Ганна прасувала речі, коли чоловік прийшов із роботи. Жінка швидко вимкнула праску і пішла зустрічати його.

– Привіт, коханий! Як день минув? Вечерятимеш? – привітно запитала Ганна в чоловіка, поки той вішав куртку в шафу.

– Ганно… Я тут це… Хочу поговорити…

– Що сталося? Ти якийсь дивний…

– Тобі Віра не дзвонила ще?

– Ні. А Віра тут до чого? – Ганна нічого не розуміла.

– Коротше … Твоя подруга бачила мене з іншою жінкою. І я вирішив, що вже мала повідомити про це…

– З якою ще жінкою, Володя?

– З Ніною. Колега моя. Розумієш, мені здається, я закохався… Ми сиділи в кафе, Віра зайшла і побачила, як ми обіймалися…

Ганна сіла на стілець. Закохався… У Ніну… Що за новини?

– І що тепер? Підеш до неї?

– Не знаю. Мабуть. Вона самотня жінка, дітей немає, живе у своїй квартирі.

– І давно у вас кохання?

– Ну… Місяць десь… Вона нещодавно до нас прийшла. Стала фліртувати, ну я і не встояв… Ти ж відмовляєш мені постійно в цій справі, а я чоловік, розумієш, от і піддався…

Ганна голосно засміялася. Володя з подивом подивився на дружину.

– Я щось смішне сказав, Ганно? Не зрозумію, ти радієш, чи що?!

– Чому ж не порадіти за чоловіка? Раз таке кохання… Значить так. Збирай речі та вмотуй до Ніни цієї. Якщо ти такий голодний. Добре, що має свою квартиру. Є де жити. Квартира ця моя, знаєш, нічого тобі не світить.

А я поживу одна, на своє задоволення! Донька наша Світлана заміжня, все добре у неї, слава Богу.

На розлучення подавай, одразу все підпишу! Гроші, які ми відкладали на ремонт, я залишу собі як моральну компенсацію. Машину тобі. Начебто все… Ну чого ти стоїш, йди валізу збирай, Ніна чекає, напевно…

– Нічого не розумію! Ти так спокійно говориш про це! Ганно! Від тебе чоловік іде, алло!

– І що? Я повинна в плакати, уткнувшись у подушку, чи що? Ще чого! Ідеш – йди, нікого тримати не стану! Тридцять два роки прожили разом, а що я хорошого від тебе бачила? Вічно вдома немає, то на роботі, то на рибалці з друзями, то спиш. Жодної радості від сімейного життя не було.

Ти подивися на себе! Пузо стирчить, лисина блищить, теж мені, Казанова… І що Ніна в тобі знайшла? І як чоловік ти… Так собі. За мною бігає один товариш, симпатичний такий, постійно купує щось і дарує, приємний чоловік, самотній. Відповім йому взаємністю тепер.

Відпустку візьму і поїдемо на курорт. В Карпати. Там така природа, повітря… З новим чоловіком розпочну нове життя!

Володимир дивився на щасливе обличчя дружини і мало не плакав. Йому було прикро, що вона так спокійно відпускала його, ще й радіє, мріє про іншого чоловіка.

– Ганно, я в шоці! Думав, зараз прийду додому, ти вся в сльозах, бо Віра повідомила, а ти, виявляється, нічого не знала. І тепер сяєш як мідний таз… Дивна ти жінка, проте!

І що то за чоловік там бігає за тобою? Він в курсі, що ти одружена?!

– У курсі, звісно! Я, на відміну від тебе, ніколи не зраджувала! Але тепер я вільна жінка, і робитиму все, що захочу!

– Ганно, ти що, мене не любила, виходить…

– Любила, звісно. Але з роками кохання зникло, як і в тебе. Отже, розходимося і починаємо нове життя!

Володя пригнічено пішов діставати валізу з шафи. Начебто радіти треба, дружина без сварки відпустила, але якось було не радісно на душі. Залицяльник там у неї, на курорт поїдуть… Ну, що тепер, сам кашу заварив… Ніна зрадіє, мабуть, що до неї прийде. Сюрприз зробить.

