років, і йому, розлученому, до пенсії ще не скоро.

Але на всі його компліменти та загравання сусідка завжди тільки чемно посміхалася, не більше.

– Нічого, – думав у ці моменти Дмитро. – Вода камінь точить, а ласкаве слово – жіночу неприступність…

– Марино Степанівно, ви сьогодні просто неймовірні! – як завжди привітав він її, стоячи біля під’їзду, коли жінка звідкись поверталася, дивлячись собі під ноги. – І як можна бути завжди такою гарною? – додав він.

Жінка миттю подивилася на нього, і Дмитро раптом побачив… Що очі в неї чомусь мокрі.

Він здивовано застиг, а Марина Степанівна підійшла до дверей під’їзду, і почала порпатися у своїй сумочці у пошуках ключа. В цей момент Дмитро ще помітив, як тремтять її руки.

Він скоріше підійшов до дверей, і підбадьорливим тоном сказав:

– Марино Степанівно, навіщо ключ? Можна ж просто набрати код.

Він сам почав набирати на домофоні чотири цифри, а вона, зітхнула, і вибачливим тоном сказала:

– Можна набрати… Тільки я сьогодні, здається, не тільки код, а все на світі забула…

– А що сьогодні у вас трапилося?

– Нічого… – сухо відповіла вона.

Двері відчинилися, і сусідка зайшла у під’їзд. Дмитро пішов за нею слідом, і вже стурбовано запитав:

– Марино Степанівно, я ж від вас не відчеплюся, поки ви не скажете, що з вами сталося? Чому ви все на світі забули? І я помітив, що у вас на очах, здається, сльози. У вас когось не стало?

– Ні… – вона знову зітхнула. – Але краще мені відразу піти в засвіти, аніж почути таке від лікаря…

– Про кого почути? Про вас?

– Яка вам різниця, Дмитре Ігоровичу?

– Як це – яка? Я ваш сусід! І я хочу допомогти!

– Мені вже, схоже, нічого не допоможе…

Вони стояли біля дверей її квартири. І сусідка знову шукала тремтячою рукою у своїй сумочці ключі.

– Ви занедужали? – обережно запитав Дмитро.

І тут у неї зрадливо почали смикатися плечі. Вона, щосили стримуючи плач, швидше тицьнула ключем у замок, швидко відчинила свої двері, і зникла за ними, залишивши Дмитра одного на сходовому майданчику.

Цілу годину він був у заціпенінні. Сидів у себе в кріслі, і думав про цю жінку. Все згадував її слова: “Мені вже, схоже, ніщо не допоможе”, і все думав, думав, думав: «Як же ж допомогти такій прекрасній жінці?».

Найгірше було те, що ця Марина Степанівна майже не мала рідних. І вона не може розраховувати на чиєсь міцне плече.

Нарешті Дмитро придумав. Він схопив телефон, і почав шукати телефонний номер троюрідного брата, який, здається, мав якісь зв’язки в медицині.

Додзвонився до нього, і довго розпитував його, до кого можна звернутися з приводу своєї сусідки. Тільки потрібен не просто лікар, а дуже грамотний фахівець у цій галузі.

Нарешті брат згадав, що є така людина, що це світило в медицині, і продиктував номер телефону цього професора. Але попередив, що навіть прості консультації у клініці, де той приймає, платні і дорогі.

Дмитро одразу зідзвонився з клінікою, і, пославшись на терміновість, записався на прийом – прямо на завтрашній ранок.

Через хвилину він знову стояв на сходовому майданчику, біля квартири сусідки і тиснув на кнопку дзвінка.

– Що ви хочете, Дмитре Ігоровичу? – невдоволеним голосом запитала жінка, дивлячись на нього у дверне вічко.

– Марино Степанівно, завтра ми з вами їдемо на консультацію до одного знаменитого професора! – сказав він їй тоном, який не терпить заперечень. – Прямо зранку!

– Що? – чути було, як сусідка розгубилася. – Ви що таке вигадали, Дмитре Ігоровичу?

– Я нічого не вигадав. Цей професор – мій родич! Він вас обов’язково вилікує, і абсолютно безкоштовно! Він геній, і лікував найбезнадійніших! – Дмитро натхненно брехав, але анітрохи цього не соромився. – Ви чуєте мене, Марино Степанівно?

– Я не глуха, але… Завтра вранці я маю бути у свого лікаря… У мене призначено на дев’яту.

– Ні! – вигукнув Дмитро. – До свого лікаря ви завжди встигнете! Спочатку поїдемо до мого фахівця! Я вже про все з ним домовився, і на нас з вами чекають. Завтра о дев’ятій я за вами зайду, а потім відвезу на таксі за адресою.

Він, не став чекати відповіді, квапливо пішов сходами вниз, вийшов з дому і попрямував у відділення банку – знімати гроші, які давно вже навіщось відкладав на свій рахунок.

“Нарешті, вони стануть у пригоді, ці гроші… – думав він, отримуючи на руки досить велику суму. – Тепер, головне, щоб Марина Степанівна не дізналася, що цей професор платний. А то вона така горда… Ох, аби він не підкачав, цей професор”.

Вранці вони зустрілися – знову біля дверей квартири. Дмитро подзвонив у дзвінок, і Марина Степанівна одразу вийшла, готова до поїздки. Вона була якась пригнічена, і з Дмитром уже не сперечалася. Тільки постійно дивилася на нього з німим запитанням, наче хотіла сказати: “Ну, навіщо вам це треба? Зі мною поратися?”.

І Дмитро теж мовчав. Тому що йому зранку стало дуже лячно, а раптом і цей професор не допоможе? Раптом він не врятує Марину Степанівну?

Коли вона зникла за дверима кабінету професора, Дмитро навіть кілька разів перехрестився – вперше за все своє життя.

Марина Степанівна була у професора дуже довго. Мабуть, близько години. Але коли двері кабінету відчинилися, і вона вийшла, Дмитро побачив на її обличчі розгублену усмішку.

– Що? – тільки й зміг спитати він.

– Ви знаєте, Дмитре Ігоровичу… Це якась помилка… Мій лікар, виявляється, щось наплутав… Це зовсім не те… Професор сказав, що таке як у мене дуже легко лікується! – вона засміялася… – А я так налякалася… Я ж усю ніч сьогодні думала, що це кінець… Але, виявляється, лікарі теж можуть помилятися…

На радощах вони пішли в парк і довго гуляли там, взявшись під ручку. Мовчали, дивилися на життя, яке гуло навколо них, і просто посміхалися.

– Ну, що, Дмитре Ігоровичу, може, ходімо додому? – нарешті сказала Марина Степанівна, і раптом притулилася головою до його плеча.

– Ходімо, – усміхнувся він. – Ви, мабуть, змерзли?

– Трішки. І… Треба приготуватися… Я ж завтра лягаю в лікарню. Професор уже подзвонив лікарям.

– Ви дозволите мені вас відвідати? – обережно запитав Дмитро.

– Мені здається, тепер я вам щось забороняти не маю права… – так само обережно відповіла вона.

– Маєте-маєте… – ніжно відповів він.

А вона ж у відповідь, знову притулилася головою до його плеча…