— Може, таки подзвониш їм? — Сергій дивився, як дружина втретє перекладає новорічні іграшки у коробці. — Стільки років дружимо…

– А сенс? — Оля різко зачинила кришку. — Щоб знову вислухати, яка я меркантильна? Знаєш, я навіть рада, що так сталося. Давно час було розставити крапки над «і».

Вона віднесла коробку в куток вітальні і зупинилася біля панорамного вікна. За склом кружляв сніг, вкриваючи їх ділянку пухнастою білою ковдрою. Цей вигляд завжди викликав у неї умиротворення, але сьогодні на душі було важко.

— Пам’ятаєш, як торік Маринка з Пашею поїхали першими? — Оля, пробачте, нам завтра рано вставати!

Сергій підійшов до дружини і обійняв її за плечі:

— І їхні діти розмалювали шпалери в дитячій фломастерами, що не змиваються.

— А Світлана? — Оля повернулася до чоловіка. – “Я салатики принесу!” Притягла пару банок олів’є з магазину, зате відвезла половину моїх заготовок. “Ой, можна візьму спробувати?”

В очах защипало. Оля часто заморгала, намагаючись стримати сльози. Вона дістала телефон і відкрила тепер порожній чат «Новий рік 2025».

— Знаєш, що найбільше прикро? Вони навіть не спитали «чому». Просто взяли та й пішли. Наче я не вартий того, щоб хоча б поговорити.

Сергій забрав у неї телефон і поклав на підвіконня:

— Зате тепер точно знаємо, хто нам справжній друг, а хто просто користувався нашою гостинністю.

Оля кивнула, згадуючи всі попередні свята. Щоразу вона намагалася зробити все ідеально: готувала по кілька днів, прикрашала будинок, продумувала розваги. .

— А пам’ятаєш, як Паша торік обурювався, що ми не протопили сауну? — Сергій посміхнувся. — Що за свято без лазні?

— Так, а сам навіть дров не приніс, — Оля мимоволі посміхнулася. — І потім ще тиждень писав, що застудив у нас. Наче ми винні.

За вікном стемніло. Снігопад посилився, перетворюючи їхню ділянку на справжню зимову казку. Оля ввімкнула гірлянди, розвішані по периметру вітальні, і кімната наповнилася м’яким, затишним світлом.

— Знаєш, — вона повернулася до чоловіка, — а це ж перший раз за п’ять років, коли ми зустрічатимемо Новий рік удвох.

Сергій притягнув її до себе:

— І це буде найкращий Новий рік. Бо не треба нікому нічого доводити. Просто ти й я.

— І жодних дітей із фломастерами, — Оля засміялася.

– І ніяких “а давайте ще по одній”, коли вже всі втомилися.

Оля вивільнилася з обіймів чоловіка і попрямувала до кухні:

— До речі, про їжу. Що готуватимемо? Тільки для нас двох?

— А давай замовимо суші? — запропонував Сергій.

– Суші? На Новий рік? — Оля зупинилася у дверях. – Знаєш, а це ідея! І жодних багатогодинних приготування.

Вона дістала телефон і відкрила додаток доставки:

— Дивись, тут є навіть святкові набори. О, і шампанське можна замовити.

– Ідеально, – Сергій зазирнув їй через плече. — А ялинку нарядимо?

– Обов’язково, – Оля посміхнулася. – Тільки цього разу всі іграшки повісимо так, як нам хочеться, а не як традиційно прийнято.

Вони провели вечір, вбираючи ялинку під улюблені пісні. Ніхто не говорив «а ось у моєї мами завжди так вішали» або «ця гірлянда надто яскрава». Вони просто робили те, що їм подобалося.

За тиждень до Нового року телефон Олі кілька разів вібрував від повідомлень. Світлана писала «може, все-таки до вас приїдемо?», Марина цікавилася «ти що, образилася?», а Паша через дружину передавав, що «міг би й скинутися, чого такого».

Але Оля не відповідала. Вона була зайнята — вони із Сергієм складали список фільмів для новорічного марафону, обирали настільні ігри та планували, як проведуть новорічні канікули лише вдвох.

Тридцять першого грудня, коли годинник показував одинадцяту вечора, вони сиділи на дивані в обіймах. На журнальному столику стояли суші, у келихах іскрилося шампанське, а телевізором йшов старий добрий «Один дома».

— Знаєш, — Оля поклала голову на чоловікове плече, — я вперше за багато років почуваюся по-справжньому спокійно в новорічну ніч.

