– Марійко, Катю, давайте по-чесному. Ця дача нікому не потрібна. Ніхто тут не бував уже п’ять років. І я впевнена, що й надалі ніхто не буде сюди їздити. Давайте продамо, га? – запропонувала найстарша Ганна…

…Шалені пристрасті розігралися між трьома сестрами через їхній вишневий сад.

Всі три – Ганна, Марійка й Катерина в дитинстві любили бувати на дачі, але всерйоз нею не займалися: так, тільки вишню позбирати та морквину погризти.

Тому коли батьків не стало, а дача перейшла до них у пайову власність, сестри замислилися.

– Ганно, ну а що зразу продавати? Можна ж прибрати курник, сарайчик модернізувати, може, збудувати ще один літній будиночок – і здавати в оренду. І земля буде доглянутою, і ми дохід отримаємо, – знизала плечима середня сестра Марійка.

– А мені тут подобається. Може, на старість переїду сюди, – мрійливо потяглася в гамаку Катя. – І взагалі, тут добре, хай лишиться в нас. Почнемо приїжджати влітку, відпочивати!

– Маячня якась… Нас всього троє, і не можемо вирішити, що робити з дачею!

– Продавати звісно!

– Здавати в оренду!

– Жити!

– Зносити!

Сестри почервоніли, кожна намагалася відстояти свою правоту.

І тоді Ганна на правах старшої сестри заявила, що зараз восени дачу продавати безглуздо.

Нехай дача постоїть до весни (нічого з нею не станеться), а потім вони вирішать, що з нею робити.

Але навесні у всіх знайшлися свої справи, і вирішення долі дачі перенесли…

---

…Настав суботній липневий ранок, й Ігор, чоловік Ганни, ніжно прошепотів їй на вушко:

– Прокидайся, лежебока…

Ганна сердито розплющила одне око і заявила:

– Навіщо? Вихідний!

– Як навіщо? Ми ж збиралися на шашлики з хлопцями. Ти їм давно обіцяла. Казала, що звозиш на дачу, вони чекають!

– Так, мамо, – до кімнати забігли Артем і Сашко. – Ти ж обіцяла! Тато казав, що там є велике поле! Ми гратися будемо і смажити шашлики!

– Ну гаразд, вмовили… Поїдемо на дачу!

…Вже здалеку Ганна зрозуміла, що щось не так.

Батьки останні роки були дуже слабі, дачею ніхто не займався.

Фарба на паркані і на будинку давно облупилася, а дах у дуже сильні дощі протікав.

Принаймні так пам’ятала Ганна.

Зараз же ж будиночок сяяв свіжою фарбою, дах був новим, а паркан, який Ганна пам’ятала сірим і похиленим, стояв рівно і був пофарбований…

– Кудись не туди заїхали, – сердито сказала Ганна. – Ігорю, ти не пам’ятаєш дорогу, чи що?

– Та все я пам’ятаю, це наша дача! Он сосна – ми її посадили того року, коли познайомилися. Он – сарайчик наш, гойдалка. Так, подвірʼя змінилося, але це наш будинок!

– А чиї діти там у дворі граються? Твої чи мої?

– Мамо, у тебе є ще діти? А як же ж ми? – здивовано спитав Сашко.

– Давай розберемося, хто це там господарює…

Ганна впевнено підійшла до хвіртки: її точно давно ще робив Славко, чоловік Марійки.

Вона відкрила хвіртку і, щойно зайшла на подвір’я, як до неї з шаленим гавкотом підбіг маленький песик.

– Жіночко, а ви хто? Чому це ви заходите сюди, як до себе додому?! – на дзвінкий гавкіт з дому вийшла немолода жінка.

Вона була в сукні, яка належала матері Ганни і витирала руки об мамин фартух!

Ганна так і стала біля хвіртки не розуміючи, що це таке коїться.

– Ні, це ви мені скажіть, хто ви і що тут робите! – нарешті вигукнула вона.

– Ми тут живемо, хіба не видно? – знизала плечима незнайомка.

– І давно ви тут живете?

– Та з березня… А що? Чому це ви цікавитеся?

– Та тому що це мій дім!

– Не може такого бути?

– Чому це?

– Та тому! Бо тут живемо ми!

У Ганни запаморочилося в голові: з-за рогу будинку, явно з городу, йшов незнайомий чоловік.

На ньому була татова сорочка й татові штани. А в руках – татова коса.

Праворуч від Ганни по подвірʼю бігали три дівчинки. І все говорило про те, що вони справді живуть тут давно і вважають дім своїм.

Ганна сіла в гамак – той самий, у якому минулої осені лежала. Похитуючись, вона напружено думала: що то за люди. Будинок вони не продавали: без її участі це зробити було б неможливо. Якби це були бездомні чи шахраї, вони не стали б фарбувати будинок і міняти дах.

– А як ви потрапили в будинок? Замок зламали? – запитала Ганна.

