Марина була роздратована. Її чоловік знову не радиться з нею! Але на цей раз її терпець майже урвався. Як можна було забрати свекра з села та перевезти до їх квартири? Ну добре, місця багато, кімната для нього є. Та це ж такий клопіт!

Дід Іван все розумів, та намагався не заважати дітям та онукам. Він цілими днями сидів у своїй кімнаті, дивився телевізор чи дрімав.

Марина розуміла, що дід Іван вже не може за собою дивитись, але була не готова взяти на себе всі клопоти за ним. До щоденних справ додалось ще більше прибирання та прання. Ще й страви доводилось готувати, щоб дід Іван міг їсти.

— Тату, через силу звернулась до свекра Марина, Вам щось купити з одягу? У вас сорочка порвалась, давайте я зашию.

— Не треба, доню. – Відповів дід Іван.

— Чи може на прогулянку підемо?

— Я не хочу…

Дід Іван не хотів бути тягарем для свого сина та його сім’ї, тому відмовлявся від усього, що йому пропонували. З часом, на нього перестали звертати увагу й, навіть, заходити до його кімнати.

Онуки взагалі не цікавились дідусем, від чого йому ставало ще гірше. Коли вся сім’я розходилась на роботу чи навчання, дід Іван сидів і довго думав. Сльози кожен раз накочувались на його очі, і він жалів себе, що опинився у таких обставинах.

Повертатися до себе він не міг, адже йому важко було за собою доглядати. І ще важче залишатися у будинку, де на тебе ніхто не звертає увагу.

Нікому не побажаю такої старості.