Однокласники, які сіли за парти майже пів століття тому, зустрілися у селі Ридодуби Чортківського району, що на Тернопільщині. На жаль, зібралися не усі. Дехто перебуває за кордоном. А багатьох уже нема серед живих.

– Щороку нас лишається усе менше, – каже Галина Кульгавець-Щенсна, яка працює в цій школі 37 років вчителем початкових класів. – У класі вчилася 31 дитина.  Дев’ятеро вже померли. Це були здорові хлопці і одна красуня-дівчина Галина Гембурич. На сьогодні лишилося нас 22 чоловік. Тому коли телефонувала однокласникам з пропозицією зустрітися, була втішена почути кожного. Тепер побачилися і не можемо наговоритися.

Колишні однокласники ідуть до приміщення гімназії, щоб побачити свій клас. Фотографуюся. Зупинилися біля входу. Розглядають клумби, що поблизу. Марія Івашків-Олійник пригадує, як дітьми ходили в кирзових чоботах.

– Тоді зими були холодними – з лютими морозами, – розповідає пані Марія. – Батьки закутували нас теплими хустками, що тільки очі було видно. Вранці, як ми приходили до класу, наша перша вчителька  Галина Василівна розв’язувала нам ті хустини. Ми заходили і вистукували по підлозі кирзовими чобітьми. Адже так ходили: ноги замотували онучами, одягали якісь зв’язані шкарпетки.

Відмінниця і «хулігани»

Ольга Тимчишин була відмінницею і старостою класу. З початку повномасштабної війни живе у рідному селі. Переїхала з Києва.

– Те, що була відмінницею, допомогло в житті, – розповідає. – Адже отримала вищу освіту і почувалася впевнено на роботі.  За фахом я фармацевт і вчитель хімії. Спершу працювала в Донецьку, а згодом у Києві. Керувала колективом, який складався із 30 чоловік. Якраз стільки ж, як і було у моєму класі дітей, коли була старостою.

Коли спитала, хто у класі робив найбільші збитки, усі засміялися і вказали на Бориса Гаха.

– А чо я? – сміється Борис. – Хоча дійсно, не був чемним. Всякі збитки робив. Хай вони розкажуть.

– О, ми розкажемо, який він був, – додає Марія. – Це був шостий-сьомий клас. Якось приніс  до класу магнето від трактора. Воно виробляє електроенергію. З Борисом за компанію був ще покійний Богдан Градовий. То одній дівчинці і мені підключали електрострум до крісел. Ми сиділи навприсядки, бо не могли опертися. Вони прокручували, а нас теліпало.

– Але і батареї теж били струмом, – сміється Борис Гах.

– А як хлопці не хотіли чергувати і прибирати після уроків, то зачиняли нас в класі, – продовжує  Марія-Івашків Олійник. – Доки ми не помили підлогу, доти вони нас не відпускали.

Одного з однокласників ледь упізнали

Більшість не бачилися  44 роки після закінчення школи.

– Проживаю у селі Вістря неподалік Коропця, – говорить Олег Білас. – Не бачився з однокласниками усі 44 роки. Це – багато.

– Олег дуже змінився, – додає Ганна Туркіць-Рекрутяк. – Багато хто його не впізнав. Придивлялися. Упізнали аж за кольором  волосся – пшеничного кольору.  Дуже раді, що Олег приїхав до нас. Якось так щемко стало на душі. Наш клас був дружнім. Задоволені, що зустрілися. Адже час непевний – війна. Ніхто не знає, що буде далі.

Посідали за уявні парти

Колишні однокласники показують, де вчилися. Нині тут спортивний зал. Пригадують, хто за якою партою сидів.

– Я ходила до школи із сусіднього села Білий Потік, – каже Оксана Захаревич-Підкович. – Школа змінилася. Там, де була учительська, тепер клас. Багато чого змінилося.

Любов Кастранець пригадує, як сумувала за однокласниками після закінчення школи.

– Приїхала на зустріч з Теребовлянського району. – розповідає. – Закінчила залізничний технікум. Пропрацювала 37 років на залізниці. Тепер працюю завідуючою складу на одному з підприємств. Коли виїхала із села, дуже скучала за однокласниками. Більшість з них не бачила 44 роки. Важко передати, як тішуся цій зустрічі.

Михайло Туркіць оперся на підвіконня в самому кінці класу. Це його звичне місце. Тут сидів за останньою партою.

– Востаннє біля цього вікна був 44 роки тому, – ділиться Михайло. – Ми сиділи тут з Борисом за останньою партою. Відколи закінчили школу, не навідувався сюди. Тепер усе інакше. Тут була грубка. Підлога була, а тепер плити.

Віталій Драган живе у сусідньому селі Косів. Поки його однокласники співають пісню «Час рікою пливе», він розмірковує про життя, запальну юність і вічність. Називає  по імені усіх однокласників, які уже померли. Показує, де вони сиділи під час уроків.

– Згадуємо про них і наші стосунки, – розповідає. – Ми були дружніми. Навіть після закінчення  школи трималися компанії, поки не поодружувалися. Я приїхав на цю зустріч і тепер згадав навіть якісь необдумані вчинки і свою поведінку. Цікаво спостерігати, як змінюються однокласники. Відчуваю радість від того, що вони живі.

Однокласники шукають, де тепер учительська. Зазирають до інших класів.

– Я нині повернулася в дитинство, – каже Галина Лісна-Бойко із сусідньої Білобожниці. – Таке спілкування є теплим. Хотілося б зустріти схід сонця, як колись після випускного. Але ж комендантська година.

Роман Бобко пригадує, як йому постійно доводилося ще малим дбати про наслідки. Відчував відповідальність через те, що його мама, Марія Бобко, вчителювала у цій школі.

– Ми товаришували з покійним Зоряном Яремою, колишнім відмінником навчання, простим, розумним, безвідмовни, – розповідає Роман. – Його мама була директоркою школи. Моя – викладала математику. Однокласники говорили: «Та що тобі? Легко, бо твоя мама вчителька». Насправді, саме через це було важче. Тому що як приходив додому, то мама завжди казала: «Мені соромно через тебе». Не мав права чогось не знати. У нашому класі кожен мав свій талант. Тепер вік наш такий, що вже приходить розум. Нам по 59 років. Цінності інші. На першому плані – людяність. Нині у суспільстві більшість самі по собі. А тут, у рідному селі – щирість.

До класу із дзвінком заходить Михайло Туркіць. Калатає. Жартує, що перерва закінчилася і пора на урок.

– Чуєте, дзвінок звучить по-іншому – притишено, – звертається до однокласників. – Нема такого дзвінкого голосу. Колись як пройшовся з дзвоником, то вся школа чула.

Авторка: Наталія ЛАЗУКА