– Жіночко, та що ви таке говорите?! Ми тут живемо із березня. Запитайте будь-кого! Он, Наталю, тітку Любу, Ірину… Що, не знаєте таких? Значить, це ви самозванка! – незнайомка поставила руки в боки і грізно зробила крок у бік Ганни, маючи намір виставити її з подвірʼя.

– Та в тому то й річ, що знаю, – задумливо перебирала в руках ключі від будинку Ганна. – З Іринкою ми у дитинстві дружили. Ми ще мали третю подружку, Оксану. Але з нею давно ніхто не спілкується. Ви ж знаєте, чому?

– А як же ж! Оксанка недолуга, кому захочеться з нею діло мати.

– Жіночко, тут вийшло якесь непорозуміння.

– Звісно, йдіть з мого подвірʼя – і все непорозуміння минеться!

– Нікуди я не піду. Це мій будинок. Тут моя мати жила. І на вас, до речі, її халат одягнений.

Незнайомка задумалася, а потім почала комусь дзвонити.

– Так, привіт, це я. Тут якась жінка приїхала, каже, що то її дім. Виставити? Добре!

Незнайомка поставила руки в боки і, гордо дивлячись на Ганну, заявила:

– Ти все чула? Брат сказав виставити вас звідси! Це наша хата, а вам тут робити нічого.

Ганна спокійно подивилася на неї й сказала:

– А я зателефонувала своїм сестрам. Вони зараз приїдуть і розберемося, хто тут господар, а хто тут самозванець.

– Дзвони, дзвони, нехай їдуть. Брат теж зараз під’їде, – продовжувала гордовита незнайомка.

---

Жінка пішла до хати, а Ганна вирушила в садок, який посадили її батьки. Біля вишні вона зупинилася.

Вона згадала дитинство. Разом із сестрами вони вигадали гру: хто зможе зірвати вишню без рук. Сміялися, кидалися вишневими кісточками.

– Доню, ви б краще допомогли, зібрали ягоду. А я поки що банки помию, закриємо компоти й варення, – казала мама і з ніжністю подивилася на сестер.

– Звичайно, мамо, давай! Ми із задоволенням допоможемо тобі! – і відро за лічені хвилини наповнилося вишнею.

– Дякую, ягідки мої! – чути було, як у хаті закипають дві каструлі з водою для компоту.

І мама готує вже варення. Значить, незабаром попливе вишневий аромат по всій дачі…

---

Спогади Ганни зупинили голоси Марійки й Каті. Ті ледве вийшовши з машини, почали обговорювати зміни.

– Дивись паркан відремонтували… – сказала Марійка.

– І будинок пофарбували… – здивовано погодилася Катя.

– І дах полагодили, – поставила крапку в огляді нових пам’яток Ганна. – Але хто ці люди – я не знаю. Дівчата, зізнайтеся: ви продали свої частки?

– Що ти! Ми ж домовились!

– А хто це?

За парканом зупинилася ще одна машина. Гримнули дверцята і почулися чоловічі голоси. Один із них обіцяв розібратися із самозванками, а інший заспокоював:

– Стривай, викликати когось ти завжди встигнеш. Треба зрозуміти, чому ці жінки вважають дім своїм. Може, колишні господарі угоду нечесну уклали?

– Та я й з’ясовувати нічого не бажаю! Зʼявилися тут ні з того, ні з сього! А раптом це шахраї?

Роздратований молодий чоловік зайшов у хвіртку і тут же ж натрапив на Катю. Вона дивилася на здивовано, а він – на неї.

– Дмитре, це ти?!

– Катя?!

– Дмитре, поясни, що відбувається!

– Ні, Марійко, це ти поясни. Я завжди вважав тебе і твоїх сестер порядними людьми. Що це все означає?

– Це ти мені говориш про порядність?! Тепер уяви – я приїжджаю на дачу, а там по нашому будинку ходять чужі люди, носять речі моїх батьків! І при цьому ти запевняєш, що це твій дім?

– Звичайно! Ось документи! – підвищив голос чоловік і почав розмахувати документами.

– А ось наші документи! – теж підвищила голос Катя й дістала папери.

Сестри й незнайомка з подивом спостерігали за сценою. Поки другий чоловік, не запитав:

– Ви що, знайомі?

– Так, це Катя, моє перше кохання. Пам’ятаєш, я розповідав, як ми одного разу посперечалися, хто більше вишень з’їсть? Вона програла, – несподівано ніжно сказав Дмитро.

– Ось іще… – надула губи Катя. – Ти краще згадай, як дехто злякався з тарзанки у воду стрибати!

– Але ж потім стрибнув!

– Ось саме що – потім, – засміялася Катя.

