Ганна Петрівна дивилася на себе в дзеркало, її відображення було похмурим, бліде обличчя, втома, все це зовсім не прикрашало колись симпатичну жінку. Довга недуга її виснажила, вона вже багато чого перепробувала, але нічого не допомагало. Вона озирнулася на всі боки. Самотність стала її постійним супутником. Телефонний дзвінок трохи зупинив її сумні думки.

– Мамо, привіт, як твої справи? – пролунав у слухавці схвильований голос сина.

– Потихеньку, – сумно відповіла жінка.

Вона щоразу раділа, коли дзвонив її син. Він жив далеко від неї, багато кілометрів поділяли цих рідних людей. Вона не хотіла скаржитися синові на її нелегке життя, у нього була сім’я, робота, і зайвий клопіт був йому ні до чого.

– Мамо, я хочу тебе забрати до себе, будинок у нас великий, місце вистачить для всіх, а свіже повітря піде тобі на користь, – радісно запропонував син.

– Іване, а як же Марійка, чи не буде проти твоя дружина, якщо я оселюся у вас? – хвилююче поцікавилася жінка.

– Що ти мамо, вона сама запропонувала забрати тебе до нас, – відповів Іван.

Ганна Петрівна полегшено зітхнула.

– Добре синку, я подумаю, мені потрібен час, – подумавши, відповіла мама.

На другий день до Ганни Петрівни прийшла сусідка, вона любила розпитувати у подруги, що і як у неї в житті.

– Таня, я подумую поїхати жити до сина, тут мені одній зовсім погано, а там може полегшає, все ж будинок у них замістом і ліс поруч, – розповіла жінка.

– Що це ти надумала, кому ти там потрібна будеш, їм там своїх справ вистачає, а старі зараз нікому не потрібні – невдоволено пробурчала сусідка.

Жінка задумалася, а може й справді не варто їм заважати.

За кілька днів вона зателефонувала синові і сказала, що не поїде до них жити. Іван, сумно зітхнувши, нічого не відповів. Йому дуже хотілося допомагати матері, але так далеко їздити часто не міг.

Минув тиждень, у будинку пролунав дзвінок, на порозі стояв Іван. Він приїхав не сам, а з донькою. Дівчинка радісно підбігла до бабусі та почала натхненно розповідати новини. Ганна Петрівна згадала свого сина в дитинстві, ті ж очі, та ж весела усмішка, а у внучки ще були кумедні косички, спогади молодості підняли настрій літній жінці.

Іван стояв у кімнаті, було душно, він оглядався на всі боки, навколо було похмуро, запилені вікна ледь пропускали світло, крізь кватирку чути шум машин, просто поряд з будинком проходило шосе. Йому стало дуже прикро, що його мама живе в таких поганих умовах.

Іван вирішив розповісти мамі про те, як вони живуть. Він розповів якийсь затишний і великий будинок у них, а довкола чудова природа, річка, його дружина розводить кізочок і вся родина їсть свої молочні продукти.

– Мамо збирайся, ми приїхали за тобою, – серйозно сказав син.

Ганна Петрівна поволі, почала збиратися.

Дорога була довгою, але цікавою, жінка з цікавістю спостерігала, як повз неї проносяться ліси, поля, симпатичні будиночки, квітучі сади.

Так непомітно вони доїхали до хати.

Ганна Петрівна вперше побачила їхнє житло, вона була здивована, який гарний і великий будинок збудував її син. Вони зайшли всередину, Марія привітала свекруху і провела її до кімнати. Тут було світло та затишно, весь інтер’єр був виконаний у її улюблених тонах, блакитний із бежевим. Вона сердечно подякувала невістці і вони разом пішли вечеряти. Вечеря виявилася вишуканою, цікаві та смачні страви красиво стояли на столі. Давно Ганна Петрівна так смачно не їла.

Пізніше прийшов молодший онук, і всі разом весело грали з грайливим рудим котиком. На ранок Марія запропонувала разом піти прогулятися та вивести кізочок на пасовище.

Ганна Петрівна побачила цих білосніжних тваринок, захоплення охопило жінку, вона згадала, як у дитинстві пасла з бабусею кіз.

– Марійка, а дозволь мені погуляти з кізочками, я впораюся, – попросила жінка.

– Спробуйте Ганно Петрівно, – запропонувала невістка.

Жінка гуляла з тваринами та милувалася чудовим краєвидом. Їй сподобалося це заняття.

Наступного дня онуки повели бабусю показувати своє улюблене місце, це був дитячий майданчик, діти весело грали, а дорослі сиділи на дерев’яних лавках, розставлених довкола.

Ганна Петрівна теж присіла, з нею почали знайомитись місцеві жінки і з цікавістю слухали нову людину. Ганна Петрівна поскаржилася на недугу, тоді місцева жінка запропонувала їй якісь трави і вже надвечір, вдома, на столі, заварювався ароматний трав’яний чай. Жінка швидко пішла на поправку, вона не вірила своєму щастю, їй дуже добре жилося в цьому чудовому місці зі своїми рідними людьми.

– Ось воно щастя, її пізнє щастя, – думала Ганна Петрівна.