Максим Кравчук родом із Хмельницької області. Коли навчався у старших класах, його батько Іван брав участь в АТО. А як той повернувся з війни на службу в поліцію, дізнався, що молодший син обрав фах військового.

Він ходив до військкомату, збирав необхідні документи, проходив комісії, — ділиться 52-річна мати Ніна Кравчук. — Чоловік підтримав вибір сина”. Коли Максим вступив до Національної академії сухопутних військ імені гетьмана Петра Сагайдачного, старший брат Назар подався до військової частини, аби приєднатись до лав ЗСУ, й пристав на пропозицію навчання. Відтак брати стали однокурсниками. А опісля навчання 26-річний Назар і 21-річний Максим Кравчуки долучилися до війська.

То був 2021 рік. “Я потрапив до 28-ї окремої механізованої бригади імені Лицарів Зимового походу, став командиром мінометного взводу й разом із побратимами брав участь у боях на Донецькому напрямку, зокрема, в Мар’їнці, Кураховому, Красногорівці, — розповідає Максим Кравчук. — Одразу після початку повномасштабного вторгнення ми стояли вздовж берега моря на Одещині, аби російські війська не висадили свій десант. Потім були бої за Херсон, мене призначили командиром батареї”.

Якось у вересні 2022-го Максим мав виїхати з позиції, але не встиг дійти до машини три кроки, як почався мінометний обстріл. “Поряд впала міна, я зазнав осколкових поранень правої ноги, лівої руки й боку, спини, — каже. — Але через три тижні повернувся у стрій, разом із побратимами звільняли Херсон”. Тоді Валерій Залужний нагородив воїна Срібним Хрестом.

Опісля підрозділ перекинули на Бахмутський напрямок. “Було важко, по наших позиціях ворог гатив чи не зі всієї зброї, у тому числі й танків, — згадує воїн із позивним “Сокіл”. — Ми воювали з вагнерівцями, які брали кількістю, незважаючи на втрати. Пригадую, 24 березня 2023 року вийшли з погреба, аби подихати. Раптом щось прилетіло й вмить не стало хати на подвір’ї. Хлопці зазнали важких поранень, а мені в обличчя потрапило вісім осколків, у голову та плече — по два, по одному в шию і ногу. Нас евакуйовував польський екіпаж, завезли в Часів Яр, там надали першу допомогу. Далі мене переправили до Полтави”. Вже через три тижні боєць повернувся у свій підрозділ.

Цьогоріч наприкінці березня ми виїжджали з позиції, я був на місці пасажира. Якась мить — і в наш пікап врізалась автівка”, — зауважує. Наслідків ДТП “Сокіл” не пам’ятає, лише згодом дізнався, що його викинуло із салону, а пікап перекинувся через нього. “Тоді в мене навпіл тріснув череп і розірвалась селезінка, — розповідає. — Хлопці казали, що поряд їхали медики, тож одразу надали допомогу”. Спершу бійця із важкою політравмою доправили в Дружківку, тамтешні лікарі провели важке оперативне втручання, під час якого виконали не лише трепанацію черепа, але й видалили селезінку. Опісля воїна доправили до Дніпра — в лікарню імені Мечникова. “Упродовж двох діб ми не могли додзвонитись до сина, — пригадує його мати. — Зрештою, чоловікові повідомили, що 27 березня Максим зазнав важких травм і перебуває у комі”.

Спершу пані Ніні дозволили зайти в реанімацію на декілька хвилин, аби пересвідчитись, що це її син. Лікар зауважив, що, попри кому, Максим реагує на присутність матері. Тож потім дозволяв заходити декілька разів на день, просив розмовляти з ним. Мати сиділа поряд із сином і запевняла, що всі його люблять, просила розплющити очі. “Через важкий забій легень він не міг самостійно дихати, тож був підключений до апарата ШВЛ. Зрештою лікарі вирішили переправити Максима вертольотом до київського військового госпіталю, — розповідає пані Ніна. — Тоді мені казали: головне, аби не було тривоги, бо вертоліт не зможе сісти. Та все обійшлось і синові встановили трахіостому. На третю добу він почав самостійно дихати. Хоч все ще був у комі”.

Згодом евакуаційним потягом “Сокола” перевезли до Львова. В реанімації лікарні святого Пантелеймона мати була поряд із сином. Після стабілізації стану воїна перевели до нейрохірургічного відділення, саме там (через півтора місяця перебування у комі) Максим прийшов до тями. “Він майже не міг розмовляти, проте коротко відповів на питання лікаря: як звати, скільки років. А коли той спитав, хто сидить поряд, відповів: “Мама”, — зі сльозами згадує пані Ніна. — Напевно, Бог почув наші молитви!” З бійцем працювали реабілітологи — відновлювали фізичну форму й вчили сідати.

“В середині травня на колісному кріслі я переїхав до НРЦ “Незламні”, де із фізичними терапевтами, ерготерапевтами й терапевтами мовлення вчився ходити й розмовляти, — каже Максим Кравчук. — А наприкінці серпня повернувся додому, де продовжую займатись, щоб відновити форму. Вже можу відтискатись приблизно 70 разів, на турніку підтягуюсь 15 разів. Окрім того, їжджу на велосипеді й за кермом автівки. Але ще турбує шов на животі після видалення селезінки”.

Недавно воїн пройшов ВЛК, чекає на висновок. “Сподіваюсь, мені дозволять повернутись у стрій, — ділиться 24-річний капітан Максим Кравчук. — Мрію пройтись маршем по Красній площі після нашої перемоги. Але цю перемогу ще треба здобути…”