Дивися, Маринко, яка краса! – Павло хитав головою і посміхався.

-Що там, Павлику?

Марина зайшла у вітальню, витираючи мокрі руки об фартух.

-Будиночок, як у казці! І ціна чудова!

Марина нахилилася до чоловіка і глянула на екран комп’ютера.

-А, ти знову… – сказала вона – Дача… Ми ж це обговорювали. У дітей будинок свій – влітку і в них чудово відпочиваємо. А садити город я все одно не буду, ти ж знаєш. Ну, не люблю я це…

-Та знаю, знаю. Але я не про город. До дітей їздимо, а все одно як в гостях у них. А то своє буде… Може хоч подивимося, га, Маринко?

Марина зітхнула.

-Ну давай подивимося. Що вже тепер…

Розмови про свою ділянку з невеликим затишним будиночком він вів давно, але одружився син і стало не до цього.

Допомагали молодим купити будинок. Витратилися дуже і розмови про дачі на якийсь час припинилися. А тепер грошей трохи назбирали і ось…

Не те, щоб Марина Миколаївна була проти дачі. Звичайно це добре. Своя ділянка, свіже повітря… Ось тільки, вона могла сходити погуляти і в гарному парку поряд із їхнім будинком. А на шашлики, і навіть із ночівлею, з’їздити до дітей.

Молодим ділянка була потрібна, це зрозуміло. Невістка любила копатися на городі і багато чого вирощувала. Ділилася врожаєм з ними. А Марина це не любила. Ну, не подобалося і все. Душа не лежала. І що вони тоді робитимуть на цьому своєму клаптику землі, якщо город не садитимуть? Приїжджати шашлики смажити? Все це можна було зробити і у дітей на ділянці, але чоловіка, схоже, було не переконати.

Павло ходив ділянкою, заглядав у стару ванну, наповнену мулистою водою, оглядав похилений сарайчик і крихітний будиночок з облупленою штукатуркою.

-Ну що, тут підфарбувати, тут підлатати і будемо як у казці влітку жити! – сплеснув він у долоні.

Марина мовчала. На її думку, таку дачу і за ці гроші не варто було брати. Ночувати, а тим більше жити все літо в цьому будиночку їй зовсім не хотілося.

Ділянка вся заросла бур’яном, тому не один день вони ще проведуть, вичищаючи тут все.

Будиночок був заповнений старими речами, які господар вивозити не збирався.

-А куди мені воно? Викиньте просто! – з усмішкою сказав власник і Павло закивав головою.

Марина уявила всі ці прибирання, чищення і фарбування… Не так вона хотіла провести тепле літо, що ледь почалося… Але Павло був у захваті. Він підійшов ближче, трохи обійняв її і тихо заговорив:

-Дивись, тут поставимо гойдалки… Ну ті великі, що ми бачили в тому магазині. Ось там, розчистимо все від трави і шезлонги купимо: засмагатимеш. Вздовж паркану деревця посадимо, кущі бузку біля хвіртки, га? Ти ж завжди захоплювалася бузком, який у нас біля будинку цвіте.

Ось там, подалі, мангал зробимо, альтанку поставлю… Будемо гостей приймати. Ну, Маринко, купимо, га? Дешево ж. Таке райське містечко вважай задарма віддають.

Щодо райського містечка Марина б посперечалася. Вона знову глянула на похилий будиночок, зарослий бур’яном ділянку і ванну з дощовою водою.

-Звичайно, Павлику, візьмемо. Ти вже вирішив.

Павло засмутився.

-Тобі зовсім тут не подобається, так?

Вона подивилася на сумне обличчя чоловіка й усміхнулася.

-Все добре, Павлику. Просто… Роботи тут багато.

-Так це ми запросто! У чотири руки все швидко зробимо. Діти допоможуть…

Коли всі папери були оформлені, а гроші сплачені, Марина, сумно зітхнувши, одягла старі шорти, футболку і зібрала своє довге волосся в тугий пучок. Плани на вихідні були відомі…

У сусідів за парканом шуміла вода. Чути були голоси та сміх. Марина важко зітхнула і почала виносити речі зі старого будиночка.

Через півгодини за хвірткою з’явився чоловік. Він помахав рукою, привертаючи до себе увагу.

-Хто це там? – Марина подивилася на чоловіка.

-Зараз дізнаємося…

Павло підійшов до хвіртки і впустив незнайомого чоловіка.

-Ну здрастуйте, сусіди! – пробурчав він і, оглянувши Марину в її шортах і футболці з ніг до голови, діловито пішов із Павлом в середину ділянки.

Марина прислухалася, про що вони говорять і аж рота відкрила від здивування.

