– Я не зрозуміла, – спохмурніла мати, – що це означає, немає грошей? З яких це пір?

– А ось так, – розвела Люся руки убік, – були і спливли!

– І куди, цікаво мені знати?

– У чорну дірку під назвою «Життя!» – відповіла Люся і посміхнулася. – Сама ж знаєш, які ціни у магазинах.

– І що це ви таке купуєте, що всі гроші примудрилися спустити? – поцікавилася Ганна Андріївна.

– Покупки, мамо! – відповіла Люся з натиском. – Не хвилюйся, на заміські вілли та лімузини не витрачаємось!

– Тим більше незрозуміло! – Ганна Андріївна почала загинати пальці: – У Міші зарплата шістдесят три тисячі сімсот, плюс твоя допомога двадцять одна триста. Куди ви їх витратили?

– Така поінформованість! – Люся похитала головою. – Може, мені тобі ще чеки надавати, щоб звітувати, куди НАША сім’я витрачає ВЛАСНІ гроші? – Розставляючи акценти, сказала Люся.

Ганна Андріївна зрозуміла, що трохи перегинає, тож змінила риторику:

– Ой, ні, доню, щось я не те говорю, – вона відводила очі, уникаючи погляду Люсі. – Ти знаєш, які у мене труднощі? Я просто розраховувала на невелику допомогу.

Від солодкої усмішки матері Люсі ставало нудно. Таких розмов на її пам’яті було так багато, що перерахувати їх неможливо. А ще неможливо було вгамувати мамин фінансовий голод.

– Грошей немає, – коротко відповіла Люся і замовкла.

– Так у Михайла зарплата скоро, – продовжуючи запобігливо посміхатися, промовила Ганна Андріївна, – та й дитяча допомога тобі прийде післязавтра. То я загляну?

– Ні, – відповіла Люся.

– Знову незрозуміло, – здивувалася Ганна Андріївна. – Що означає, твоє “ні”?

– Все – ні! – сказала Люся. – Грошей немає.

– Доню, що це за фокуси?

– Це не фокуси, це жорстока реальність, з якою тобі доведеться змиритись! Грошей ти від нас не отримаєш!

Інші проблеми виникають миттєво і псують життя довгі роки. А є такі, народження яких, і помітити неможливо, а згодом вони розростаються, як снігова грудка, запущена з гори.

– Люсенько, а давай у кафешку сходимо! – Запропонував Мишко дружині. – Андрюшку візьмемо, Вірочка! Морозива об’їмося!

– Вірці ще не можна, – посміхнулася Люся, – вона маленька! Та й не пустять із немовлям. Вона може розплакатися, а це іншим відвідувачам не сподобається!

– А ти їй сухий пайок із хати захопи! А ходімо ми з ранку, коли там ще нікого не буде!

– Ну, не знаю, – Люся відвела погляд, – справ удома багато…

– Люсю, знову? – голос чоловіка похмурнів.

Люся кивнула:

– Я сама не розумію, як це вийшло.

– Багато?

– Ну, – Люся зам’ялася, – п’ять тисяч…

– Не мало, – Мишко витер губи долонею. – Тоді, не сходимо.

– Пробач, Міш, я не змогла відмовити, – Люся дивилася на чоловіка страждальним поглядом, – це ж мама…

Фраза: «Це ж мама…» вже викликала в Михайла напади люті, але не показував цього дружині. Почуття її берег. А ось свою тещу він уже майже ненавидів.

І добре б, якби вона була монстром, злобною каргою чи набридливою занудою, тоді ставлення зятя до тещі можна було зрозуміти.

Але Ганна Андріївна справляла враження добродушної жінки, життєрадісної та цілком адекватної.

Михайло до неї так і належав. Тільки згодом його ставлення почало змінюватися.

А річ у тому, що Ганна Андріївна колись не вивчилася, а тому працювала на не найкращі роботі, за її словами. А скільки вона отримувала – ніхто не знав!

– Ой, не зарплата, а сльози! Як на таке прожити, розуму не прикладу!

Потім йшли перерахування страшних мук від недоїдання, недосипання та тисячі інших недо-…

А ось суму вона не назвала жодного разу.

– Ой-ей-ей, грошики-копієчки! – На прохання уточнити, відповідала вона.

А у зв’язку з цим постійно просила дочку допомогти. І почалося це з сотні гривень, а потім помчало!
– Як складно жити стало, – голосила Ганна Андріївна, – милостиню на роботі отримаєш, а як на неї прожити, не розумію! Квартиру сплатила, ліки купила, а що в рот покласти і збагнути складно!

– Мамо, так давай я тебе хоч нагодую, – запропонувала Люся.

