Давно мріяла показати дітям гори, подихати свіжим повітрям і хоч трохи відволіктися від буденності. Бо всі свята провели у батьків у селі. А там роботи було багато, не встигли відпочити нормально.

Колега з роботи порекомендувала затишний будиночок у Буковелі і одразу його забронювала.Чоловік, хоч і не великий прихильник таких поїздок, погодився – мовляв, головне, щоб усі були разом.

Перший день пройшов ідеально: гуляли по лісу, діти захоплено розглядали кожну шишку, а ввечері пили гарячий чай біля каміна. 

Але на другий день наш відпочинок обірвався… дзвінком від свекрухи:

– А де це там відпочиваєте? У горах? І що, будиночок великий? 

– Нормальний, мамо. Ми хотіли трохи змінити обстановку з дітьми,

– Ну то чудово! І я під’їду! Що вдома самій робити? Тим більше, ви вже заплатили. І місця там вистачить.

Ми з чоловіком переглянулися. Бачила, як уже пожалкував, що взяв слухавку. Відмовити було складно, бо ж “мама”. Свекруха приїхала ближче до вечора з величезною валізою. Виявляється, планувала залишитися не на день, а щонайменше на два. Спокійний вечір пішов шкереберть: постійно розпитувала, що ми вже бачили, куди ходили, і дивувалася, чому не взяли її з собою з самого початку.

Наступного ранку, поки збиралися на прогулянку, свекруха вирішила “допомогти”. Розбила одну з чашок у будиночку коли переглядала сервізи у шафі. Здавалося б, дрібниця, але власники наполягли на компенсації, бо посуд був із набору ручної роботи, 300 гривень.

– Ну що ж так нервуєте? – сказала, коли зазирнула до гаманця. – Я ж не навмисно! 

Андрій мовчав, але бачила, як його терпіння випаровується. Після обіду свекруха вирішила пройтися по сувенірних крамницях. Що там почалося! Скупила пів магазину: чашки, магніти, серветки – усе “для сусідок, бо як я без подарунків приїду?”

Коли попередила, що ціни тут удвічі вищі, ніж у місті, вона лише відмахнулася:

– Зате тут усе “справжнє гірське”. Нічого страшного, син оплатить.

Андрій лиш голосно цокнув, закотив очі, але дістав з гаманця майже 2 тисячі гривень. 

Увечері планували посидіти біля каміна, але свекруха заявила, що “ну що це тут весь день ледарюєте”, і наполягла, щоб вирушили… кататися на лижах. Ми не розраховували на таку розвагу, та і прокат вийде в круглу суму на 5 людей. 

Це було далеко, і дорогою діти заснули в машині. Коли повернулися, я вже не відчувала ні рук, ні ніг.

– Ви такі молоді, а вже ледащо, – бідкалася свекруха, – От у ваші роки взагалі не знала, що таке відпочинок!

На цьому мій терпець урвався:

– Знаєте, Миколаївно, якщо для вас ми такі ледацюги, то чому ви сюди приїхали? Ми хотіли побути родиною, а не розважати вас!

– А я що не родина? 

Вона образилася і закрилася у кімнаті. Наступного дня заявила, що хоче залишитися ще на день, “щоб побачити водоспад” І знову – доплата за будиночок. Андрій зітхнув і сказав:

– Оце точно останній раз, коли я погоджуюся на такі вихідні.

Січень, холодно, мороз, сніг паде… і ми валимо до водоспаду. Я боялася, аби хтось по дорозі не впав зашпортався та не впав у воду. 

Коли ми нарешті повернулися додому, зрозуміла, що наш відпочинок виявився дорожчим удвічі.

І не лише фінансово, а й морально. Усі мої плани перетворилися на хаос. Наступного разу я або їду без свекрухи, або не їду зовсім! До одного місця такі “родинні поїздки”!

🤔 Що ви думаєте про це? Можливо, у вас є своя мудра порада, якою ви хотіли б поділитися з іншими?