Валя підняла очі й тяжко зітхнула. Звісно, хто ж іще міг це бути, як не Василь Никифорович, їхній доблесний дільничний.

Бездомні, як правило, з поліцейськими не дружать. Однак це була зовсім інша ситуація. Никифорович часом ганяв їх по закутках, але завжди за справу.

Він опікувався великим районом і часто знаходив їм якусь підробітку, допомагав, чим міг.

У їхній компанії було семеро людей, таких, як Валя, бездомних. Самотужки не вижити, та й веселіше, коли людей більше.
Але щойно у них з’являлася хоч копійка, їх одразу тягнуло на пригоди. Никифорович кожного разу це передчував і, як чорт із табакерки, з’являвся.

— Ти знову тут, Василю Никифоровичу? — Валя покірно опустила голову і дивилася йому під ноги.

— Що робиш?

— Нічого, просто сиджу, — відповіла вона. — Та не чіплялася я до перехожих, Василю Никифоровичу. Всього сто гривень попросила, ну я ж нічого не вимагала. У Ваньки вчора ювілей був, трохи посиділи, ну і як це водиться, перебрали. Сьогодні всім кепсько. Здоров’я б підправити. Я у них просто запитала.

— Ванюша ваш уже всі мізки пропив, ще б він пам’ятав, коли у нього день народження. У вас що не день, то ювілей. Звідки гроші на гульню взяли? — запитав дільничний з усмішкою, а Валя аж ногою тупнула.

— Все чесно, Василю Никифоровичу. Михайлик і Ванька цілий день вчора дрова в приватному секторі перекладали. Їм заплатили і ще магарич додали за швидкість. Та ось тобі хрест, у нас і випити толком не було.

— Ну ви даєте, у людини ж ювілей був, а ви на суху, — сказав дільничний. — Дограєтесь, всіх відправлю за призначенням.

Валя з полегшенням зітхнула, бо Никифорович зазвичай після цих слів ішов, але сьогодні він був якийсь дивний, і це її непокоїло.

— Слухай, Валентино, — раптом сказав він. — Ти нічого підозрілого не помічала? Ви ж усе бачите, може, хтось із ваших щось говорив?

Валя напружила залишки своїх мізків.

— Та ні, нічого не помічала і не чула. Усі метушаться, бігають. Що трапилось?

— Та нічого особливого, — зітхнув Василь Никифорович і махнув рукою. — Але якщо щось підозріле побачиш — одразу до мене.

— Що, прямо додому? — з усмішкою перепитала Валя.

— Вночі, вдень — не важливо! Кулею до мене, — огризнувся дільничний.

— А кажеш, нічого не сталося, — з недовірою продовжила Валя, але дільничний, невдоволено махнувши рукою, пішов далі.

Валя задумалася. Вона бачила його таким стривоженим лише одного разу — років п’ять тому. Тоді хтось під виглядом соціальних працівників заходив до самотніх бабусь і обкрадав їх. Якщо хтось пручався чи здіймав галас, то по голові — і до комірчини або туалету. Спіймати ніяк не вдавалося, хоча й було зрозуміло, що це хтось свій, адже він знав, коли старенькі залишаються вдома самі без родичів.

Тоді, коли відбувалися ті справи зі старенькими й крадіжками, Никифорович, як і зараз, був натягнутий, як струна. Зрештою, того злодія все ж упіймали, і виявився це онук однієї з бабусь. Гад сидів під носом, прямо біля під’їзду, ще й поруч із власною бабусею. Його бабуся була ні до чого.

Тоді дільничному допомогла компанія таких же бездомних, і особливо запам’ятався Сергій.

Одного разу Сергій помітив підозрілого чоловіка, який увечері виходив із під’їзду, тягнучи щось важке. Він одразу вирішив простежити за ним і тут же повідомив дільничному. Так і впіймали його на гарячому. За допомогу Сергія подякували й запропонували пройти курс лікування від алкоголізму. Він погодився, не вагаючись. Тепер кажуть, що він зовсім зав’язав і повернувся до родини. Складно було, але сім’я втрималася. Тепер Сергій — зразковий чоловік і батько.

Валя задумалася. А чи змогла б вона почати інше життя? Це навряд. У неї ж родини немає, повертатися нікуди. Донька, правда, є, але вже 15 років Валя про неї нічого не знає. Донька зреклася такої матері.

Валя, не витримавши постійних докорів, пішла з дому. Так, випивала вона, хоч і не надто сильно. А коли трохи хильне від чоловікових побоїв чи з образи на весь світ, то дочка замикалася в кімнаті, ще й сварилася при цьому. Горілка туманила мізки й плутала думки, от і вирішила Валя, що з такою донькою їй не ужитися. Так і поневірялася, нікому не потрібна.

Того дня Василя Никифоровича наче підмінили. Дьорганий, злий — таке траплялося рідко. Усьому виною були нові переселенці, які, на Валин погляд, і спричинили цей безлад.
Нещодавно, десь три місяці тому, на його дільниці оселилася нова родина — приїхали цілим кланом. З ними була молода жінка. Казали, дружина когось із них. Виглядала дивно, ніби не в собі. Вона була вагітною й через кілька місяців народила. Василь кілька разів бачив її з візочком. А вчора стало відомо, що вона зникла разом із немовлям.

