В житті в Олени все складалося просто прекрасно. Батьки живі, здорові, чоловік хороший, кохана донька.

Працювала Олена вдома, що теж неймовірно полегшувало життя.

Квартира своя, в хорошому районі.

Та одного дня вся ця ідилія, таки була порушена…

Чоловік ввечері прийшов з роботи сумний. Олена гріла вечерю, і бачила – щось сталося.

-Діма, що з тобою? Ти якийсь сумний…

-Та сусіди батька дзвонили, кажуть, знову він вичуджує. Пішов з дому в одній сорочці і штанях. А на дворі мороз… Ходив по вулиці, маму шукав. Добре, хоч сусідка побачила та відвела його додому, чаю дала. І не перший же ж раз! Від самотності йому, мабуть, зовсім недобре.

-Мда, сумно все це, звісно. Але, що вдієш, вік…

-Та справа не у віці… Заслаб він, як дитина стає. Нічого з цим робити не хоче…

Олені було шкода свекра. Його жінки не стало кілька років тому, і Іван Макарович жив сам. Він мав невеликий будиночок у селі, за годину їзди від сина.

-Оленко, я забираю його до нас!

Олена так і застигла біля плити…

-Діма, ну як ти собі це уявляєш? У нас же дитина! Хтозна, що він там собі ще придумає? Як з ним жити?

-Олено, я не можу його одного там залишити. Я його єдиний син. Ти ж знаєш, як вони не могли мати дітей багато років і що мама в 45 років мене народила. Все життя присвятили мені, я не можу залишити його в такому становищі…

Ти вдома весь час сидиш, доглядатимеш. Поселимо його в дитячій кімнаті, а Ірина нехай поки що у вітальні поживе, нічого страшного. Телевізор йому поставимо, нехай дивиться сидить…

На вихідні Івана Макаровича перевезли до них у квартиру. Той все життя прожив у селі, і місто не любив.

-Ох, ці ваші поверхи, коробки якісь, немає в них душі!

-Тату, зате туалет теплий і вода з крана біжить. Ти влаштовуйся, ось сюди речі свої клади.

Іван Макарович з сумом оглянув кімнату та заплакав.

-Ех, немає зі мною поруч моєї Мариночки… Залишила мене, а я один тепер тут порайся з оцим всім…

Він дістав свій нехитрий скарб, і почав розставляти речі. Поставив на тумбочку старе радіо. Годинник, книги, ліки. Трохи одягу – все найнеобхідніше. І улюблений одеколон.

Маленька Іринка допомагала дідусеві розкладати книжки.

-Діду, а ти до нас назавжди жити переїхав? Можеш іграшки мої брати, які захочеш. Тато каже, що ти став, як дитина.

-Так, онучко, є щось таке…

Перші дні з ним не було жодного клопоту. Він їв разом з усіма і йшов до кімнати, дивитися телевізор, чи слухав радіо. Декілька разів він забував, де він, і як сюди потрапив. Міг забути, як кого звуть.

Вдень, працюючи у вітальні за ноутбуком у навушниках, Олена могла обернутися і ззаду стояв загублений Іван Макарович.

Вона відводила його до кімнати. Іноді він одягався, намазувався одеколоном і збирався додому. Де його будинок, він не знав, але стверджував, що йому пора додому.

Плутав кімнати і часто заходив у спальню сина з невісткою, коли ті відпочивали. Під час їжі міг впустити чашку з чаєм. Олена мовчки все прибирала…

Звичайно ж, її напружувало таке життя. Вона була весь час на взводі, не знаючи чого чекати від свекра.

Сидячи ввечері на кухні з чоловіком та донькою, вона нарешті вирішила висловитися.

-Любий, я так більше не можу. Він, звичайно, не винен, але ж це так важко, жити з ним в одній квартирі. Я тут подумала, може, давай віддамо його в якесь хороше місце? Пенсії його вистачить, мабуть, та й ми приїжджатимемо і провідуватимемо його.

-Олено, ти що? Я чув, як там живуть. Я не віддам туди батька.

-Ну можна ж хороші місця пошукати, напевно, є. Йому там веселіше буде, ніж з нами. Так для всіх краще буде. Дивись, і бабусю знайде собі до душі…

-Олено, досить, закрили тему.

Олена не розуміла, що тут такого, і чому чоловік сердиться. Це був би вихід із ситуації…

-Давай покличемо в гості Макаренків, бо сто років не бачилися. Я смачну вечерю приготую, діткам тістечка куплю. Ми тепер через твого батька зайвий раз з дому вийти не можемо, щоб він не вчудив чогось.

-Давай, звісно. Я ж не проти.

Так і зробили. Олена була рада гостям. Вони раніше часто збиралися разом, ходили кудись. У них була донька того ж віку, що і їхня Іринка, дівчатка дружили між собою.

Посидівши з друзями за вечерею, Олена вирішила віднести дівчаткам тістечка до кімнати. Двері були відчинені, і Олена почула їхню розмову

-Знаєш, я коли виросту, хочу стати артисткою. У мене буде великий будинок, машина, багато собак та кішок. А ще, хочу дітей, хлопчика та дівчинку. Ми гратимемо з ними у різні ігри.

-А батьки теж з тобою житимуть, Іринко?

-Ні, батьки житимуть у будинку для стареньких. Там їм буде добре і вільно. Як батьки постаріють, я їх туди відвезу на гарній машині. Мама каже, що це добре всім буде.

У Олени мало не впала таця з тістечками та чаєм. Ось яке майбутнє на них чекало. Донька чула їхні розмови і зробила такий висновок. Раптом Олена все зрозуміла – що бумеранг її наздожене. Що посієш те й пожнеш.

Їй стало соромно за свою поведінку. Невідомо, яка старість на них чекає. Звичайно ж, нікому не хочеться бути тягарем своїм дітям та онукам. Але життя грає за своїми правилами.

Більше мови про будинок для літніх людей Олена не заводила. Вона продовжувала доглядати і допомагати свекру. Завдяки цьому, йому ставало краще.

Діма був дуже вдячний дружині за допомогу та підтримку.

-Олено, у мене новина. Батькова сестра хоче його забрати і жити в його будиночку. Вона не має нікого, крім брата, і вирішила допомогти. Батько зрадів, що додому поїде.

Олені стало навіть трохи прикро, що свекор з такою радістю зібрався їхати. Але вона розуміла, що в рідному домі йому звичніше. Коли Іван Макарович їхав, він обійняв Олену і розплакався

-Доню, дякую тобі за все. Не кожна невістка змогла б ось так. Не ображайся на старого, може образив чим, то це я не зі зла, слабий я зовсім. Дай Бог вам щастя, Маринка моя теж дякує тобі і сину, я з нею часто розмовляю…

Олена обійняла сухенького старого. На душі у неї було добре та спокійно. Вони зробили все, що змогли.

І, звичайно, вони продовжать допомагати. І вона сподівалася, що своїм прикладом, вони показали доньці, як треба поважати та допомагати батькам.