Я тепер навіть не знаю, чи пробувати мені далі будувати родину з Захаром, чи краще залишатися з донечкою самій. Пішли ми вчора знайомитися з його мамою.

Посадила вона нас за багато накритий стіл. На ньому чого тільки не було: холодці, олів’є, фарширована риба, навіть паштет домашній.

Захар попереджав, що мама любить куховарити й завжди накриває пишні столи. У свекрухи, як він казав, хороша пенсія, бо вона була помічницею судді.

Ми з Захаром вже місяць живемо разом, але з його мамою я познайомилася тільки вчора. Вона нас радо пригощала, усміхалася, і все виглядало ідеально.

Донечка моя від першого шлюбу, як звичайна дитина, трохи ніяковіла спочатку, але потім сміливо попросила собі холодець і тістечко. Захар жартував, що донька точно зразу поладнає з його мамою, адже та обожнює дітей.

Коли Захар відійшов до іншої кімнати допомогти матері пересунути якийсь ящик, вона підійшла до мене ближче.

– Доню, – почала вона тихим голосом, – ти знаєш, ти майбутня дружина мого сина, але твоя дочка – це твоя дочка. Ось те вона в мене з’їла і те вона в мене з’їла. Я тебе прошу нічого не говорити моєму сину, але відшкодувати мені те, що з’їла твоя дитина.

Я слухала її, спочатку думаючи, що це якийсь жарт. Але ні. Вона швидко витягла з кишені серветку, на якій була записана сума – 900 гривень.

– Це ви серйозно? – запитала я, намагаючись приховати здивування й образу.

– Ну звісно, серйозно, – сказала Ірина Матвіївна, зберігаючи ту саму усмішку. – Я ж усе розумію, ти мама-одиначка, і тобі важко. Але треба привчати до порядку, щоб кожен знав свою міру.

Я мовчки сиділа, не знаючи, що відповісти. Мене переповнювало обурення, але водночас я відчувала, що будь-який конфлікт тут зараз буде не на мою користь.

Захар повернувся через кілька хвилин, усміхнений, і навіть не здогадався, що між нами з його мамою сталося.

Вдома, коли я уклала донечку спати, я довго сиділа на кухні з телефоном у руках. Хотілося розповісти про це Захарові, але щось мене стримувало. Як він відреагує? Підтримає мене чи скаже, що я перебільшую?

Наступного дня я все ж вирішила заговорити. Коли ми разом снідали, я сказала:

– Захаре, я маю з тобою поговорити. Це про твою маму.

Він підняв на мене здивований погляд, поклав виделку й уважно прислухався.

– Вона вчора попросила мене відшкодувати те, що з’їла моя дочка.

– Що? – його обличчя різко змінилося, і він нахмурився. – Це як?

Я переповіла йому все, що сталося, показала ту серветку, яку зберегла. Він спочатку довго мовчав, а потім запитав:

– Ти впевнена, що вона не жартувала?

– Захаре, це не був жарт. Її тон, її очі. Я не думаю, що це був жарт.

Він втомлено потер лоба, потім підвівся й почав ходити по кімнаті.

– Я поговорю з нею, – сказав він нарешті. – Але, чесно кажучи, це дуже дивно. Мама ніколи так себе не поводила.

Я тільки зітхнула. У мене було відчуття, що ця розмова з його матір’ю нічого не змінить. Але я хотіла дати йому шанс. Захар дійсно хороший чоловік, але його мама – ще той фрукт. Вона якось зруйнувала моє перше враження про цю сім’ю.

І тепер я сиджу, думаючи: чи варто мені продовжувати цей шлях? Далі все залежатиме від того, як Захар зможе вирішити це питання. Бо родина – це не тільки чоловік, але й усі його родичі, чи не так?

А як мені буде з такою свекрухою? А якщо у нас народиться спільна дитина? Я зовсім розгублена і чекаю якихось порад і думок збоку. А як би зробили ви на моєму місці?

Джерело