Осінь знову осінь, ще одна осінь її самотності. Тоді була така ж осінь, коли Ганна, дуже заслабла.

Видужувала довго, але все обійшлося, тільки на все життя залишилася неприємні спогади.

Допомогли батьки і син Миколка, частинка її коханого чоловіка.

Багато років приходить Ганна на стару лавку в парку, навіть розмовляє з нею, як зі свідком усього її життя та першого побачення з Петром. Вона за будь-якої погоди приходить сюди.

Їй вже сорок з лишком років. З кожним роком дорога до лавки Ганні здається довшою, частіше зупиняється перепочити. Відпочине і піде далі до лавки…

Сьогодні знову йшов дрібний дощ, Ганна, не зважаючи на все сіла на мокру лавку, гілки дерева погано прикривали її від дощу.

Але Ганна вже поринула у сумні спогади…

…Минуло багато років, а серце відпускати не хоче, все тягне в той далекий час, коли щасливішої за Ганну не було нікого в цілому світі!

Їй здається, що Петра вона любила прямо з дитсадка, їй так здається. Він кохання всього її життя, вона переживала, мріяла, у школі кидала на нього погляди, плакала ночами. Варто їй заплющити очі, як його образ постає перед очима, або як відображення в дзеркалі з’являється в темряві. А Петрик ніколи не звертав на неї уваги, навіть жодного разу не посміхнувся їй.

З іншими дівчатами у класі він жартував, загравав, а вона осторонь, вона йому була байдужа…

Ганна вчилася добре, була найкращою ученицею в класі. Найкращою, але не для нього. Йому байдуже було, хто і як навчається, тим більше Ганна.

Якось у старших класах вона почула на перерві, як Петро освідчується в коханні Каті, обіцяючи після армії одружитися з нею, аби вона дочекалася його.

Але Катруся сміялася, і чекати зовсім не обіцяла, а просто сказала:

-Ну, Петрику, не знаю, не знаю… Навколо стільки хлопців симпатичних, а я повинна сидіти вдома і чекати на тебе? А-ха-ха, – і пішла від нього.

Ганна бачила, що Петру стало прикро, почервонілий, він різко розвернувся і пішов. Їй дуже хотілося підійти до нього і заспокоїти:

-Петрику, не хвилюйся, я на тебе чекатиму. Я обов’язково дочекаюся.

Але цього не сталося, Ганна перша не могла підійти до нього. На випускний вечір раптом Петро вперше звернув увагу на неї. Ганна була в красивій кремовій сукні з широким поясом і таких же світлих туфельках на каблучці. Вона виглядала ніжно та романтично, Петро навіть зупинився і довго дивився на неї.

-Ого, Ганна, як це я раніше тебе не помічав? Яка ти ніжна і гарна. Ні ти не Ганна, ти Ганнуся, схожа на королеву.

Ганна була щаслива, щоки почервоніли, вони танцювали, він тримав її за руку. Коли прийшов на побачення, довго говорив про те, як він не міг помітити її раніше серед усіх.

-Ганно, я не бачив нічого, і не бачив золота серед піску. Я любитиму тебе вічно, ти тільки вір.

Ганна танула від його слів, вона вірила йому, як собі, і теж зізналася, що давно його любить. Кохання її сильне і вічне.

-Петрику, ти не хвилюйся, я тебе обов’язково дочекаюся, я вчитимусь і чекатиму на тебе. Ти пам’ятай, що без тебе цей світ мені не цікавий, без тебе порожньо…

…І справді вони були щасливі. Ганна дочекалася його, вони побралися. Дарували одне одному любов і ніжність, світанки та співи птахів. Дев’ять років щастя втрьох, Петро, Ганна та їх синочок Миколка. Здавалося, що їхнє щастя ніколи не закінчиться, що воно не має часу, воно вічне.

Але доля внесла свої корективи. Колишня однокласниця Катя повернулася до міста після розлучення із чоловіком. Повернулась до батьківського дому. Не минуло й тижня, як вона на очах у всіх почала зустрічати Петра по дорозі з роботи. Обіймала і казала, що любила і любить тільки його одного. Петро опирався, як міг:

-Катя, я люблю свою дружину і сина, і не збираюся через тебе втрачати сім’ю. Іди і не турбуй мене.

Але Каті треба було знати, якщо вона вже вчепилася, то не відступить. Як відомо, «вода камінь точить». І невдовзі він вже не міг від неї позбутися.

І одного разу не прийшов ночувати додому. Ганна знала, що Катя не дає проходу її чоловікові, але сподівалася на нього, вірила йому.

Вона бігала весь вечір і всю ніч по квартирі, не могла заснути, вона знала, що Петро з нею, з Катькою. Вона це відчувала прямо кожною своєю клітиною. Бігти до суперниці їй не дозволила гордість.

Вранці Ганна з хорошим настроєм пішла на роботу. Повернулась вона увечері з важкими пакетами продуктів. А що? Вона хотіла своєму Петрику пиріжечків смачних посмажити.