– Все, Ганно, зібрав речі. Ну, я пішов…

Володимир стояв у коридорі з валізою. Розгублений. Ганна аж засміялася, так безглуздо він виглядав. Жаль.

Раптом пролунав дзвінок у двері. Володимир відчинив. На порозі стояла Віра, подруга Ганни.

– О, Володя, привіт. Ганна вдома?

– Привіт, Віро. Вдома, заходь.

– А ти куди це зібрався, з валізою?

Віра із пакетом у руках зайшла до квартири.

– Віро, привіт! Заходь, якраз вчасно…

– Ганно, ну я пішов…

– Іди – іди, Володя. Щастя та кохання вам з Ніною!

Двері тихенько зачинилися, Володимир пішов.

– Ганно, що відбувається? Вже знаєш усе, виходить?

– Знаю, Віро. Сам розповів…

– А я якраз прийшла просвітити тебе, що бачила його з дамочкою… І пляшку твого улюбленого ігристого принесла…

– Дякую! Те, що потрібне! Проходь на кухню, зараз відсвяткуємо цю справу!

– Ганно, ти така спокійна… Адже чоловік зрадив, і пішов до іншої…

– А що я можу вдіяти. Мені теж, якщо чесно, набридло вже таке життя. Чужі ми стали. Кожен сам собою… А життя минає. Почнемо все із чистого аркуша. У мене на прикметі є один чоловік, подобаюся йому. Звати Сергій…

Минуло півроку.

Ганна несла пакет із продуктами. Робочий день закінчено, ноги гули. Як же вона втомилася… Через кілька днів доньку виписують із пологового будинку, треба онукові купити подарунок, і себе впорядкувати до виписки, сходити в перукарню, манікюр оновити.

Із Сергієм у неї нічого не вийшло. Різні вони виявилися, нічого спільного. З колишнім чоловіком майже не спілкувалися, кілька разів тільки з приводу розлучення. Чи скучала вона по ньому?

Сумувала… Особливо вечорами та у свята. Начебто і з ним було не весело, але жива людина в будинку, в принципі, вони й не сварилися особливо ніколи. Просто охолодження в стосунках настало. Роздратування один на одного.

А тепер і поговорити нема з ким. У доньки своє життя, подруги всі сімейні, мама тільки на недуги скаржиться, нічого більше не цікавить.

– Ганно… Привіт.

Ганна озирнулася і побачила Володю. Він ішов до неї з квітами в руках.

– Привіт, Володя. А ти чому тут?

– Та ось, вирішив привітати тебе з онуком… Ти ж бабуся тепер…

– А ти дідусь!

Вони засміялися.

– Зайдеш? Поговоримо хоч…

– З радістю, Ганно…

А потім вони пили чай із варенням, і довго розмовляли. Володимир розповів, що з Ніною не живе давно, не зрослося.

– Знаєш, закоханість швидко минула, коли почали жити разом. Вона гарна жінка, та не моя. Звички різні, поняття. Відразу це не видно, поки зустрічаєшся, все в рожевому кольорі.

Живу в орендованій квартирі. Не хочу ні з ким знайомитись. Часто про тебе думаю. Чому так все склалося? Це я винний. Мало уваги приділяв, і зрештою розвалив родину… Ганно, пробач…

– Володя, ми обидва винні. У мене, до речі, теж не склалося з новими стосунками…

– Я на виписку онука прийду, ти не проти? Світлана запросила. Не уявляю навіть, як це бути дідом…

– Я теж бабусею вперше стала. Нічого, навчимося…

Через кілька днів вони радісно няньчили онука, розчулювалися його маленьким пальчикам, крихітному носику, згадували яка дочка була маленька. І так було тепло на душі. Вони сім’я, всі поряд…

Додому пішли разом. Вирішили спробувати розпочати все спочатку. А потім була поїздка в Карпати. У відносинах з’явилися нові нотки романтики, як у молодості.

– Ганно, дякую, що дала другий шанс. Я не підведу, обіцяю.

– Давай нічого не загадувати, просто жити. А час покаже…