Я навіть уявити не могла, що в передпенсійному віці моє життя зазнає таких разючих змін. Мені довелося стати заробітчанкою, і це я зробила заради своїх дітей. У нас із чоловіком було двоє дітей.

Мої син і донька завжди були для мене сенсом життя. Я віддавала їм усю свою любов і турботу, вкладала в них душу й серце. У дитячі роки я ними тішилася і була впевнена, що на старості матиму їхню підтримку.

У 57 років я вийшла на пенсію. На той момент чоловіка вже не стало, і я залишилася вдовою. Ми з донькою і зятем мешкали під одним дахом. Син, одружившись, переїхав жити до своєї дружини.

У сімейні справи я ніколи не втручалася. Після втрати чоловіка я зовсім зневірилася, опустила руки й повністю передала всі питання господарства на розсуд доньки й зятя.

Поки працювала, віддавала всю зарплату на потреби сім’ї, в “спільний котел”. Та коли вийшла на пенсію, усвідомила, що цих коштів зовсім недостатньо, щоб прожити. Я була впевнена, що без підтримки дітей просто не впораюся.

Однак донька замість того, щоб заспокоїти мене й пообіцяти допомогу, заявила, що я ще молода, щоб сидіти в них на шиї. Її пропозиція була категорична: мені потрібно їхати на заробітки, як це роблять інші жінки.

Спочатку я була спантеличена цією ідеєю. Але, обдумавши все, зрозуміла, що, можливо, це й справді непоганий варіант. Тож вирушила до Італії, де мене підтримала подруга, яка вже багато років працювала там.

Донька не приховувала свого задоволення. Вона одразу почала будувати плани, що за мої гроші перебудують будинок, впорядкують подвір’я, зроблять нову огорожу та поставлять альтанку в саду.

Спочатку я хотіла надсилати зароблене порівну і доньці, і сину. Так мені здавалося чесно. Але донька швидко заперечила:

– А до чого тут брат? Мамо, Ви ж збираєтеся жити з нами, тому допомагати треба саме нам!

Я, знаючи характер доньки, погодилася й стала щомісяця висилати їм по тисячі євро. Донька з чоловіком одразу взялися господарювати на ці гроші.

Однак і про сина я не забула. Віддала йому свою пенсійну картку, щоб він міг знімати ці кошти й використовувати на свої потреби. Нехай і невеликі гроші, але це краще, ніж нічого.

Додому я повернулася лише через п’ять років, адже раніше не могла через відсутність документів. І коли побачила свій дім, то була вражена: замість нашої старенької хатини стояв двоповерховий маєток.

Та радість тривала недовго. Донька показала мені мою кімнату – невелике темне приміщення, яке більше нагадувало комірчину, ніж затишний куточок. Мені було дуже прикро, але я не подала вигляду, вирішивши, що доньці видніше.

На підробітках я змогла відкласти 500 євро, які приховала від доньки. З цими грошима я вирушила до сина з невісткою. Вони мене тепло зустріли, посадили за стіл і пригостили смачними стравами.

– Мамо, я чула, що Ви любите холодець, то спеціально для Вас зварила, – привітно сказала невістка.

Мене це настільки зворушило, що на очах з’явилися сльози. Рідна донька ніколи так не турбувалася про мене, як невістка.

А згодом Надія (невістка) принесла згорток із грошима.

– Це що? – здивовано запитала я.

– Це Ваші заощадження, мамо. Олег (син) віддав мені Вашу пенсійну картку, але я вирішила, що гроші Вам знадобляться більше, ніж нам, і щомісяця їх відкладала.

На цих словах я не витримала й розплакалася. Лише тепер я зрозуміла, наскільки несправедливо вчинила зі своїми дітьми.

Мені потрібно виправити цю ситуацію. Але як це зробити зараз?