Напередодні він уперше заглянув до переселенців додому. Здивувався. Стільки людей на квадратний метр, а в них чисто, порядок, усе благополучно. Стереотипи часто призводять до хибних висновків — думаєш, що переселенці крадуть чи влаштовують безлад, але тут усе було зовсім не так.

Голова сім’ї прочитав думки Василя й усміхнувся:

— Думаєш про нас усіх погано, але не всі ми такі. Багато хто прагне до кращого життя. Я теж хочу, щоб мої діти вчилися, жили добре. Ми переїхали сюди через бізнес. Батько Аміни був проти, людина він недобра. Ми намагалися з ним по-доброму домовитися, гроші пропонували, як у давнину калим, але він дочці жениха знайшов і заявив, що заміж піде тільки за нього. Аміна доросла, вирішила поїхати з нами. Але той жених… Думаю, це його рук справа. Перед від’їздом він її підстеріг і побив. Аміна потім надовго в лікарню потрапила, до кінця не відновилася. Страхи її замучили, довго на таблетках була. Дізнавшись, що вагітна, вона дуже переживала за дитину. І от зникла. Вийшла на прогулянку, а за пів години її вже не було. Не знаємо тепер, ні де вона, ні де мій онук. Допоможіть, Василю Никифоровичу.

Усі поліцейські перерили все навколо, підняли все догори дном, але жодних слідів жінки чи дитини так і не знайшли. Запити надіслали до міста, де вони раніше жили. Василь зрозумів, що тому жениху так нічого й не пред’явили, хоча й було зрозуміло, що без нього не обійшлося.

Тим часом Валя вирішила трохи «оздоровитися» — пішла шукати по району, чи не викинув хто чогось цінного. Усі впевнені, що на звалищі нічого немає, але часом трапляються такі знахідки, які ще можна продати й непогано заробити.

Валя попрямувала в бік нових сусідів. Як це часто буває, люди, переїжджаючи на нове місце, намагаються позбутися всього непотрібного від колишніх господарів.

Вона вже здалеку помітила, що на місці сміттєвих баків виросла ціла купа непотребу, а яскраві контейнери майже повністю погребли під завалами. Нові мешканці швидко перетворили це місце на склад незрозуміло чого. Тут були старі шафи, стільці, пакети, і навіть дитячі іграшки.

Валя заглянула за одну із шаф і побачила там візок. Не могла повірити своїм очам:

— Ото люди! Цей візочок можна було б дорого продати. Річ справді варта!

Коли вона потягнула його до себе, то помітила, що всередині лежить згорток. Можливо, діти гралися та забули ляльку.

— Тільки б ніхто не подумав, що я це вкрала, — пробурмотіла Валя.

Згорток раптом ледь піднявся і видав тихенький писк. Валя відсахнулася, але потім знову нахилилася над візочком.

— О Боже, він живий, справжнє немовля! — видихнула вона.

Малюк більше не пищав, вона його трохи потрясла, але він мовчав. Валя зрозуміла, що справа погана.

— Як же так, бідолашний? Хто міг так вчинити?

Миттєво протверезівши, Валя порилася навколо і знайшла в тому ж візку пляшечку.

— Ось, тримай, тут якась водичка, — прошепотіла вона. — Так, холодна, але хай хоч так…

Малюк трохи посмоктав воду й заплющив очі. У її голові знову пролунали слова Василя Никифоровича: «Якщо щось помітиш, одразу йди до мене, у будь-який час!»

На вулиці починало темніти. Валя спробувала витягти коляску, але та застрягла. Тоді вона обережно взяла на руки дитину, в одному з пакетів відкопала зім’ятий плед, закутала малюка і щодуху побігла.

Бігти було важко. Ноша незручна, а вчорашня гулянка відгукувалася тремтінням у всьому тілі. Вже через сто метрів вона вся змокла від поту, але зупинятися не збиралася.

Ось і будинок Никифоровича. Світло не горіло, але це її не зупинило. Валя щосили затарабанила у вікно, по рамі.

Загавкав великий пес, який кинувся до неї, натягнувши ланцюг, але Валя не звернула уваги. На ганок вибіг дільничний у домашньому халаті:

— Що сталося?

— Никифорович, немовля на смітнику знайшла, — прохрипіла Валя, переводячи подих.

Побачивши дитину на її руках, дільничний тут же скомандував:

— У хату, швидше! Зіно! — гукнув він, коли Валя зайшла у передпокій.

Жінка, яку Валя раніше не бачила, виявилася молодою і привабливою.

Зіна обережно взяла немовля, поклала на диван і почала обтирати його рушником. Малюк тихо запищав. Дівчина метнулася на кухню й повернулася з пляшечкою води та сумішшю.

Валя не встигла здивуватися тому, що в них усе під рукою, як з іншої кімнати почувся плач немовляти. Зіна знову кинулася туди, потім повернулася з телефоном і почала щось пояснювати медикам.

