Поділитись
12 грудня 1890 року народився Провідник українських націоналістів Андрій Мельник.
У кінці липня 1944 року Голова ОУН полковник Андрій Мельник із дружиною Софією були доставлені у концентраційний табір «Заксенхаузен», – пише про ті часи теперішній голова ОУН Богдан Червак.
Андрію Мельнику пред’явили звинувачення: небажання підписати зобов’язання про відмову від будь-яких контактів із членами ОУН; порушення режиму перебування під арештом на дачі у Ванзее і готелі «Іфен», зокрема вивідування інформації у місцевих остарбайтерів; крамольні розмови на політичні теми із іншими затриманими.
На початку вересня 1944 року Мельників перевели у загальний барак №11 у камеру для двох осіб із заґратованими вікнами. Одне з яких виходило на катівню з якої було чутно польську мову; друге – подвір’я, куди в’язнів виводили на прогулянку.
Під час таких прогулянок А. Мельник дізнавався, що концтаборі перебувають інші діячі ОУН, а також українські політики.
Їхні імена крейдою на вікнах писали в’язні «Заксенхаузену». Так він дізнався про ув’язнення особистого секретаря Євгена Коновальця і свого друга Миколи Мушинського, Дмитра Андрієвського, Тараса Бульби-Боровця, Олега Штуля, Костя Мельника.
А на третій день свого перебування у бараці №11 відбулася подія, яка вразила його у саме серце. Під час прогулянки на вікні однієї з камер він побачив напис: «Ольжич» і біля нього намальований хрест.
У полковника потемніло в очах. Цей напис міг означати тільки одне: загинув великий Ольжич, фактичний провідник ОУН на українських землях.
Полковник закричав у бік камери, де побачив цей напис:
– Хто Ви!?
У відповідь:
Так Андрій Мельник дізнався про смерть свого друга, видатного українського поета і вченого Олега Кандибу – Ольжича.
Спантеличений і вбитий горем А. Мельник повернувся до своєї камери, щоб осмислити втрату. Ще коли його затримали у Відні, а згодом утримували на дачі під Берліном і готелі «Іфен», полковник жив надією, що хоч він і не може зараз здійснювати повноцінне керівництво ОУН, але на волі перебуває О. Ольжич, який, без сумніву, у всьому скоро розбереться і візьме на свої плечі відповідальність за подальшу долю ОУН. У нього навіть не виникало сумнівів, що О. Ольжич із цим тягарем достойно впорається. А тепер, як виявилося, він жив ілюзіями. О. Ольжич – його вірний побратим – загинув.
Наступного дня А. Мельник звернувся до коменданта концтабору штандартефюрера Кейднеля з приводу смерті О. Ольжича і отримав підтвердження, що той загинув у червні 1944 року, а його тіло спалене у місцевому крематорії та пообіцяв видати прах українця.
Згодом, коли полковника допитували уже в концтаборі «Заксенхаузен», німецькі офіцери Вольф і Шульц також підтвердили смерть О. Ольжича, особливо не приховуючи від нього, що саме вони проводили допит і катували його. Правда, німці наполягали, що О. Ольжич здійснив самогубство, оскільки його начебто знайшли повішеним у своїй камері. А для доказу продемонстрували посмертну записку О. Ольжича.
Про цю записку пізніше А. Мельник згадав у своїх спогадах. Читаючи її, він переконався у протилежному: записка була «свідоцтвом стійкості і гарту духа цього великого революціонера, який в обличчі смерті, серед звірських катувань, ледве вдержуючи олівець в руці, гордо нотував заяву, що відмовляє зізнань і не зрадить ні друзів, ні справ ведених ним в ОУН».
Не один раз А. Мельнику дорікатимуть, що допустився великої помилки, втягуючи О. Ольжича у революційну боротьбу на українських землях під час війни. Мовляв, необхідно було проявити стратегічне бачення й залишити О. Ольжича на еміграції, де були значно менші ризики для його життя.
У такий спосіб можна було б зберегти для української культури і літератури її знакову постать, що у перспективі важило б набагато більше для української справи, ніж його загибель, хай і героїчна, у німецькому концтаборі.
Андрій Мельник відповідав, що тоді для О. Ольжича не існувало іншого шляху, ніж той, який пролягав Україною, де у горнилі війни жила надія на відродження української державності.
Не існувало такої сили, яка б могла спинити О. Ольжича на цьому шляху.
