https://www.facebook.com/plugins/share_button.php?href=https://poshepky.com/e-ni-ya-vlasnytsya-budynku-tomu-rozporyadzhatys-budu-ya-vy-zh-mayete-meni-golyty-bo-yak-ni-to-perepyshu-dim-na-kogos-inshogo-kazhu-nevisttsi/?utm_medium=fb_rek&layout=button&size=large&appId=1984205051792751&width=168&height=36

Я все життя старалась для єдиного сина, а у відповідь отримала вигнання.

Чоловік мене покинув та пішов до іншої, коли Вові було 3. З того часу від чоловіка не було жодної звістки. Я сама доглядала сина. Все йому, а собі в останню чергу.

Згодом Вова привів невістку у мою двокімнатну квартиру. Невістка щебече, посміхається. Я раділа, що у сина така добра та лагідна дружина.

Тоді онуки пішли – двійко хлопчаків з різницею 2 роки. Я прибирала, їсти готувала, онуків няньчила. Я ж бабуся. Ще й працювала тоді, бо до пенсії ще кілька років лишалось. Все зароблене теж на сім’ю витрачала, бо діти ж на першому місці.

Згодом невістка фиркати почала. То я не те взяла, то речі не туди поставила, то й просто почала заважати.

Якось я поїхала в село, бо мала там ще батьківську хату. Там вирощую врожай та додому все везу. Пробула в селі 2 тижні, як повернулась, то не впізнала свою кімнату, де зі мною ще онуки жили. В дітей нові ліжка та шафа. Моє ліжко стоїть біля самих дверей і лише стілець виділили мені для одягу.

– Ми вашу шафу викинули, бо вона багато місця займала, а речі ваші в антресолі – каже невістка Віка.

Син же лише мовчки голову схилив.

Кілька років перед тим діти приватизовували квартиру. Я ж по нових документах там навіть приписана не була.

– Щоб потім менше мороки з документами було – пояснила Віка.

Тоді то я і зрозуміла, що зайва у своїй квартирі й нічого собі не відклала, бо всі гроші витрачала на потреби сім’ї.

Зібрала речі та поїхала в село. Наближалась зима. Я змушена була розібрати невеликий сарайчик, щоб пропалити в хаті, бо не мала дров. Добре, що піч та грубка були справні. Не раз я плакала. Все життя поклала на добробут сина, а що отримала натомість?

Йшли роки. Син то сам, то з онуками іноді до мене навідувались. Я вже тоді була давно на пенсії. Всі дивувались як у мене гарно та затишно.

Згодом уже всі до мене приїхали. І невістка знову усміхнена завела розмову зі мною:

– Скоро сини невісткою приведуть. То вони в квартирі житимуть, а ми з Вовою до вас переїдемо. Збудуємо новий дім на місці старого, щоб новий план не робити, бо це ж великі гроші, тоді й заживемо як колись.

Я аж здригнулась від цих слів, але погодилась. Та тепер вже не була такою довірливою. Документи на право власності заховала у сусідки, де й жила, поки йшло будівництво.

Як дім був готовий, то ми туди в’їхали і невістка знову почала права качати.

– Чого це ви той бік будинку обрали? Ми там хочемо жити, бо те крило більше. Вам же виділимо кімнату і зробимо окремий вхід – заговорила Віка.

– Е, ні. Я власниця будинку, тому розпоряджатись буду я. Ви ж маєте мені годити, бо як ні, то перепишу дім на когось іншого – відповідаю.

Тепер я вже не припущусь тієї ж помилки, що із квартирою. Нехай діти знають своє місце.

Як вважаєте я правильно вчинила?