-Ні, Павло, тут альтанку не треба. Постав ось тут краще. Деревця ці прибери… Не потрібні вони тут. Толку немає, тільки тінь не до місця. Будиночок у тебе старенький, треба подивитися, що у підвалі. Може стояти вода… Дах оглядав? Ні? Не діло, Павло, ну не діло…

-Ти глянь! Діловий який! – роздратовано подумала вона.

Коли сусід пішов, чоловік підійшов до неї.

-Розумний мужик! Думаю, з його допомогою все у нас налагодиться.

-З його допомогою? Що він робитиме?

-Ну, порадить, як краще. Ось зазначив, що треба зробити насамперед.

-Цікаво! – сказала Марина. – А якщо я не хочу ось ці деревця забирати?

-Добре, Маринко, ти не переживай. Сьогодні ввечері вони з дружиною прийдуть. Внуків заберуть у них і будемо шашлики смажити.

У цей момент Марина відчула, що на спині воду.

Вона швидко обернулася. Дошка на їхньому паркані була відсунута вбік. Там стояв хлопчик років семи і широко посміхався. В руках у нього було відерце з водою.

-Хлопчик, ти що робиш?! – вигукнула Марина.

Хлопець продовжив усміхатися і ще раз хлюпнув на неї водою.

Марина кинула лопату і швидкими кроками пішла в будинок… Через кілька хвилин зайшов Павло.

Вона сиділа на старій брудній табуретці і дивилася перед собою.

-Маринко, ти чого? Ну водою… Хлопака… Жарко ж…

-Справа не в спеці, Павлику! Він спеціально це зробив. Це сусідські онуки, га? Тоді зрозуміло…

-Що зрозуміло?

-Всі ці внуки пішли в свого у діда. Ніякої культури.

-Маринко, ти коли встигла про нього так добре дізнатися? – Павло посміхнувся.

-Павлику, а ти не бачиш! Прийшов до нас на ділянку і одразу почав командувати. Це сюди, те туди. Нехай у себе командує, а ми розберемося самі.

-Та годі тобі, Маринко. Людина допомогти хоче.

Марина махнула рукою.

Частина дня, що залишилася, пройшла без пригод.

Увечері прийшов сусід з дружиною, відром замаринованого шашлику і своїми онуками.

-Не приїхали діти, роботи багато. Ну нічого, хлопчаки не завадять, – запевнив він.

Марина глянула на хлопчика, згадала воду, але промовчала.

Вона вже обмилась у літньому душі і знову розпустила волосся.

Переодяглася у літній сарафан і золотисті сандалі. Поки накривала на стіл зі старою скатертиною, вона знову відчула погляди сусіда Віктора. Це було неприємно…

Дружина Віктора, Зіна, була кругленька.

У лосинах і безрозмірній футболці з яскраво-червоними трояндами, вона базікала без угаву, як і її чоловік.

Вони зупиняли один одного, розповідаючи історії зі свого життя, голосно сміялися і жартували.

Марині стало не по собі. Їхні онуки теж галасували, бігали і нервували. Вона мріяла тільки про одне – щоб сьогоднішня дачна пригода пошвидше закінчилася і вони вирушили додому.

Павло ж, здавалося, був цілком задоволений. Він обговорював з сусідом рибні місця поблизу.

Із Зіною у Марини розмови не виходило.

-Важко з онуками, мабуть? – запитала Марина.

-Ні що ти. Я взагалі не втомлююся. Бігають собі весь день на повітрі, – Зіна посміхнулася і замовкла.

Чомусь з Мариною її словесний запас вичерпувався.

-Як взагалі тут, подобається вам? Давно купили ділянку?

-Ой, давно. Добре тут. Річка недалеко. Природа, – Зіна знову посміхнулася і замовкла.

Зрештою Марина облишила спроби вести світську бесіду.

Вона розуміла, що з сусідами треба дружити, але нічого не могла вдіяти. І Віктор і його дружина Зіна, її дратували.

Марина звернулася до Павла:

-Павлику, може таксі? Я сподівалася, ми самі доїдемо додому, але тепер ніяк… Ви ж біленької он дістали на стіл… Машину доведеться залишити.

-Залишайтеся у нас! – сказав Віктор. – У нас усім місця вистачить!

Павло закивав головою, але Марина одразу відмела цей варіант:

-Ні, це не зручно!

Вона зрозуміла, що настав час викликати таксі. Павло вже був веселий більш ніж достатньо.

Тут вона помітила, що поруч сів другий онук Віктора і Зіни. Він дивився на неї. Марина відчула щось недобре. Щось залоскотало голову.

Вона провела рукою по волоссю і ахнула. На землю щось сповзло, а хлопчаки зайшлися сміхом.

-Це що таке? – запитала вона.

-Всього лише жук! – в один голос відповіли вони і знову засміялися.

-Ну, це вже ні в які ворота! – вона подивилася на Віктора, потім на Зіну. – Спочатку ваші хлопчики облили мене водою, а потім… Це, – вона скривилася, глянувши на величезного жука в траві.

