Я саме займалася приготуванням вечері, коли почула стукіт у двері. Серце стиснулося від передчуття: це був момент, коли наш звичний спокійний побут мав змінитися назавжди. Чоловік уже кілька днів говорив про те, що його донька Оля переїде до нас. Їй було 12 років, але її характер залишався викликом для всіх.

— Нам треба поговорити, — сказав чоловік, заходячи на кухню. Я мовчки кивнула, здогадуючись, що він знову повернеться до цієї теми. Ми вже не раз обговорювали це, але розмови нічим конкретним не закінчувалися.

— Ти не любиш її, — почав він прямо.

Я стиснула губи, але вирішила відповісти.

— Я не її мати, — різко кинула я. — І ніколи нею не стану.

Коли Оля вперше потрапила до нашого дому три роки тому, їй було дев’ять. Вона одразу почала ображати мого сина, сваритися й навіть одного разу вдарила його дерев’яною іграшкою. Тоді я ледве стрималася, аби не накричати на неї, але після того випадку її більше не було в нашому домі. Чоловік пообіцяв, що таке не повториться, і я йому повірила. Та цей епізод залишився в моїй пам’яті як невигойна рана.

Зараз усе змінилося. Її мама померла, а бабуся не могла впоратися з її поведінкою. Оля прогулювала школу, сварилася з усіма й не слухалася нікого. Врешті бабуся відмовилася від неї, і чоловік заявив, що тепер дівчинка повинна жити з нами.

— Я не можу залишити її на вулиці, — сказав він із болем у голосі. — Вона моя донька.

— Твоя донька, так, — відповіла я твердо. — Але не моя. Я не готова грати роль її мами чи подруги.

Він важко зітхнув.

— Я розумію, але ти повинна зрозуміти й мене. Я не можу просто відвернутися від неї.

Це прозвучало переконливо, але я відчувала, як всередині мене розриваються протиріччя.

— Добре, нехай вона переїжджає, — здалася я. — Але вона має знати, що я не стану її мамою.

Чоловік кивнув, у його очах блищали сльози.

Коли Оля прийшла до нашого дому, її вигляд відрізнявся від того, якою вона була раніше: порожній погляд, втомлені очі. Я спробувала заховати своє невдоволення, вітаючи її стриманим кивком. Наш син теж вийшов привітати її, але вона лише мовчки відвела очі.

Оля трималася осторонь, проте я помічала її старання. Вона пробувала допомагати по дому, хоч і незграбно. Згодом чоловік розповів, що вона сама попросила вибачення в нашого сина за минулі образи. Це змусило мене задуматися: можливо, вона справді змінилася.

Одного вечора я побачила, як Оля сидить на кухні й малює в блокноті. Я підійшла ближче — це була картина сім’ї: мати, батько, хлопчик і дівчинка.

— Це твоя мама? — несподівано запитала я.

Оля кивнула й тихо прошепотіла:

— Вона була художницею.

Ці слова викликали в мені хвилю жалю. Можливо, я була надто суворою до неї, не намагаючись зрозуміти її біль.

— Знаєш, — сказала я, намагаючись звучати м’якше. — Можливо, з часом ми знайдемо спільну мову.

В її очах з’явився проблиск надії.

Проте наступного ранку сталося те, чого я так боялася. У кухні розбився посуд, син плакав, а Оля стояла в сльозах.

— Я не хотіла! — кричала вона. — Просто хотіла допомогти!

Моє терпіння урвалося.

— Пакуй речі, — холодно промовила я.

— Що? — її очі наповнилися жахом.

— Я більше не можу це терпіти, — повторила я.

Вона побігла в кімнату, а я відчула, як на мене накочується хвиля провини.

Коли чоловік повернувся додому й дізнався, що сталося, він лише мовчки подивився на мене.

— Ти розумієш, що наробила? — запитав він нарешті.

— Так, — відповіла я твердо.

Він зачинився в кімнаті, залишивши мене наодинці з думками. Того вечора я сиділа з сином, думаючи, чи могла вчинити інакше. Але відповіді на це запитання, схоже, я так і не знайду.