— І я, — Сергій поцілував її в верхівку. — Жодної суєти, жодних зобов’язань. Просто ми.

Коли куранти почали бити опівночі, вони навіть стали вимовляти тости. Просто подивилися один на одного, посміхнулись і цокнулися келихами. У цей момент Оля зрозуміла: іноді втратити старих друзів — це не втрата, а здобуття. Набуття свободи бути собою і жити так, як хочеться саме тобі.

А телефон, відключений ще вдень, так і лежав у передпокої.

Ранок першого січня видався напрочуд ясним. Оля прокинулася від сонячних променів, що пробиваються крізь нещільно задернуті штори. Вперше за багато років вона почувалася виспаною новорічного ранку – ніхто не шумів до світанку, не вимагав продовження банкету, не будив дитячим плачем.

— Доброго ранку, — Сергій з’явився у дверях спальні з тацею. — Вирішив порадувати тебе сніданком у ліжко.

– Ти мій герой, – посміхнулася Оля, приймаючи чашку з ароматною кавою. — Незвично тихо, правда?

– І чисто, – підморгнув чоловік. — Жодних розкиданих фантиків, порожніх пляшок та брудного посуду.

Оля відпила каву і потяглася за телефоном – варто було перевірити повідомлення. Екран ряснів повідомленнями: шість пропущених від Марини, чотири від Свєти, навіть Паша написав особисте повідомлення.

«Оль, ну ти чого? Ми ж стільки років дружимо! Невже через якісь гроші…»

«Може, таки приїдемо? Ми тут із хлопцями порадилися, готові скинутися»

«Олько, дай відповідь! Ми хвилюємося!»

– Не читай, – Сергій забрав у неї телефон. — Пам’ятаєш, що ми вирішили вчора? Жодного токсичного спілкування в новому році.

Оля кивнула, але на душі все одно було неспокійно. Стільки років дружби … Невже вона справді готова все це перекреслити?

— Знаєш, — наче прочитавши її думки, почав Сергій, — я давно хотів тобі сказати. Пам’ятаєш, як минулого року Паша затіяв ремонт у своєму будинку?

— Звичайно, він усе літо про це говорив.

– А пам’ятаєш, як ми запропонували допомогу? Я три вихідні поспіль їздив до нього, допомагав із проводкою, бо «друзі мають допомагати».

Оля насупилась:

— Навіщо ти це?

— А до того, що коли через місяць нам знадобилося допомогти із встановленням паркану, він раптом виявився дуже зайнятим. І Марина з чоловіком також. І Світлана з сім’єю. Зате коли ми все зробили самі, вони перші примчали на новосілля – обмивати огорожу.

– Так, я пам’ятаю, – Оля відставила чашку. — І правда, вони завжди з’являються, коли все вже готове. Коли можна просто прийти та користуватися.

Сергій сів поруч і обійняв дружину:

– Розумієш, про що я? Це не дружба. Це споживче ставлення. І те, що вони образилися на просте прохання скинутися на свято – найкраще підтвердження цього.

За вікном почувся звук машини, що під’їжджала. Оля визирнула у вікно і ахнула – біля воріт стояла машина Марини.

– Ні, вони серйозно? – обурився Сергій. — Думають, якщо просто приїдуть, ми їх упустимо?

У двері зателефонували.

– Олю, Сергію! Ми знаємо, що ви вдома! — голос Марини звучав наполегливо. – Давайте поговоримо!

Оля переглянулась із чоловіком:

— Може, чи варто їх впустити? Хоч би вислухати?

— Вирішувати тобі, — Сергій знизав плечима. — Але пам’ятай – ми вчора обіцяли одне одному, що цей рік буде іншим.

Оля глибоко зітхнула та спустилася вниз. Відчинивши двері, вона побачила Марину з чоловіком і Світлану – все з пакетами, мабуть, з їжею та подарунками.

– З Новим роком! – Спробували зобразити радість гості.

– З Новим роком, – спокійно відповіла Оля, не рухаючись із місця. — Ви чого приїхали?

– Як навіщо? – Здивувалася Світлана. — Ми ж завжди першого січня збираємось. Традиція!

– Традиція? — Оля відчула, як усередині здіймається хвиля обурення. — А ви не подумали, що традиції можна міняти? Особливо ті, які побудовані на тому, що одна людина все робить, а решта просто користується?