І тут же ж парочка вдалася до спогадів: велосипеди, скелі, скарб, риболовля, стрибки на пружинному матраці, кропива, бабуся Дмитра, нічні посиденьки біля багаття…

– Ех, Катю, а я ж тебе покохав того літа. Батьки на рік орендували дачу, потім ми поїхали. Я намагався тебе знайти, коли повернувся, але не знайшов. Вирішив купити тут будинок. Ось, купив… А він, виявляється, ваш. Все так змінилося з того часу. Не впізнав навіть…

– Дмитре, але як же ж так? Будинок – у частковій власності. Ми не змогли б його продати без відома один одного. А я точно не продавала свою частку.

– А ось тут дозвольте розібратися мені, – це підійшов друг Дмитра, Сергій. – Давайте документи, будемо вивчати…

---

Судячи з документів, Дмитро купив будинок у якогось Андрія Васильовича. Той володів будинком упродовж 28 років.

Документи ж сестер свідчили, що ділянка і будинок мали лише одного господаря, їхнього батька.

І це був точно не Андрій Васильович. Або жінки чогось не знали про своїх батьків.

Дві великі родини сиділи й дивилися на документи. Вони ніяк не могли зрозуміти, що їм робити.

– Катю, розумієш, мені дачею займатися ніколи. Ось я й запропонував Ларисі пожити тут. Її чоловік побачив облуплену фарбу, старий дах і спитав у мене дозволу зробити ремонт. Племінницям тут добре: вони зміцніли за весну й літо. Не зрозумію, як так вийшло.

– Дмитре, ми думали продавати цей будинок, але так і не наважилися. Домовилися, що упродовж літа кожна зможе приїжджати сюди відпочити. А потім – вирішимо, як бути далі.

Сини Ганни вже гралися з доньками Лариси. Раптом вони всі підбігли до столу, й Сашко заявив, що зрозумів, що сталося.

– Ходи сюди, – сказав він одній із дочок Лариси. – Тітко Ларисо, ви навчили своїх доньок, де вони живуть?

– Звісно, ​​якщо щось трапиться, вони зможуть назвати і міську, і дачну адресу.

– Що ж, кажи, – звернувся хлопчик до нової подруги. – Де твоя дача?

– Село Зелене, вулиця Центральна, будинок три.

– Що?! – в один голос здивовано вигукнули Ганна, Марійка й Катя.

– Це не Зелене, – раптом почала сміятися Катя. Це Василівка!

– Як… Василівка… Але там же ж знак… Зелене… – не могла підібрати слів Лариса.

І тут почав сміятися Дмитро.

– Катю, які ж ми недолугі! І як я забув про це!

– І не кажи! Але як за стільки років ніхто не побачив?

– Не знаю!

Вони розповіли про те, що тоді, ще в дитинстві, вони якось притягли покажчик із назвою сусіднього села і встромили його поруч із правильним покажчиком.

Дмитро й Катя були впевнені, що за стільки років покажчики змінили, і від того жарту не залишилося й сліду.

– А ви що думаєте, ви одні такі жартівники? У нас щороку тепер молодь так розважається, – пролунав через паркан голос сусідки Іринки. – І здається мені, що цього разу до цього приклали руку мої бешкетники!

Ірина прийшла на галас і тепер обіймалася з сестрами: давно не бачилися!

Жінка пояснила, що підлітки часто бавляться з тими покажчиками, але ніхто на це не звертав уваги.

Тим більше, що назва села влітку все одно ховається за деревами.

Іринка й подумати не могла, що нова сусідка Лариса живе тут помилково.

---

– Тобто весь цей час ми жили в чужому будинку і користувалися чужими речами? – ахнула Лариса.

– Гаразд, заспокойся. Розберемося. Урожай тільки шкода. І ремонт – стільки сил вкладено. Та нічого, наступного року… – сказав чоловік Лариси.

– Ні, про що ви говорите!

– З нашого боку було б негарно.

– А давайте зараз у Зелене зʼїздимо?!

– Давайте, їдьте, а я поки що шашликами займуся, якщо господарі не проти, – заявив Ігор і пішов розводити вогонь у мангалі.

---

Цього літа чоловіки з двох великих сімей тільки й робили, що їздили то в одне село, то в інше.

Закінчили ремонт у будинку трьох сестер, а потім відремонтували будинок Дмитра та його сестри Лариси.

Поки погоджували час робіт, матеріали, кольори, всі помітили, що Катя й Дмитро надто часто їздять разом.

А потім зрозуміли: між ними знову зʼявилося те саме почуття. Тож наступного літа сім’ї із поріднилися.

Сестри не стали продавати будинок із вишневим садом.

Місця у ньому всім вистачає. Ще й гостьовий будиночок збудували – про всяк випадок.

Раптом знову хтось переплутає покажчики і замість Зеленого приїде у Василівку?

Не виставляти ж гостей!

Ця розповідь заснована на правдивій історії, якою поділився наш читач. Будь-яка схожість з реальними назвами чи місцями є випадковістю. Усі фото в статті є ілюстративними.

Джерело