Ганна Андріївна ніколи не відмовлялася від частування, але при цьому не забувала скаржитися:

– А я вже й забула, коли супи на м’ясі варила, – уплітаючи дочки борщ, примовляла жінка, – двічі на місяць тільки й можу собі дозволити на кістках! А ви молодці, харчуєтесь добре!

Люся відкрила морозилку і дістала шматок яловичини та курку.

– З собою забереш, – сказала Люся.

– Ой, дякую, доню, не даси мамі померти. Хоч бульйончика посьорбаю з сухариками, на овочі гроші потрібні. Ну, мені й так зійде, чого шлунок травою напружувати? Роки вже не ті…

– Мамо, та які роки? – Люся посміхнулася. – Тобі всього п’ятдесят два!

– А почуваюся глибокою старою! Все життя з роботи на роботу, тільки щоб тебе, кровиночку, виростити!

Люся полізла в гаманець і передала мамі трохи грошей.

– Купи, мам, овочів, ну і круп, макаронів, ще там чогось…

Гроші зі столу здуло миттєво, а Ганна Андріївна подала дочці тарілку за добавкою.

Після кожного візиту матері у Люсі надовго залишався неприємний осад на душі.

Рідна мама ледве кінці з кінцями зводить, надголодь живе, а вони з чоловіком і з двома дітьми, нехай не шикують, але живуть у достатку.

Тому вона намагалася допомогти, підтримати, почастувати. Звичайно, від щирого серця, тільки виходило дещо накладно.

Мама в гості заходила двічі-тричі на тиждень, але ніколи не запрошувала до себе. А на безневинне запитання:

– Чому?

Анна Андріївна відповідала:

– Це ж у тебе тут чоловік рукастий, та заробляє, а в мене в квартирці вже років з двадцять ремонту не було! Руїни прокляті! Розвалюється все на рівному місці!

Я б ремонт зробила, та це все так дорого! Я вже якось доживу, а коли помру, то ви самі ремонт, який захочете, зробите! Я найкраще до вас!

Хоч у домі нормальному побуду, душею відпочину! А потім у свою жебрачу халупу поїду!

Люся і рада допомогти матері з ремонтом, але сама при двох дітях – не вирватися. Мишко на роботі зайнятий, теж йому ніколи.

– Міш, а давай мамі ремонт зробимо? – все ж таки запитала вона. – Не капітальний, а просто косметичний!

– Знаю я ці танці, – відповів він, бавлячись з дітьми на килимі, – почнеться з косметичного, закінчиться космічним! А у нас навіть на просту косметику немає грошей.

Він підвівся, залишивши дітей, і підсів до дружини:

– Навіть дивно якось, – промовив він, піднявши підборіддя на кулак, – працюю з преміями, у тебе дитячі, а гроші – як вода крізь пальці. Дивовижно!

Люся зблідла, але все ж таки розповіла чоловікові, про візити мами та про її труднощі.

– Ні, воно, звичайно, добре, – розгублено промовив він, – тільки як би, – хотів запитати, а жирно тещі не буде, підгодовуватись і гроші випрошувати тричі на тиждень, – випарувалося чаклунство, загалом … – Делікатно закінчив він.

Але Люся зрозуміла, що це диво Міші категорично не подобається. Та й сама Люся починала розуміти, що мама тягне забагато, а це все пряма шкода її власній родині. І до матері, виникло справедливе питання:

«А скільки я за своєю дурістю та її милістю не доклала в роти своїм діткам?»

Але крім нескінченного скиглення та скарг на своє злиденне життя, була у Ганни Андріївни ще одна сторона. І ось вона шокувала не тільки Люсю та її чоловіка, а й спільних друзів, з якими подружжя поділилося, палаючи праведним обуренням.

– У мене радість у житті трапилася, – розповідала Люся Гріші та Олі, – Мишко якось прокрутився і купив мені додому посудомийну машину! Я такою щасливою себе не відчувала, коли в мене Андрійко народився!

Ви просто уявити не можете, скільки часу я тепер заощаджую на миття посуду!

– Велика річ, – закивала Оля, – ми теж збираємося, – вона повернулася до чоловіка, – правда, Гріша?

– Так-так-так, – а він зрозумів, що треба дізнатися, як там Мишко прокрутився.

– Коротше, щастя в хаті, а тут приходить моя мама, – продовжувала Люся.

– Я був присутній, – перебив дружину Мишко. – У мене щелепа на груди впала, коли теща рота відкрила.

– Знаєте, – Люся глянула на чоловіка, закликаючи до тиші, – я не думала, що моя мати може таке говорити. А вона – цитую:

«Ти взагалі полінувалася в край! Сама посуд помити вже не можеш! І гаряча вода у тебе є, і миючі, що чистять, і губки всіх видів! Посуд помити – одна насолода! Не те, що ми свого часу у крижаній воді з господарським милом!…»

Цей момент потряс усіх, бо посуд мили років за двадцять до народження самої Анни Андріївни.