— Олю, ну перестань, — Марина спробувала протиснутися у двері. — Ми ж принесли їжу, навіть купили шампанське. Все як ти хотіла!

– Ні, – Оля похитала головою. — Я не хотіла цього. Я хотіла, щоб ви хоч раз задумалися про те, що дружба – це не лише брати, а й віддавати. Що не можна просто користуватися чужою гостинністю, вважаючи це чимось само собою зрозумілим.

— Та що ти таке кажеш? – обурився чоловік Марини. – Ми ж друзі!

– Друзі?- Оля гірко посміхнулася.- А де ви були, коли нам потрібна була допомога з огорожею?

У повітрі повисла важка тиша. Гості переглянулися, явно не чекаючи на такий поворот розмови.

– Знаєте що, – Оля випросталася. — Їдьте додому. Я не хочу починати новий рік зі старих образ і удавання. Якщо ви коли-небудь зрозумієте, що дружба – це не лише свята та веселощі, а й взаємодопомога, підтримка, готовність щось віддавати, а не лише брати – зателефонуйте. А поки що… поки що нам краще не спілкуватися.

— Олю… — почала була Світлана.

– До побачення, – твердо сказала Оля і зачинила двері.

Вона стояла в передпокої, слухаючи, як заводиться машина, як грюкають дверцята, як шарудять шини по снігу. Серце билося, на очі наверталися сльози, але всередині було напрочуд легко.

– Я пишаюся тобою, – Сергій спустився і обійняв її ззаду. — Знаю, як тобі було тяжко.

— Знаєш, що найдивніше? — Оля повернулася до чоловіка. — Мені зовсім не сумно.

— Тому що всі ці роки це була не дружба, а якась дивна залежність. Ти боялася їх втратити і дозволяла їм користуватися собою.

Оля кивнула:

— Тепер усе буде інакше.

– Точно, – Сергій посміхнувся. — А тепер підемо снідати. У нас купа планів на ці канікули, пам’ятаєш?

Після новорічних свят життя потекло своєю чергою. Оля видалила старі групові чати, прибрала фотографії з минулих посиденьок у далеку папку та з головою поринула у роботу. Вона відчувала, що почала дихати вільніше – більше не потрібно було постійно думати про те, хто і коли приїде в гості, що приготувати та як розважати.

– Уявляєш, – сказала вона Сергію за вечерею в середині січня, – я порахувала, скільки грошей ми заощадили за ці свята. Вийшло майже п’ятдесят тисяч – на продукти, напої, збирання…

— І це лише гроші, — підхопив чоловік. — А скільки часу та сил! Пам’ятаєш, як ти завжди тиждень готувалася, а потім тиждень відходила?

Оля кивнула, відправляючи в рот шматочок запеченої курки:

— Натомість тепер я записалася на курси фотографії. Давно мріяла, але не було.

— А я нарешті закінчив майстерню в гаражі, — усміхнувся Сергій. – Уявляєш, за два тижні зробив те, що збирався весь минулий рік.

Дзвінок у двері перервав їхню розмову. На порозі стояла сусідка Наталя Петрівна з пирогом у руках.

— Доброго вечора, сусіди! – привітно посміхнулася вона. – Вирішила занести вам пиріжок – яблучний, тільки з духовки.

— Ой, дякую! – Зраділа Оля. – Проходьте, поп’ємо чаю.

За чаєм розмовляли. Виявилося, що Наталія Петрівна також захоплюється фотографією і навіть іноді підробляє зйомкою дитячих свят.

— А давайте якось разом на фотопрогулянку сходимо? – Запропонувала вона. — У нас тут гарні місця, особливо зараз, взимку.

– Із задоволенням! – щиро зраділа Оля.

Коли сусідка пішла, Сергій задумливо промовив:

— Знаєш, а ми ж з нею п’ять років по сусідству живемо, а до пуття ніколи не спілкувалися. Все колись було – гості, то підготовка до гостей…

– Так, – погодилася Оля. — А вона, виявляється, така цікава. І пиріг приголомшливий!

За тиждень вони справді вирушили на фотопрогулянку – утрьох із Наталією Петрівною. Та показала їм гарні місця у зимовому лісі, навчила кільком професійним прийомам зйомки. Повернулися додому змерзлі, але щасливі, з купою гарних фотографій та домовленістю повторити прогулянку наступними вихідними.

На початку лютого зателефонувала Марина. Оля довго дивилася на виклик, перш ніж відповісти.

– Привіт, – голос колишньої подруги звучав невпевнено. – Як ти?