Василь Никифорович спочатку зателефонував своїм колегам, а потім тим самим сусідам-переселенцям, у яких він нещодавно був. За кілька хвилин вони майже всі гуртом приїхали. До будинку увійшов молодий темноволосий чоловік, а за ним — глава сім’ї. Він підтримував стару жінку.

— Бабусю, він зовсім слабенький, — сказав молодий чоловік. — Очей не відкриває.

Старенька махнула рукою, проганяючи його від дитини, сіла поруч, поклала руки на малюка й почала щось нашіптувати. Зіна, Валя та Василь дивилися на це, боячись вимовити слово чи видати хоч якийсь звук. Нарешті бабуся прибрала руки й усміхнулася:

— Жити буде, все налагодиться.

Малюка відвезли до лікарні. Молодий батько був проти, але бабуся глянула на нього суворо:

— Дозволь їм подбати про нього. І сам їдь.

Пізніше Валю допитали приїжджі поліцейські й сказали, що вона може йти. Усі на той час уже розійшлися, і вона, заспокоївшись, сиділа з чашкою чаю, яку їй запропонувала Зіна.

Старша переселенка звернулася до Зіни:

— Чого переживаєш? Не хвилюйся, ти добре діло зробила, а добро завжди повертається добром. Досить про дурниці думати. Твій чоловік хоч і серед людей, але дивиться тільки на тебе.

Зіна трохи зніяковіла, але потім вдячно усміхнулася старенькій. Валя підвелася:

— Дякую і вам, — сказала їй бабуся.

Відчуття у Валі було дивне й неприємне, наче хтось нишпорить у неї в голові, але вона мимоволі підійшла ближче.
— Ти знайшла нашого хлопчика. Дякую тобі. Думаєш, у тебе все добре, але ти й не знаєш. Твої рідні страждають без тебе. Вони взагалі не знають, чи ти жива, а так не можна.

Валя вперто стиснула губи.

— Це через пияцтво, воно душу твою вивернуло й усе з неї витрусило. Порожньо там у тебе. Треба наповнити, — продовжила жінка. — Ось, візьми цукерку.

Вона подала Валі маленьку карамельку.

Валентина, не задумуючись, з’їла цукерку, але все ж запитала:

— Солодощами наповнювати чи чимось суттєвішим? Може, й випити дасте?

Василь Никифорович показав їй кулак, а старенька розсміялася:

— Арбі, дай їй грошей. Вона дитину повернула, від душі дай.

Побачивши пачку купюр, яку простягнув їй літній переселенець, Валя миттю вискочила на вулицю й побігла по «ліки» до магазину, поки той не зачинився. Зупинилася біля вітрини й побачила своє відображення. Уся брудна, опухла, розпатлана.

Довго Валя дивилася на своє відображення, потім розвернулася і пішла від магазину. Всю ніч вона просиділа біля річки, роздумувала, згадувала, плакала.

На світанку, коли на вулиці ще було безлюдно, вона ретельно вмилася в річці та вирушила на ринок. Купила капці, спідницю, сорочку й довго думала про гребінець, зрештою взяла його. З грошима тепер проблем не було, тому вона попрямувала до прилавків із цукерками та набрала цілий пакет.

Чим ближче підходила до будинку, де жила раніше, тим сильніше тремтіли її коліна. Постояла біля під’їзду, оглянулася, але не наважилася увійти. Згорбившись, ніби її щось пригнічувало до землі, вона вже розвернулася, щоб піти.

— Мамо!

Валя зупинилася, почувши рідний голос, і повільно обернулася. До неї бігла дочка, а за нею — внучка, якій було вже років десять, не менше.

— Мамо, це ти!

Дочка обійняла Валю, і та, не стримуючи сліз, повисла на шиї у дівчини, цукерки вислизнули з її рук. Внучка кинулася до них і теж почала обійматися.

Через пів року, прогулюючись у парку, Валя натрапила на Василя Никифоровича, який спершу її не впізнав.

— Никифорович! — тихо покликала вона.

Він зупинився, обернувся і, придивившись, вигукнув:

— Валя Лебедєва? Невже це ти?

Вона з гордістю розповіла про зміни у своєму житті. Пів року Валя сумлінно працювала прибиральницею, заробляла гроші, не торкаючись до пляшки. З дочкою вдалося налагодити стосунки, зять став їй другом. А внучка була для неї справжнім скарбом. Після короткої розмови Никифорович зізнався, що радий за неї, і Валя бачила, що це щиро.

— Скажи, Никифорович, а як там та жінка, ну, чию дитину я знайшла?

Він усміхнувся:

— Вона тебе шукає, хотіла подякувати.

Того ж дня, як знайшлася дитина, все з’ясувалося. Виявилося, що той жених Аміну і ховав. Її батько був винен тому хлопцю велику суму, тож він вирішив розрахуватися таким чином. А зараз життя і викрадача, і його батька сильно змінилося. Тепер вони обоє працюють на благо держави, правда, топтати казенні чоботи їм доведеться ще років десять.

— Живи щасливо, Валентино. Сподіваюся, твоє бунтарство вже минуло.

— Так, як рукою зняло. Видно, цукерка в тієї бабусі була якась цілюща.