– Віро, це якось неправильно виходить. Мама приїжджає лише на кілька днів у відпустку, а ти вирішила їхати до своїх батьків, – сказав Павло, звертаючись до дружини, яка ще на початку грудня повідомила, що на Різдво поїде до рідних.

Павло, розгублений, крутив у руках телефон. Він просто не уявляв, як пояснити матері, що Віра знову планує святкувати з батьками. Минулого року ситуація була така сама: мама приїхала до них, але залишилася сама вдома, бо невістка забрала дитину й поїхала до своїх. Павло тоді провів Святвечір у тещі, а на Різдво повернувся, щоб мама не почувалася покинутою.

Віра не вважала себе винною. Для неї все було справедливо, адже свекруха, на її думку, не виконала своїх обіцянок. Ще на сватанні Марія, Павлова мама, запевнила батьків Віри, що, коли матиме можливість, купить молодятам квартиру.

Тоді всі були задоволені. Марія, яка тільки рік працювала в Іспанії, зібрала достатньо коштів, щоб організувати синові розкішне весілля. Батьки Віри зраділи, адже їм не довелося витрачати гроші. Ба більше, сваха пообіцяла квартиру.

Спочатку все йшло за планом. Марія подарувала молодятам свою двокімнатну квартиру, зробила в ній гарний ремонт, а сама взялася відкладати гроші на нове житло для них. Вона була впевнена, що на все про все їй знадобиться три роки, а з ремонтом – близько п’яти.

Але життя внесло свої корективи.

Марія працювала доглядальницею літніх людей, заробляючи 900-1000 євро на місяць. Вона хотіла придбати не просто будь-яке житло, а квартиру в новобудові. Та всі її плани змінилися, коли в Іспанії вона зустріла Василя.

Василь, теж українець, приїхав на заробітки після того, як залишився вдівцем. Спочатку вони з Марією просто розмовляли, адже на чужині завжди шукаєш когось, із ким можна поговорити по душам. Але згодом зрозуміли, що мають спільні почуття, і вирішили жити разом.

Це рішення не сподобалося Вірі. Через нові стосунки Марія змушена була змінити роботу, перейшовши на прибирання, щоб мати більше часу на особисте життя. Її дохід залишився майже таким самим, але витрати збільшилися: тепер вона ділила з Василем витрати на житло і харчування. Це означало, що на відкладені гроші йшла лише половина заробітку.

– Твоя мама вирішила зайнятися своїм особистим життям у найневдаліший час, – незадоволено говорила Віра. – Тепер вона купить нам квартиру не через п’ять років, а через десять, і то, якщо вийде.

Віра була розчарована, адже минуло вже чотири роки, а обіцяне житло залишалося мрією.

– Ти що, виходила за мене заміж через квартиру? – не витримав Павло.

– Ні, але якщо вже пообіцяла, то нехай дотримується слова, – сердито відповіла дружина.

– Вона віддала нам свою квартиру. Ми маємо де жити. Чого тобі ще не вистачає? Якщо мама зможе, вона допоможе. А якщо ні – ми дорослі й самі можемо заробити на житло, – намагався пояснити Павло.

Але Віра була непохитною. Вона вирішила, що не спілкуватиметься зі свекрухою, доки та не виконає обіцянки.

– Тож обирай, Павле, – сказала вона з викликом. – Або ти з мамою, або з нами.

Минулого року Павло вибрав родину і поїхав на Святвечір до тещі, залишивши маму саму вдома. Але цього разу він прийняв інше рішення.

– Віро, якщо ти хочеш їхати до своїх батьків – їдь. А я залишуся з мамою, – раптом заявив він.

Дружина була ошелешена, бо не очікувала такого повороту.

Марія, тим часом, приїжджала з надією провести свята в колі рідних, навіть не здогадуючись, які пристрасті тут вирували.

Ця ситуація ставить багато запитань. Чи справедливо Віра вимагає від свекрухи дотримання обіцянок? Чи правильно Павло вирішив залишитися з матір’ю? І чи не призведуть такі суперечки до розлучення? Як думаєте, хто тут більше винен?