– Нормально, – спокійно відповіла Оля. — Щось сталося?

— Ні, просто… — Марина затнулась. — Знаєш, я багато думала про те, що ти сказала тоді першого січня. І… ти мала рацію. Ми дійсно ставилися до вашої гостинності як до чогось належного.

Оля мовчала, чекаючи на продовження.

— І я хотіла вибачитись, — продовжила Марина. — Ми всі були неправі. Може… може, почнемо спочатку?

— Знаєш, Марине, — повільно промовила Оля, — я теж багато думала. І зрозуміла, що не хочу розпочинати спочатку. Тому що «спочатку» – це означає знову ті самі посиденьки, ті самі очікування, ті самі ролі. Я змінилася. І мені подобається моє нове життя.

— Але ж ми стільки років дружили…

— Так, дружили. І я вдячна за всі добрі моменти, які у нас були. Але іноді стосунки просто себе виживають. І це нормально.

Після розмови Оля відчула остаточне визволення. Немов остання ниточка, що пов’язувала її з минулим життям, обірвалася.

У середині лютого Наталя Петрівна запросила їх на день народження. Невелике, сімейне свято – вона, її чоловік, дочка із зятем та онуками, та сусіди.

— Можна, я принесу фірмовий пиріг? – Запитала Оля.

– Звичайно! – Зраділа сусідка. — А я тебе навчу робити свій яблучний.

Свято вийшло теплим та затишним. Діти грали в настільні ігри, дорослі спілкувалися, обмінювалися рецептами та планами на весняний сезон – виявилося, що Наталя Петрівна має шикарний город, і вона готова поділитися секретами вирощування помідорів.

— Дивись, — шепнув Сергій дружині, коли вони ввечері поверталися додому, — ніхто не напився, ніхто не влаштував скандалу, нікому не довелося стелити диван до ранку.

— І жодної гори брудного посуду, — усміхнулася Оля. — Знаєш, адже це і є справжні, здорові стосунки. Коли всім зручно, коли немає боржників і послуг, коли можна просто бути собою.

Вдома Оля дістала телефон та відкрила папку з фотографіями. Декілька хвилин дивилася на старі знімки з колишніми друзями, потім рішуче натиснула «видалити».

– Ти впевнена? — спитав Сергій, спостерігаючи за нею.

– Абсолютно, – кивнула Оля. — Не можна збудувати щось нове, продовжуючи чіплятися за старе. І знаєш, що? Я нарешті почуваюся по-справжньому щасливою.

Сергій обійняв дружину:

– Я теж. Начебто ми нарешті почали жити своє життя, а не те, на яке від нас чекали інші.

За вікном падав сніг, вкриваючи світ білим покривалом. Оля дивилася на падаючі сніжинки і думала про те, як іноді треба втратити щось звичне, щоб знайти щось справжнє. І як важливо мати сміливість відпустити тих, хто тримає тебе у минулому, щоб звільнити місце для тих, хто готовий іти з тобою у майбутнє.

Минув рік. Грудень знову вкрив їхнє селище снігом, а в повітрі витало передчуття свята. Оля розставляла по вітальні нові фотографії в рамках результат її річного навчання на курсах фотографії. На знімках були дивовижні моменти: заходи сонця над озером, туманні світанки в лісі, перші весняні квіти, осінні пейзажі.

– Краса яка! — захоплено промовила Наталя Петрівна, розглядаючи фотографії. Вони з чоловіком зайшли допомогти із встановленням нової люстри – Сергій давно хотів замінити стару, але всі руки не доходили.

— Це завдяки вам, — усміхнулася Оля. — Якби ви тоді не покликали мене на фотопрогулянку, я б, напевно, так і не наважилася серйозно зайнятися фотографією.

— Зате тепер у тебе вже є свої учні, — підморгнула сусідка.

Це була правда – три місяці тому Оля почала вести невеликий курс з фотографії для початківців. Набралася група із шести осіб, і щовихідних вони вибиралися на фотосесії, вчилися працювати зі світлом, композицією, обробкою знімків.

Сергій спустився зі сходів, витираючи руки:

– Все, люстра на місці. Тепер можна і попити чаю.

За чаєм розмовляли про плани на новорічні свята.

— Ми з чоловіком вирішили влаштувати невелике свято для всієї вулиці, — сказала Наталя Петрівна. — Поставимо ялинку на подвір’ї, зробимо глінтвейн, кожен принесе щось до столу. Діти зможуть пограти у сніжки, дорослі поспілкуються… Прийдете?

