Мені з самого початку ота ідея здалась дивною. Та й ще й свекруха ходить, як гріх за душею: “Забирай, та забирай, воно мені не треба”. То вже не я, чоловік не витримав.

У мого чоловіка окрім сестри ще й два брати є. Однак, саме менший син з мамою спілкується, більше ніхто. Не тому, що у свекрухи характер складний, ні. Просто от так склалось.

Донька в Америці і все рідше телефонує, а двоє синів старших пішли за жінками. Ніби й дзвонять матері, ніби стосунки не псувались, а все ж мало спілкуються із нею і фактично не приїжджають.

Ми на те не зважали і як могли завжди допомагали свекрусі. Вона жінка спокійна і мила, ніяких непорозумінь між нами ніколи не було.

Єдине що спокою їй не давало довгі роки – дім у селі. Ми ж усі в місті живемо, а у селі під столицею стояла хата батьків свекрушених.

Поки мама була здорова і в силі, то їздила туди, садила город, доглядала сад. Та от час невблаганний і вже свекруха постаріла і не мала змоги займатись тим усім як колись.

От і стала вона ходити за мною з проханням той дім забрати. Цікаво, що чоловіку уся та морока із землею близькою ніколи не була, а от я обожнюю садовити і вирощувати рослини.

— Шкода буде, як пропаде без руки господарської. – щиро вболівала свекруха. – Доню, нікому воно не потрібне, лиш бачила, що ти біля землі трудитись любиш. Забери собі ту дачу, я продавати не буду, рука не підійметься.

Звісно, я б і не проти, але ж мій чоловік не один син. А вкладати свій труд і перейматись, чи бува не прийде хто і не скаже, що я там ніхто. Ну навіщо?

Не я, чоловік піддався на мамині вмовляння. Однак, не просто погодився, а попросив, аби все було оформлено документально:

— Аби сестра і брати не мали до того ніякого відношення. Бо я гроші вкладу, а потім на продаж виставлять.

От так, три роки тому у нас з’явився дім у селі. Я була щаслива, тим паче, що маю віддалену роботу і можу спокійнісінько працювати із сільської хати а в вільний час обробляти землю, саджати, доглядати за садом.

За ці роки ми із чоловіком із того будинку просто цукерочку зробили і це я вам кажу, як є. Утеплили хату, я висадила більше трьохсот кущів різноманітних троянд. Тут квітує двір від весни і до пізньої осені.

Ми викопали басейн, є альтанка де збудовано мангал і камін. Навіть діжка для зимового купання є – то наше улюблене місце, бо паритись коли на вулиці мінус то особливе задоволення.

Свекруха звісно ж, приїздить до нас і часто. До честі матері чоловіка, та ніколи і слова не сказала, що щось не так. Все нахвалює і каже, що ми молодці і дуже гарні господарі.

Ніяких: “А от я” чи “А от тут у мене”. Вона поводилась як гість, допомагала в міру сил, але більше любила сидіти у кріслі гойдалці із книгою.

Напевне, брати дізнались від матері про те, як ми живемо, бо ж одного разу разом зі свекрухою на гостину приїхав і старший племінник мого чоловіка.

Ми були здивовані, адже не запрошували, нас не попереджали, але не виставляти ж. Побув він у нас день, а на наступний ціла делегація за ним прибула – брат чоловіка із сім’єю.

Звісно, от так просто і одразу не забрали, вирішили заночувати, скупнутись у басейні і порибалити. Потім був шашлик і посиденьки до світанку.

Гостей ми провели, а через три дні у нас на подвір’ї вже дві машини стояло:

— У місті ніякого спокою та ще й душно, а тут така краса, – співала жінка чоловікового брата. – Як добре, що у нас є будинок у селі.

Мені те “у нас” не сподобалось одразу, але ж ніби як давно не бачились, треба прийняти гостей розмістити:

— Тісно, але весело, – кажу розміщуючи усіх. – Та й не розраховували ми на таку кількість людей. Але на день два, то й не помітно буде.

— Так, тут треба все міняти. – раптом видає дружина старшого брата чоловіка, – Три кімнати, кожному по одній. Ми у свою візьмем нормальне ліжко і шафу. Замок у двері поставлю, нічого такого, але мені буде спокійніше. Ось ця тумба – показує на кухонну шафу – моя буде, забери що там є. Я посуд свій привезла.

Я стою і кліпаю, а свекруха посміхається, рада всіх бачити і вже таки з тієї шафки забирає мій посуд:

— Мамо, – кажу, – не руште мої тарілки. – а потім до дружини чоловікового брата, – Ти мабуть не зрозуміла, але ця хата наша вже три роки і ви тут на гостині. Ніякого посуду мені не треба як і дивану нового. У моєму домі мене все влаштовує.

— Он як заспівала? – раптом каже свекруха, – Цей дім завжди був нашим, а не лиш твоїм і твого чоловіка. Тут наше родинне гніздо. Я не змогла опікуватись усім, то передала тому хто зможе. Як треба Ніні тут посуд ставити, то най буде. Вона тут така ж господиня, як і ти. А бути власником у документах не те саме, що стати справжнім. Так, що неси посуд, Ніно.

Довелось моєму чоловіку говорити із мамою і братами, пояснювати, що і до чого. Швидко ті до машин посідали, а свекруха мало не плачучи сказала, що ми вчинили підло і якби вона знала, що буде так, то краще б той дім розсипався. Пообіцяла, що не залишить нам того і дім свій поверне.

От цікаво, а на що вони всі розраховували? Невже і справді вірили, що ми будем трудитись і гроші вкладати у “родинне гніздо” тільки тому, що так хоче мама чоловіка?

Ну от скажіть, ви б інакше відреагували?