Ганна зайшла в коридор і застигла. В квартирі було якось порожньо й тихо!

Вона швидко роззулася і відкрила двері в кімнату.

Ганна глянула туди і не повірила своїм очам.

Шафи були пусті, все розкидане… Петро тишком-нишком зібрав свої деякі речі і втік, переживаючи зустріти дружину…

Більше вона його не бачила…

Тієї ж ночі її відвезли на швидкій. Добре, що мама була поряд, дізнавшись, що Петро пішов, переживала за дочку.

Так і сталося…

Ганна була слаба довго, Миколка жив із бабусею, а його батько так і не зʼявлявся.

Ганна про все забула, часом навіть про сина не згадувала, пам’ятала лише його, свого чоловіка…

Вона втратила відчуття часу, вона навіть не може сказати, скільки часу провела не вдома, все всередині переплуталося.

Її поставили на ноги, але колишньою Ганною вона вже не була. Вона не пам’ятала іноді сина, але завжди пам’ятала Петра. І з того часу щодня ходила на заповітну лавку, де вони мали побачення.

Несподіваний гуркіт грому повернув Ганну з ілюзорного світу.

Вона, здригнувшись, подивилася на всі боки, піднялася і пішла до виходу з парку. Завтра вона знову прийде сюди, вона чекатиме свого Петрика, він повинен обов’язково прийти. Восени Ганна сильніше сприймає очікування зустрічі, бо Петро пішов саме восени…

І все-таки Ганна дочекалася Петра в парку на лавці через сорок із лишком років, якщо точніше через сорок сім.

Його не було в місті з тих пір, як він втік нишком від своєї родини. Він не знав, що Ганна лежала після його втечі, довго лежала…

У нього нелегке життя було весь цей час. Один Бог знає, як він шкодував, що пішов від Ганни та сина. Каявся. Але повернутись не міг. Переживав. Чомусь знав, що дружина не пробачить. Таке не прощається. Почувався зрадником…

Катя прожила з ним десять років і проміняла його на іншого. Пішла до іншого чоловіка, іноді з’являлася час від часу, коли посвариться зі своїм співмешканцем, відходила у Петрика.

Але згодом поверталася назад. Мабуть, так їй подобалося. А Петро не міг зрозуміти її життя, добре, що вони не мали дітей. Син у Каті виріс і поїхав кудись далеко, до матері не приїжджав…

Петро сумував за своїм сином Миколкою, приїжджав кілька разів сюди в місто, здалеку спостерігав за ним, той дорослішав, дуже схожий на Ганну. Її він теж бачив здалеку у парку. Але не зміг підійти.

Петро сидів на лавці і думав про своє невдале життя, він уже майже дійшов кінця свого життєвого шляху, він це знає і відчуває.

Він усвідомлює, як пройшов цей свій нелегкий шлях життя. Він старий, сивий чоловік, але приїхати так і не зміг, йому хочеться побачити Ганну.

Замислившись, він не чув шелесту листя під чиїмись ногами, але потім шелест посилився, він підняв голову. Побачив стареньку жінку. Вона підходила дрібними кроками до лавки.

Петро вловив ледь знайомі риси в цій жінці, він зрозумів, що це Ганна. Встиг вмить прокрутити в пам’яті їхнє життя, і думав:

-Як же сказати Ганнусі, що це я, її Петрик. Вона мене, мабуть, не впізнає…

Ганна, наближаючись до лавки і побачивши старого сивого чоловіка, який сидів на ній, вона відразу впізнала його…

Підійшовши ближче, Ганна вся засвітилася, простягла назустріч руки:

-Петрику, рідний мій, я знала, я всі ці роки знала, що ти прийдеш. Я щодня приходжу сюди і чекаю.

Петро говорити не міг, сльози каяття текли в нього струмком і капали на руки Ганні.

Потім він просив її пробачення, Ганна не відповідала. Але він бачив, яким щастям світилися її очі, щастя хлюпалося в її очах, як тоді в далекій молодості…

Вони стояли, двоє старих людей, тримаючись за руки, втомлені від очікування та помилок, від розпачу і не могли надивитись один на одного. Раптом Ганна перестала посміхатися, очі одразу потьмяніли, вона прибрала свої руки з його рук і сказала:

-Вже пізно. Я йду, мені треба йти додому…

…Вона відвернулася і знову пішла у свій світ. Тепер вона йшла від нього. Ішла не озираючись, начебто позаду нікого немає.

Він дивився їй услід, сподіваючись, що вона обернеться, але ні. Вона пішла…

Осіннє листя падало і падало на старенького, самотнього, чоловіка, він не помічав, як по щоках котилися сльози.

Він стояв біля самотньої лавки, а осіннє листя накривало покривалом смутку і її, і Петра.

Потім він повільно поплентався до виходу, незабаром у нього автобус в інше місто.

Вони востаннє таки побачили один одного…

Джерело