— Все, досить! Я більше не витримую! – кинула журнал на диван і підійшла до дзеркала. У квартирі панувала тиша, лише моє глибоке дихання заповнювало простір. Я вдивлялася у своє відображення, ніби намагалася знайти відповіді на свої запитання.

— Чому всі довкола щасливі, створюють сім’ї, а я все ще одна? – мої очі блищали від розпачу та заздрості. Відображення в дзеркалі видавалося втомленим, хоча я добре знала: вигляд у мене чудовий. Висока, струнка, із доглянутим волоссям, відмінною освітою та знанням кількох мов. Та все ж самотність була моїм постійним супутником.

Марта, моя найкраща подруга з університетських часів, завжди здавалася мені прикладом успіху. Вона ніби сяяла особливим світлом, притягуючи до себе людей. Викладачі захоплювалися її знаннями, однокурсники – її харизмою, а я… я лише дивилася їй услід, намагаючись наздогнати.

— Чим вона краща за мене? – промовила я, не відводячи погляду від дзеркала. – Я ж ні в чому їй не поступаюся!

Спогади про наші зустрічі змусили мене стиснути кулаки. Як вона гордо демонструвала обручку з діамантом, як хвалилася своїм чоловіком Ярославом. А він, суворий і консервативний, завжди дивився на мене зверхньо, ніби я була не гідна навіть його уваги.

— Я знайду спосіб, як поставити її на місце, – вирвалося з моїх уст несподівано навіть для мене. Думка про помсту осіла в моїй голові, немов важкий тягар. Я знала її секрет. Те, що вона ретельно приховувала: дитина, яку залишила у своїх батьків і про яку навіть Ярослав не здогадувався.

— Ось воно, – прошепотіла я. – Її “ідеальний” світ впаде.

І він впав.

— Ти чула? – запитала мене Аня, наша спільна знайома, коли ми зустрілися у кафе через кілька тижнів.

— Що саме? – я вдала, що не розумію, хоча чудово знала, про що йдеться.

— Ярослав дізнався, що у Марти є дитина. Вона приховувала це від нього, і він пішов від неї! Уявляєш, який скандал?

— Не може бути… – я майстерно зобразила здивування, хоча всередині мене переповнювала радість. План спрацював, і тепер Марта залишилася без чоловіка, без обручки, без своєї “ідеальної” історії.

— Вона цього не заслуговувала, – тихо сказала Аня, дивлячись на мене з осудом. – Я думала, що ви були подругами…

— Подругами? – я лише гірко посміхнулася. – Це давно в минулому. Кожен має відповісти за свої помилки.

Минуло десять років. Одного дня я сиділа на лавці у парку, розмірковуючи над своїм життям, коли побачила знайому постать. Марта. Вона йшла повільно, майже прозора, ніби життя витягнуло з неї весь колишній блиск.

— Марто? – покликала я, не втримавшись.

Вона зупинилася й глянула на мене. Її погляд був спокійним, без емоцій, але водночас пронизливим.

— Привіт, Олеся, – тихо сказала вона. Її голос був спокійний, але в ньому відчувалася втома.

Моє серце стиснулося. Щось у її погляді змусило мене відчути тягар провини, яку я ховала всі ці роки.

— Як ти? – видушила я з себе.

— Живу, – коротко відповіла вона, але за цим словом ховалося щось більше.

— Марто… – я зробила крок до неї. – Пробач мені… за все.

Вона довго дивилася на мене, ніби бачила мою душу наскрізь. Я чекала на осуд, але замість цього вона тихо зітхнула.

— Я пробачила тебе давно, – сказала вона, – але чи зможеш ти пробачити саму себе?

Її слова відгукнулися в мені болем. Я стояла й дивилася, як вона повільно віддаляється. Залишаючи мене наодинці з моїми думками та гірким усвідомленням, що помста не принесла мені ні радості, ні спокою. Лише пустоту, яку нічим не заповнити.

Тепер я сиджу перед тим самим дзеркалом, у якому колись шукала свою перемогу. Але бачу там лише жінку, яка втратила все: подругу, себе і, зрештою, шанс на краще життя. І лише одне запитання не дає мені спокою: чи могла я стати щасливою, якби не дозволила заздрості отруїти моє серце?