– Із задоволенням! – Зраділа Оля. — Я можу організувати фотозону із гірляндами, буде гарно.

— А я допоможу із встановленням ялинки, — запропонував Сергій.

Увечері, коли сусіди пішли, Оля сіла розбирати старі речі у коморі – вирішила зробити передноворічне прибирання. У дальньому кутку виявилася коробка із написом «Новий рік 2024». Там лежали старі гірлянди, саморобні прикраси, які вони колись робили з дітьми Марини та Свєти, фотоальбом із минулорічними знімками.

Оля відкрила альбом і мимоволі посміхнулася – як все змінилося за цей рік. Вона більше не спілкувалася зі старою компанією, лише іноді бачила їх публікації у соціальних мережах. Марина народила третю дитину, Світлана переїхала в інше місто, Паша з дружиною купили нову машину…

– Знайшла щось цікаве? — Сергій присів поряд із дружиною.

— Можна й так би мовити, — Оля закрила альбом. — Знаєш, я тут подумала… Адже ми правильно зробили, що все змінили. Подивися, як багато всього хорошого з’явилося у нашому житті за цей рік.

Сергій обійняв дружину:

— Звісно, ​​правильно. Ти стала фотографом, я нарешті закінчив свою майстерню і навіть почав приймати замовлення на столярню. У нас з’явилися справжні друзі.

– Так, – підхопила Оля. — Пам’ятаєш, як ми влітку з Наталією Петрівною та її родиною на озеро їздили? Просто так без приводу. І як чудово було!

— І як її онуки тебе фотографувати просили навчити.

– І як ти з її чоловіком лазню будував…

Вони помовчали, згадуючи події минулого року.

— А знаєш, що найголовніше? – Раптом сказала Оля. — Ми навчилися цінувати свій час та простір. Навчилися говорити “ні”, коли щось не хочеться робити. Навчилися вибирати, з ким справді хочемо спілкуватися.

— І навчилися бути щасливими вдвох, — додав Сергій. — Пам’ятаєш, як раніше боялися залишитися самі на свята? Здавалося, що обов’язково потрібна велика компанія, шум, веселощі.

– А тепер розуміємо, що щастя – воно в дрібницях. У спільних сніданках, у вечірніх прогулянках, у тому, що можна просто помовчати вдвох.

Оля встала та підійшла до вікна. Надворі починався снігопад, великі пластівці повільно кружляли у світлі ліхтарів.

— Знаєш, що я думаю? – Запитала вона чоловіка. — Про те, що іноді потрібно просто довіритись життю. Рік тому ми боялися змінити все, боялися втратити старих друзів, залишитися одні. А в результаті отримали набагато більше, ніж загубили.

Сергій підійшов до дружини і обійняв її за плечі:

— І тепер ми маємо справжніх друзів. Ті, хто не чекає від нас послуг, не вважає, скільки ми витратили на частування, не ображається, якщо ми хочемо побути одні.

– Так, – усміхнулася Оля. – І знаєш що? Я з нетерпінням чекаю на цей Новий рік. Буде чудово зібратися всією вулицею, без зобов’язань та очікувань, просто порадіти святу разом.

У цей момент задзвонив телефон – Наталія Петрівна надіслала повідомлення до загального чату вулиці: «Друзі! Завтра збираємось о 12:00 прикрашати вуличну ялинку. Приносьте іграшки, гірлянди, гарний настрій. Після роботи – гарячий чай із пирогами у нас у дворі!»

Оля показала повідомлення чоловікові:

— Ось воно – справжнє сусідське, людське спілкування. Без претензій, без образ, без підрахунку, хто скільки винен.

— І головне – за бажанням, а не обов’язком, — додав Сергій.

Вони ще довго стояли біля вікна, дивлячись на сніг і думаючи кожен про своє. А у коробці з написом «Новий рік 2024» залишилися лежати старі фотографії – як нагадування про те, що іноді потрібно відпустити минуле, щоб звільнити місце для майбутнього. І що справжня дружба – це не про зобов’язання та борги, а про щире бажання бути поряд і розділяти радості та смутку один одного.

Попереду був новий рік та нові можливості. І тепер вони точно знали, що щастя – це коли можеш бути собою, коли поряд ті, хто приймає тебе таким, яким ти є, і коли щодня приносить радість просто тому, що ти живеш своє справжнє, щире життя.

Джерело