«…А головне, стільки грошей угрохали! Ні, мамі пральну машинку купити! А то я старим чимось користуюся! Або ще краще, відправили б мене до санаторію чи на курорт! Я стільки сил і здоров’я втратила, поки тебе ростила, то ні, щоб мати підтримати!»

– Обурювалася вона довго, – казала Люся. – Але найстрашніше було те, що, виявляється, я зобов’язана їй допомагати, тому що вона мені життя подарувала! А ще за те, що у скрутні часи мене не викинула з дому і в дитбудинок не здала!

– А я про інше подумав, – у свою чергу сказав Мишко, – вона у нас мало не на забезпеченні, бо Люся не тільки її годує і з собою дає, то ще й сімейний бюджет на неї розбазарює!

Я просто порахував, скільки вона вийняла з нас за місяць. Милі мої, тридцять тисяч із хвостом!

– Може, вона насправді бідує? – Запитала Оля, відходячи від історії.

– Може, воно й так, – кивнув Мишко, – тільки нахабніти не варто! Зрозуміло, Люся – добра душа, готова допомогти, але так це якщо готова, а не як зі слів тещі – зобов’язана і хоч трісну!

Формальні вибачення телефоном примирили матір із дочкою, і повернули все на круги своя. І до чергової відповіді щодо купленого телевізора. А потім ще один виток і знову відповідь за витрачені гроші в аквапарку. І знову коло.

І кружляла б карусель, якби не один випадок. Або випадковість.

Мишко влетів у квартиру з такої люті, якої Люся не бачила за вісім років шлюбу. Він хіба що на меблі не кидався, так його лупцювало. Але при цьому він не кричав, щоби не налякати дітей.

– Води! – Здавленим голосом він попросив у Люсі. – Крижаної!

Вперше вона побачила, як воду зі склянки ллють просто на голову.

– Мишко! – Вигукнула вона. – Що трапилося?

Він сів, стиснувши кулаки, і трохи чужим голосом почав розповідати:

– Мати твоя постійно скаржилася, що має квартиру в руїнах. Я домовився з приятелем, щоб він оцінив масштаби трагедії і накидав кошторис, щоб трохи все ушляхетнити. Ну, після роботи зустрілися та поїхали до твоєї мами.

Люся сіла навпроти.

– Я спершу подумав, що помилився адресою. Двері там, я тобі скажу, сейфові! Подзвонив у дзвінок. Відкриває мені жінка під легким градусом.

Запитую, чи тут мешкає Ганна Андріївна. А та, мовляв, проходьте, у нас свято! Господиня гостям буде рада. Ми проходимо, і тут у мене забирається дар мови.

– Боже, що там таке? – Люся прикрила рота долонею.

– А там ремонт у п’ять разів кращий, ніж у нас! Техніка, на яку нам з тобою тільки облизуватись! Стіл накритий, вибач, нам з тобою такого і не спробувати! А червона ікра в тій мисці, що ми накладаємо салат горошок!

Люсю почало бити так само, як десять хвилин тому бився Мишко.

– І ти розумієш, за чий це все рахунок? – Запитав він. – Мама твоя жодного разу не бідує, а прибідняється! А з її потребами скоро ми з тобою бідувати почнемо!

А через пару днів Ганна Андріївна з’явилася, як ні в чому не бувало, бо вона Мішу в запалі свята не помітила, та й він не затримувався.

– Та як ти смієш, погане дівчисько, відмовляти матері в допомозі? – закричала Ганна Андріївна. – Ти повинна мене утримувати та мені допомагати! Це твій обов’язок! Я що, з твоєї ласки повинна голодувати, поки ти тут зі своїм чоловіком і дітками жиром заростаєте?

– Досить кричати, – голосно і жорстко сказала Люся, – ти не вдома! Ти тут у гостях! А якщо продовжуватимеш так само, я поліцію викличу і заяву напишу, що ти погрожувала моїм дітям!

– Ах, ось ти як заспівала? – зашипіла Ганна Андріївна. – Я своє життя на тебе поклала, щоби зараз це вислуховувати? Я тобі все дала! Ні в чому тобі не було відмови! А коли я зараз потребую, то ти мене лякаєш поліцією?

– Отже, так, – Люся посміхнулася, але більше це було схоже на оскал. – Якщо ти потребуєш, бідуєш і все інше, подавай до суду на аліменти! І якщо держава вирішить, що насправді потребуєш, я тобі платитиму належні аліменти.

А так більше не дам ні копійки! І прошу, не приходь більше до нас у гості! Зі сходів не спущу, але на поріг не пущу! – Прошу, мадам! – Мишко вийшов із сусідньої кімнати, – Тапки не забудьте!