-Це ж діти, вони просто граються… – знову зі своєю приклеєною усмішкою відповіла Зіна.

-Таксі під’їхало, – холодно сказала Марина чоловікові і мовчки пішла до машини.

Павло ж довго прощався з сусідами біля хвіртки, а сівши в машину невдоволено пробурмотів:

-Можна було б і ввічливіше. Хороші ж люди!

-Хороші?! А вода, а жуки, і взагалі?!

-Ти перебільшуєш, – махнув рукою Павло і відвернувся.

Тепер вони їздили на дачу щовечора, одразу після роботи. Сусід справно ходив до Павла, але шашликів поки що не планувалося.

До вихідних будиночок був розчищений, підлога вимита і Павло сказав, що вони можуть залишитися з ночівлею.

-На цьому ліжку? – запитала Марина.

У кімнаті стояло старе облізле ліжко з пружинами, на якому лежав такий самий облізлий матрац у плямах незрозумілого походження.

Павло поблажливо посміхнувся.

-Згодом купимо сюди ліжко, а поки що… Ось! – він дістав із багажника коробку з надувним матрацом.

-Коли ти встиг? – запитала Марина.

Вона так сподівалася, що ночівля скасується.

-Встиг! – задоволено промовив Павло. – Подушки поки візьмемо з машини. Ковдру теж захопив. А сьогодні в гості прийдуть Віктор із Зіною. Вони без онуків, не хвилюйся, посидимо спокійно.

Марина зітхнула. Ще один нестерпний вечір. Вона вже просто незлюбила це місце.

Увечері знову прийшли Віктор з дружиною і відром шашлику. Зіна знову посміхалася і мовчала, або іноді зупиняла розмову чоловіка.

Віктор розповідав анекдоти і весь час дивився на Марину.

Марина ж дивилася на Павла і дивувалась – він що, не бачить? Ці погляди Віктора вже ставали неприємними.

Але чоловік, здавалося, нічого не помічав. Із задоволенням їв м’ясце і посміхався.

-Дообрее! Природа… – спершись на спинку старого крісла, яке також додавалося до ділянки, говорив чоловік.

Марина встала і пішла в будиночок за новою порцією зелені, кетчупу і огірків з помідорами. Вона мила овочі, як раптом її хтось обійняв її.

-Павло? – подумала вона.

Марина повернула голову і застигла від здивування.

-Віктор?!

-Мариночко… Я тебе люблю… – забурмотів він їй на вухо.

У цей момент у будиночок забігла Зіна.

-Ах ти ж! Подивіться! Закохався він! – галасувала вона.

-Що тут відбувається? – ззаду зʼявився Павло, але в будинок зайти не зміг, так як вхід надійно перегородила Зіна.

-Я все чула про що ти з Олексієм говорив! Закохався у сусідку, подивіться! Волосся у неї до пояса, краса невимовна! Ну я тобі влаштую! – казала Зіна.

Віктор неохоче відійшов від Марини, ніби все, що відбувалося, було для нього далеко не вперше.

Він спокійно пішов слідом за дружиною, яка щось йому там говорила. Сусіди зникли у себе на ділянці, а Павло глянув на Марину.

-Ну і що це було?

-Те й було! Ти бачив, як він на мене дивився?

Павло мовчки попрямував до хвіртки. Марина зрозуміла, куди чоловік пішов.

-Павлику, коханий, не треба! Павлику! Він просто нерозумний! Не треба туди, вони ж обоє такі! Ми тут одні, як би чого не вийшло, Павлику…

Павло повернувся і сів на табуретку. Довго мовчав, потім пішов у будиночок.

-Давай спати, – сказав він.

Вночі почалася злива.Зі стелі почало капати. Дах протікав скрізь, куди б вони не рухали матрац. Заснути вдалося тільки до ранку, коли дощ пройшов.

Розплющивши очі, Павло довго дивився на дружину.

-Павлику… – почала Марина.

-Ні, почекай, дай я скажу. Щось не виходить із мене дачника. І з сусідами не пощастило. Може, ну його, га? У дітей воно спокійніше буде… А на ці гроші краще в санаторій з’їздимо…

Марина ледь стримувалася, щоб не посміхнутися.

Завдяки цьому Віктору все склалося набагато краще, ніж вона очікувала. Невдалу ділянку продали швидко.

Через місяць вони вже відпочивали у санаторії. Обоє виглядали посвіжілими і щасливими.

-Павлику… – почала Марина. – Я тут подумала… Ти ж не через мене відмовився від своєї мрії? Ти ж завжди хотів дачу…

Павло хитро посміхнувся.

-Та не переживай ти! Я й сам зрозумів, що це не моє. Так набагато краще.

Марина посміхнулася і, задоволені один одним, продовжили приємну прогулянку…